– Можеш мені більше не телефонувати, – сказала мені донька в слухавку. – Ми ж сподівалися, що ти нам допоможеш, ти прекрасно знаєш про наш кредит, і спокійно кажеш, що якийсь Роберто не дозволяє тобі рідним дітям допомагати. Мамо, отямся! Що ти робиш?
У слухавці почулися короткі гудки. Я так і залишилася стояти посеред просторої, залитої сонцем кухні з телефоном у тремтячій руці. Вікна виходили на доглянутий сад за Римом, де якраз розпускалися квіти, а в повітрі пахло свіжою кавою та випічкою. Навколо була така краса, про яку я колись і мріяти не могла, але всередині в мене все стислося від болю.
Я багато років допомагала своїм дітям з Італії, і сину, і доньці я будинки допомогла побудувати. А вони виявилися настільки невдячними, що навіть не привітали мене, коли я їм повідомила, що в моєму житті все змінилося, і я тепер буду жити з італійцем. Син тоді просто промовчав, сухо кинувши: «Це твоє життя, мамо». А донька, Тетяна, відразу перейшла на крик і сказала, що знати мене не захоче, якщо я їм і далі не допомагатиму грошима.
Я сіла за великий дерев’яний стіл і закрила обличчя руками. Перед очима пропливло все моє життя. Двадцять років тому я залишила рідне село на Хмельниччині. Що мені було робити? Чекати, поки наша стара хата впаде на голову? Діти підростали, син Сергій якраз закінчував школу, Тетянка йшла в дев’ятий клас. Я про їхнє майбутнє думала, хотіла, щоб вони вивчилилися, щоб мали свій куток.
А з чоловіком, батьком моїх дітей, ми жили дуже погано. Його не цікавили ні я, ні наші діти, отак жив собі сам для себе. Грошей вічно не було, зате претензій — цілий віз. А коли я твердо сказала, що збираю документи і їду в Італію на заробітки, він навіть не намагався мене зупинити. Він просто зі мною розлучився і майже відразу пішов до однієї багатої вдови з нашого села. Своє життя він забезпечив, а дітям за всі роки жодною копійкою не допоміг, бо нова дружина його була категорично проти. Все лягло на мої плечі.
Пам’ятаю свої перші роки в Римі. Сльози в подушку, тяжка праця по двадцять годин на добу, догляд за лежачими старими, прибирання. Кожну євроцентку я складала до копійки. Собі купувала найдешевшу їжу, одяг носила той, що люди віддавали. А в село щомісяця йшли товсті конверти.
Я ж спочатку сину будинок збудувала. Великий, двоповерховий, з гарним парканом. Потім доньці допомогла придбати ділянку і теж звести коробку, зробити дорогий ремонт. Весілля їм справила, внукам подарунки передавала коробками. Так що про дітей своїх я точно подбала, дала їм такий старт, якого сама ніколи не мала.
А коли вирішила нарешті і про себе подумати, то діти мене не зрозуміли і не підтримали.
Планів залишатися в Італії назавжди чи шукати тут кохання у мене ніколи не було. Я думала: ось підростуть онуки, повернуся додому, буду жити в літній кухні біля когось із дітей, допомагати по господарству. Але ж життя завжди вносить свої корективи.
Роберто я знала багато років. Я познайомилася з ним ще як лише приїхала до Італії, бо доглядала його стареньку і дуже хвору маму. Він ще тоді приділяв мені знаки уваги: то квітку принесе, то кавою пригостить, то запитає, як моє здоров’я. Він дивився на мене такими теплими, добрими очима, якими на мене ніхто ніколи не дивився. Але у нього була дружина, хоч вони й жили як чужі люди, і про ніякий роман тоді і мови не могло бути. Я вихована в суворих правилах і чужу сім’ю руйнувати б не стала.
Потім, за 20 років в Італії, я змінила багато робіт. Працювала і на півдні, і в самому центрі Риму. Але з Роберто спілкуватися я не перестала. Він іноді телефонував, вітав зі святами, запитував, чи не потрібна якась допомога з документами. Два роки тому я дізналася, що не стало його дружини після важкої хвороби, і тепер він живе зовсім один у своєму великому будинку.
Ми зустрілися на каву в центрі міста. Я побачила, як він осунувся, а він подивився на мене і сказав:
– Маріє, ти зовсім не змінилася. Тільки очі сумні.
