Вересневе сонце в Салерно вже не палило шкіру так нещадно, як у серпні, а лагідно гріло плечі крізь тонку бавовняну сорочку. Пляж майже спорожнів. Галасливі родини з дітьми, надувними матрацами й нескінченними контейнерами з пастою роз’їхалися ще на початку місяця, поступившись місцем самотнім пенсіонерам із собаками та рідкісним туристам. Море накочувало на берег із тихим, заколисливим шелестом, лишаючи на темному вулканічному піску мереживо білої піни.
Марія поправила крислатий солом’яний капелюх, який захищав її відблисків води, заплющила очі й глибоко вдихнула солоне повітря.
— Господи, яка тиша, — прошепотіла вона радше до самої себе. — Навіть не віриться, що ще вчора моя стара донна Франческа кричала на всю квартиру, бо я, бачте, не так розрізала інжир до обіду.
Поруч на розкладному шезлонгу сиділа Олена. Вона не заплющувала очей. Її погляд був прикутий до далекої лінії горизонту, де синє небо зливалося з бірюзовою водою. Руки — натруджені, з темними слідами від в’їдливої землі під нігтями, які ніяк не хотіли відмиватися навіть найдорожчим італійським милом, — нерухомо лежали на колінах.
Марія повернула голову до подруги й уважніше придивилася до її посірілого, втомленого обличчя:
— А чого ж ти, Олено, так швидко повернулася? Ти ж у червні, як пакувала передачі на бус, казала: «Все, дівчата, не побачите мене щонайменше до листопада, а як Бог дасть — то й до Миколая залишуся».
Олена тільки гірко всміхнулася кутиками губ, відвела погляд і звично махнула рукою — так махнула, ніби намагалася відігнати від себе якусь настирливу муху.
— Та не кажи, Марічко. Планувала одне, а вийшло інше.
— Ну от знову ти за своє! «Не кажи, та не кажи», — докірливо, але по-доброму підштовхнула її ліктем Марія. — Ми з тобою багато років у цьому Неаполітанському заливі одні й ті самі підлоги деремо. Я ж бачу, що ти чорніша за цю землю повернулася. Розповідай уже, не тримай у собі. Чого раніше приїхала? Донна Ассунта зрадівши, певне, була?
— Зраділа — то не те слово, — зітхнула Олена, поправляючи поділ пляжного халата. — Вона мені руки цілувати лізла, коли я в дверях стала. Бо та філіппінка, яку вона на моє місце взяла, зварила їй мінестроне на два дні наперед і пішла собі гуляти. А стара ж звикла, аби все свіженьке, з пилу з жару, та ще й по душах поговорити. Але я не про неї… Я про дім.
Олена помовчала, підбираючи слова. Їй досі було якось ніяково зізнатися — навіть найближчій подрузі, — що повернення до рідної хати, на яке вона молилася щовечора впродовж останніх трьох років, обернулося не радістю, а гірким розчаруванням.
— Розумієш, Марічко, я ж як їхала — летіла на крилах. Бус дорогий обрала, щоб тільки з кондиціонером, щоб без пересадок. Везла п’ять сумок! Ти бачила ті сумки. Невістці Іринці — ту шкіряну сумочку з Риму, що я пів зарплати за неї віддала, та ще й кремів цілий мішок. Синові Андрієві — дорогі кросівки, інструменти якісь спеціальні акумуляторні, бо він же вічно жалівся, що в нього дриль старий горить. Малим онукам — і речі, і шоколад, і пармезану цілі кругляки, хоч вони його, певно, й не розуміють. Я собі сиділа в тому бусі біля вікна, сонце сходило вже над нашими Карпатами, дивилася на верби, на тумани над річкою — і сльози самі котилися. Думала: «Боже, дякую Тобі. Нарешті я вдома. Нарешті видихну».
Олена замовкла, ковтнула слину, і в її очах знову блиснули ті самі сльози, тільки тепер у них не було колишнього трепету — лишилася сама втома.
