Розалія жила у далекому гірському селі на Заході України. Жінка мала дивовижну вроду. Крім проникливих карих очей мала Розалія ще й дуже добре серце.

Життя її було нелегким: батьків рано не стало, і на ній, як на старшій дитині, тепер була важка домашня робота, робота в полі та нескінченна турбота про двох молодших братів.

Згодом у рідному селі, як і в багатьох українських селах, життя зупинилося, роботи не було, а родину потрібно було за щось годувати. Жінки з села одна за другою приймали рішення їхати за кордон.

Так, одного дня, Розалія вирішила: поїде і вона на заробітки в Італію. Про цю країну вона абсолютно нічого не знала, тому розуміла, що буде важко, але як ще допомогти братам, жінка не уявляла.

Розалія потрапила в невелике містечко поблизу Мілану. Місто захоплювало її своєю красою та історією: вузенькі вулички, старовинні будинки, квітучі сади та синє, тепле небо.

Та жінка не встигала роздивитися і насолодитися усією цією красою, адже Розалія влаштувалася на роботу доглядальницею для однієї літньої синьойори на ім’я Анна.

Її дні наповнилися важкою працею: догляд за домом, приготування їжі, прогулянки з Анною. Вечорами вона телефонувала братам, сумуючи за домом і розповідаючи їм про тепле італійське сонце та смачні макарони.

Брати не дуже то і хотіли слухати про італійську романтику, їх більше цікавило питання про гроші, адже сестра все зароблене відправляла додому.

Синьйора Анна жила у власному будинку, навколо якого росло багато троянд. Італійка була щиро здивована тим, що ім’я української дівчині співзвучне з назвою її улюблених квітів. Полюбила синьйора Анна Розалію усією душею, наче дитину рідну.

Одного дня, коли Розалія допомагала своїй господині на терасі, де розцвіли яскраві троянди, до будинку завітав Аннин син – Андреа. Він був високий, з темним волоссям і лагідними очима, що мимоволі нагадали Розалії її рідний край.

Андреа жив у місті та зрідка навідувався до матері. Він виявився ввічливим і завжди намагався полегшити життя доглядальниці своєї матері, хоча Розалія звикла працювати мовчки, намагаючись не привертати до себе уваги.

З часом Розалія і Андреа все більше часу проводили разом, адже він був у захваті від її розповідей про Україну.

Його захоплювали її спогади про дитинство, коли вони збирали лісові ягоди в Карпатах, святкували Різдво з колядками, ходили босоніж по ранковій росі. Андреа ніколи раніше не чув про Україну, тому з захопленням слухав розповіді про цю чудову країну, адже бачив Розалію, і не міг відвести очей від її краси.

Розалія ж бачила в Андреа доброго та уважного чоловіка, що турботливо ставився до своєї матері.

Він виявляв повагу до її праці і ніколи не ставився зверхньо, як багато інших італійців, котрі сприймали заробітчан як дешеву робочу силу.

Дівчина закохалася. Спершу Розалія боялася визнати свої почуття до нього. Вона розуміла, що життя на заробітках – це лише тимчасовий етап, і як тільки вона назбирає потрібну суму, повернеться додому.

Та щоразу, коли Андреа приходив до матері, вона не могла не затримати погляд на ньому. Їхні розмови ставали довшими, і з часом між ними виникла справжня близькість.

Одного вечора Андреа запросив Розалію повечеряти разом у невеликій тратторії, прихованій від туристів у вузькій вуличці. Затишне місце з виноградними лозами над головами, тихою музикою і свічками створило атмосферу, в якій обидва відчули себе спокійно та природно.

Після кількох келихів вина Андреа зізнався, що його вразила її сила духу, здатність долати труднощі та водночас зберігати тепло у серці. Він не міг більше приховувати свої почуття.

Розалія не знала, що відповісти, адже її думки постійно поверталися до дому, до її братів, яких вона не могла покинути назавжди.

Але того вечора вона дозволила собі відкритися — вона розповіла Андреа про своє життя, про те, як важко їй було залишити Україну, про всі мрії, які вона відкладала через свою відповідальність перед родиною. Але про те, що брати не достатньо цінують її допомогу і підтримку, дівчина нічого не сказала.

Незважаючи на всі труднощі та сумніви, їхні стосунки тривали. Вони знаходили радість у прогулянках містом, розмовах про культуру, обмінювалися рецептами улюблених страв – італійських і українських.

Розалія вчилася відкриватися йому, розуміючи, що любов може народитися навіть на чужині, навіть тоді, коли це здається неможливим.

Та життя не завжди відпускає так просто. Через рік у селі, звідки родом Розалія, сталася біда: її молодший брат потрапив в лікарню, і їй негайно треба було повертатися.

Андреа не став на заваді. Він відпустив її, хоча це рішення далося йому нелегко. Він знав, що Розалія повинна побачити свою родину, допомогти, і переконатися, що з її братом усе буде гаразд.

Закохані не прощалися: вони домовилися, що Розалія поїде додому і подивиться що там і до чого, але якщо вона зрозуміє, щовсе гаразд, то зможе повернутися, Андреа завжди чекатиме на неї в Італії.

Тижні, які Розалія провела вдома, були сповнені емоцій. Її брат одужував, і сім’я знову зібралася разом.

Одного разу, замість дякую, старша сестра почула від брата дуже образливі слова:

– У нас гроші вже закінчилися. Коли ти назад повертаєшся?

Це повернуло її на землю, жінка зрозуміла, що скільки б вона братам не допомагала, вони ніколи нічого не оцінять.

Та й думки про Андреа не давали їй спокою. Тому через кілька місяців Розалія повернулася в Італії.

Цього разу вона не їхала на заробітки – вона їхала до Андреа, сповнена надій, що їхня любов витримає випробування відстанню і часом.

А братам вона лавочку прикрила. Вони дорослі, нехай самі на себе заробляють. А їй випав шанс – стати щасливою, і вона його не упустить.