А я тоді справді була виснажена. Спина боліла від постійного піднімання важких синьйорів, руки крутило на погоду. Роберто тоді дуже довго мене слухав. А через кілька місяців наполіг, щоб ми жили разом.
– Тобі досить бігати по чужих кутках і руйнувати своє здоров’я, – говорив він мені, тримаючи за руки. – Переїжджай до мене. Я хочу піклуватися про тебе.
Я довго вагалася. Що скажуть люди в селі? Що скажуть діти? Але втома і прагнення звичайного людського тепла перемогли. Я погодилася, переїхала до нього. Роберто відразу сказав, що не дозволить вже мені так багато працювати як раніше. Він змусив мене звільнитися з останньої важкої роботи.
Зараз я живу в його будинку за Римом, і мені справді все подобається. Роберто доволі заможний чоловік, у нього свій невеликий бізнес, який зараз ведуть його племінники, хороша пенсія. Ми з ним багато подорожуємо: їздили у Флоренцію, відпочивали на морі. Він купує мені гарні сукні, стежить, щоб я вчасно ходила до лікарів. Я вперше в житті відчула себе жінкою, а не робочою конячкою. Але є одне величезне «але». Він категорично не дозволяє мені допомагати дітям грошима, як це було раніше.
Увечері Роберто повернувся додому. Він зайшов на кухню, веселий, з пакетом свіжих фруктів. Побачивши моє заплакане обличчя, він одразу сповільнив крок, поставив пакет на стіл і підійшов до мене.
– Маріє, аморе міо, що трапилося? – запитав він італійською, ніжно пригортаючи мене до себе. – Знову дзвонила донька?
Я кивнула, витираючи сльози хустинкою.
– Так, Роберто. Тетяна дуже ображена. Вона кричала в слухавку. Вони з чоловіком розраховували на мої перекази.
Роберто зітхнув, сів на стілець напроти мене і взяв мої долоні у свої великі, теплі руки. Його голос звучав спокійно, але дуже твердо.
– Маріє, ми вже говорили про це. Твої діти — дорослі люди. Сину за тридцять, доньці скоро тридцять. У них є власні сім’ї, будинки, які ти їм подарувала, важко працюючи тут двадцять років. Чому вони вимагають від тебе грошей зараз, коли ти нарешті відпочиваєш?
– Та якби ми знали, що ти так зробиш, то ми б ні за що не брали ту машину в кредит! А тепер що нам робити? – знову пролунали в моїй голові слова доньки, і я переказала їх Роберто.
Я розповіла йому все як є: що донька з чоловіком нещодавно взяли машину з салону в кредит, коштує вона аж 25 тисяч євро. Вони щиро сподівалися, що я і надалі щомісяця буду їм гроші висилати, і вони за рік-два цей кредит повністю сплатять. І що без моєї допомоги їм тепер точно не справитися, бо зарплати в селі маленькі, а запити у них великі.
Роберто нахмурився. Він довго мовчав, обмірковуючи мої слова, а потім знизав плечима:
– Взяти машину за 25 тисяч євро в кредит, розраховуючи на гроші літньої матері, яка працює в іншій країні? Маріє, це ненормально. Це егоїзм. Якщо твоїй доньці так гроші потрібні, то нехай до нас приїжджає і заробляє, я спробую їй тут з роботою допомогти. У мого знайомого є готель, туди потрібні люди на рецепцію або на прибирання, платять непогано. Нехай приїжджає на пів року, заробить і віддасть свій кредит.
Ця пропозиція здалася мені хорошим виходом. Наступного дня, трохи заспокоївшись, я знову набрала Тетяну. Мені хотілося помиритися, показати, що я шукаю варіанти.
– Танюша, привіт, – тихо сказала я, коли вона підняла слухавку. – Не кидай слухавку, вислухай мене, будь ласка.
– Ну що ще, мамо? – невдоволено відповіла вона. – Знову будеш розказувати, який твій Роберто хороший, а ми погані?
– Ні, доню. Я говорила з Роберто про ваш кредит. Він пропонує допомогу. Каже, якщо вам так скрутно з грошима, приїжджай сюди, в Італію. Він допоможе тобі влаштуватися на роботу в хороший готель до знайомого. Заробиш сама на ту машину, і мені спокійніше буде, що ти поруч.
У слухавці на кілька секунд запала тиша, а потім Тетяна буквально вибухнула від обурення. Мої слова ще більше її зачепили.
