Знову весь вечір я провела наодинці, в роздумах про те, чому Богдан пішов. Ми прожили разом більше двадцяти років. У будинку все є, у обох машини, а найголовніше: виростили дочку і розумницю, і красуню. Поки заробляли квартиру, збирали на одну, потім на другу машину, – все робили за згодою.
Але як тільки Богдан став працювати на себе і справи пішли в гору, життя нашої сім’ї змінилося. Постійні відрядження, вічна відсутність вдома, гонитва за прибутком все більше відлучали чоловіка від сім’ї.
У його словниковий запас міцно увійшло слово «статусність». Чим більше грошей, тим соліднішою повинна бути машина, кабінет, навіть хобі повинні відповідати його статусу. Посилаючись на статус, Богдан завів собі нові стосунки з дівчиною, яка йому в дочки годиться. Природно, що на її фоні я програвала, адже вона була на багато років молодшою за мене. Друзі розуміюче погоджувалися: став підприємцем, розвернувся широко в бізнесі, – має право.
Я, звичайно, нічого не знала. Але здогадувалася. Я все частіше дивилася на себе в дзеркало і помічала нові зморшки і сивину. Змінилася і фігура: з’явилася зрадницька повнота. Змагатися з худенькими дівчатами було вже дуже важко. Так, чоловік теж вже не хлопчик, давно з’явився живіт, почав лисіти, але, мабуть, чоловіки вважають, що їх зовнішній вигляд компенсується гаманцем. Відчуваючи зраду, я зібралася поговорити з чоловіком відверто, але він випередив мене звісткою, що йде з сім’ї.
– Дочка доросла, – сказав Богдан. – Ти забезпечена, а я ще пожити хочу, вже вибач за прямоту, з молодою жінкою, хочу сина виростити.
На той час його молода обраниця Ірина вже чекала дитину.
Розлучившись зі мною, Богдан тут же одружився з Іриною і привів молоду дружину в нову квартиру, подарував їй машину. А я щовечора поверталася в порожнечу: вешталася по кімнатах з кутка в куток, дивилася телевізор, намагалася читати книгу. Але чим би я не займалася, мої думки знову поверталися до Богдана.
Хіба думала я ще п’ять років тому, що залишуся на старості одна. Раніше я думала, що наші затишні вечори з Богданом – це найцінніше в сімейному житті. Я з закритими очима могла налити чоловікові в кружку його улюблену норму чайної заварки і також з закритими очима насипати пару ложок цукру. Я знала всі його звички, всі його нездужання. Але виявилося, що чоловік ще «ого-го» – є сили, щоб ще одну дитину народити і виховати.
У Богдана, дійсно, незабаром народився син. І він з гордістю розповідав усім друзям і знайомим, що тепер у нього є син. Він ходив з гордо піднятою головою, впевненість у погляді, – саме таким я якось побачила його в місті. Але я змушена була взяти себе в руки і привчила себе сідати за стіл одна.
Якщо вже зовсім тяжко на душі, їхала в гості до подруги або до сестри. У вихідні обов’язково відправлялася з донькою по магазинах. Намагалася купити, хоч недорогу, але обновку. А навесні здивувала дочка тим, що купила невелику дачку. Всі відмовляли мене від городу, говорили, що це забирає багато часу і сил. Але все ж я стала дачницею. Садила зовсім небагато, просто працювала в задоволення.
Фізична праця на свіжому повітрі зробили свою справу: я стала стрункішою і підтягнутішою, від свіжого повітря змінився колір обличчя. Мені здавалося, що я помолодшала років на десять. Восени, як тільки закінчувалися дачні роботи, я йшла в басейн, на фітнес. Друзі та рідні відзначали, як я покращала, навіть погляд змінився – став відкритим, доброзичливим. Від моєї зневіри і смутку за чоловіком не залишилося і сліду.
У Богдана в цей час підростав син, незабаром хлопчик пішов у перший клас. Дитина росла, молода дружина гарнішала, матеріальні потреби збільшувалися, а ось сили Богдана були вже не ті. Справи в його бізнесі пішли гірше, на широку ногу жити не виходило. Богдану п’ятдесят вісім, до пенсії вже недалеко. А він хоч сьогодні готовий все кинути і сидіти де-небудь з вудкою на березі або лежати на дивані і дивитися телевізор. Живіт Богдана став ще більшим, збільшилася лисина, з’явилися глибокі зморшки на обличчі.
Поруч зі своєю другою дружиною він виглядав, як старий дід. За його здоров’ям ніхто не дивився. Це раніше я стежила, щоб він вчасно лікувався, дбала про його здоров’я. А тепер нікого здоров’я Богдана не цікавило. Ірині було не до цього, вона займалася сином: робила з ним уроки, возила на секції. Ні, вона не відмовлялася від свого постарілого чоловіка, але і не дбала про нього, як свого часу дбала я.
Найбільше хвилювалася про батька Оксана, наша спільна донька. Вона пробачила батькові зраду. Часто дзвонила, приїжджала до нього і намагалася вмовити сходити в лікарню. Але в Богдана, немов, щось надломилося: він став байдужим до життя. Він, звичайно, любив маленького сина. Але його енергії вже не вистачає, щоб бути з хлопчиком на одній хвилі, ганяти з ним футбол, грати на підлозі в машинки, а, часом, просто не вистачало розуміння.
Оксана часто сама гралася з своїм молодшим братиком. А коли поверталася додому, дочка розповідала мені, як змінився батько. В такі моменти у мене на обличчі з’являлася сумна посмішка, адже двічі в одну і ту ж річку не ввійдеш. Все в минулому.