– Ти при своєму розумі, мамо?! – майже кричала вона. – Мені їхати на заробітки підтирати комусь хвости чи прибирати кімнати? А на кого я дітей і чоловіка залишу, ти подумала? Мій чоловік сам з двома дітьми не впорається, та й чому я маю кидати свій дім?
Ці слова прозвучали для мене як найважчий докір. На кого залишу дітей і чоловіка… Адже я в свій час залишила і чоловіка, і дітей, і поїхала на ці заробітки. Тільки різниця була в тому, що я їхала, бо нам їсти не було чого і хата руйнувалася, а вона не хоче залишити комфорт заради забаганки — дорогої машини з салону. Але докір попав у саму ціль. Мені стало так соромно, наче я знову винна перед ними за те, що колись поїхала.
– Таню, але ж я колись поїхала… – тихо мовила я.
– Ну от і їдь собі далі зі своїм італійцем! – відрізала донька. – Ти влаштувала своє життя, знайшла багатенького, а на нас тобі начхати. Живи собі в своє задоволення, але нам більше не дзвони. Нам така мати не потрібна, якій чужий чоловік дорожчий за рідних дітей та онуків!
Вона знову вимкнула телефон. А діти, які звикли за 20 років до того, що я їм щомісяця гроші висилаю, просто не знають, як їм тепер жити. Вони звикли, що мама — це безкінечний банкомат, який ніколи не ламається і нічого не просить взамін.
А я тепер як серед двох вогнів, просто не знаю, що мені робити. З одного боку — моє теперішнє життя. Роберто, з яким я зараз живу, категорично проти, щоб я допомагала своїм дітям грошима. Він вважає, що цим я роблю їм тільки гірше, розбещую їх і не даю стати самостійними.
– Якщо ти зараз даси їм грошей, Маріє, – каже він, – завтра вони схочуть нову дачу, післязавтра — подорожі, і це ніколи не закінчиться. Ти повинна мати гордість. Ти свій обов’язок виконала.
І я розумію, що він у чомусь правий. Але серце в мене розривається. В мене таке відчуття, що я зрадила свою рідню. Там, в Україні, залишилася моя кров, мої діти, які зараз вважають мене егоїсткою та зрадницею. Кожного разу, коли я сідаю в машину Роберто чи йду з ним у ресторан, у мене перед очима стоїть Тетяна, яка плаче через той кредит, і син Сергій, який тепер навіть на смс-повідомлення не відповідає.
Та й усередині мене точить інший черв’ячок сумніву. Не зрозуміло, яке у мене майбутнє з Роберто. Офіційну пропозицію він досі мені не зробив, хоча ми вже разом більше року. Так, ми живемо разом, він мене забезпечує, але юридично я в його будинку ніхто. Якщо завтра з ним щось станеться або якщо ми посваримося і він вкаже мені на двері — куди я піду? Повернуся в село до дітей, з якими зараз повністю зіпсувала стосунки?
Я боюся. Боюся, що і особисте життя не налагоджу, бо ми так і залишимося просто співмешканцями, і з дітьми у мене стосунки зіпсуються назавжди, і на старості літ я залишуся абсолютно сама, нікому не потрібна — ні в Італії, ні в Україні.
Роберто бачить мою тривогу. Він намагається мене відволікати, планує нову поїздку до Венеції на наступні вихідні, купує мої улюблені солодощі. А я дивлюся на нього і думаю: «Чи знаєш ти, якою ціною мені дається цей твій спокій?».
Днями Сергій, мій син, усе ж написав мені одне коротке повідомлення: «Мамо, ми повернули татові його стару машину, бо на нову тепер грошей немає. Тетяна плаче щодня. Дякуємо за допомогу». Це повідомлення було гіршим за будь-які прокльони. Вони б’ють по найболючішому — по моєму материнському почуттю провини, яке я ношу в собі всі ці 20 років заробітчанства.
Я заплуталася остаточно. Чи повинна я піти проти волі Роберто, потайки знайти якусь підробіток на кілька годин і все одно висилати дітям гроші, щоб зберегти їхню любов? Чи я маю право нарешті стати егоїсткою, закрити на все очі й жити для себе, навіть якщо діти більше ніколи не назвуть мене мамою?
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи правильно робить Роберто, що забороняє допомагати дорослим дітям? І чи мають право діти, яким повністю забезпечили старт у житті, вимагати від матері-заробітчанки утримувати їх далі?
Фото ілюстративне.