— Я собі уявляла картинку, знаєш? Як у кіно. Вийду вранці на ґанок, сонечко тільки встає, роса на траві блищить. Заварю собі каву в турці, сяду під грушею, покличу сусідку Ганну. Посидимо, погомонимо про наше, про жіноче. Потім діти прийдуть, онуки на шию стрибнуть: «Бабусю, як ми сумували!» Думала, побуду людиною. Хоч два місяці відчую, що маю свій куток, за який десять років горбатилася, що маю родину…
— І що? — тихо запитала Марія, хоча в її голосі вже вгадувалося розуміння. Вона знала такі історії напам’ять — кожна друга заробітчанка везла додому серце, а поверталася з порожніми руками й випаленою душею.
— А що «що»? — глухо кинула Олена. — Приїжджаю. Неділя, обідня пора. Ворота перекошені, бляха на паркані відійшла й вітром гупає — дзень-дзелень на все село. Бур’ян попід хатою в мій зріст стоїть, лобода вже насіння скидає. Андрій вийшов заспаний, у старих треніках. Навіть не обійняв як слід, тільки в щоку ткнувся колючою щокою: «О, мам, привіт. А чому так рано? Ми думали, ти під вечір будеш». Іринка з хати визирнула, підфарбована: «Добрий день, мамо. Ви роздягайтеся, проходьте, а ми якраз із кумами на шашлики збиралися, нас уже машина біля магазину чекає. Ви ж не образитесь? Ми швидко, до вечора повернемося».
— І поїхали? — скривилася Марія.
— Поїхали! Залишили мені ключі від моєї половини хати. Ти ж знаєш, я як перекривала дім, то зробила два окремих входи: їм більшу частину з великою кухнею й залою, а собі — дві кімнатки й малесенький коридорчик, щоб не заважати молодим. Заходжу я в ті свої кімнати, Марічко, стаю на порозі — і в мене сумки з рук випадають.
Олена заплющила очі, ніби знову бачила ту картину перед собою:
— Запах… Тяжкий такий, застояний, пліснявою тягне. Вікна не відчинялися, мабуть, відтоді, як я востаннє на Великдень приїжджала. По кутках павутина до самої підлоги висить, на серванті сантиметровий шар пилу, на килимі мухи дохлі валяються. На кухні кран капає, а під ним рудий слід на емалі такий, що не віддереш. Я відкриваю холодильник, щоб хоч воду поставити охолодитися — а там стара баночка з-під майонезу стоїть, зацвіла зеленим пухом, і шматок сиру засохлий. Невістка туди за пів року навіть не заглянула! А нащо? Мами ж нема, мама гроші через «Вестерн Юніон» шле щомісяця — то на комуналку, то на малого в садок, то Іринці на зуби. А провітрити хату мамину — нашо воно здалося? Хай гниє.
— І ти кинулася прибирати, — не запитала, а ствердила Марія.
— А хто б прибрав? — розвела руками Олена. — Я ж не можу спати в багнюці! Замість того, щоб лягти з дороги — а ноги гули так, наче колоди, вени аж випирали синіми ґулями, — я перевдяглася в старий халат, натягла гумові рукавиці й узялася за ганчірку. До першої ночі мила. Стіни дерла, павутину змітала, штори постягувала в пралку, вікна терла газетами з оцтом, бо нічого іншого під руками не було. Потім вийшла надвір викинути сміття — а там трава по пояс. Ступити ніде. У літній кухні каструлі стоять немиті, мабуть, ще з весни, коли холодець варили.
Олена гірко посміхнулася:
— Перші два тижні мого «відпочинку» пройшли між хлоркою, віником і пральною машиною. Я руки стерла до мозолів. Відмила все, вибілила перестінок, тюлі випрасувала, повісила. Накупила нових простирадл, бо старі задихнулися в шафі. Сиджу одного вечора на ґанку, спина не розгинається, плечі печуть, як окропом ошпарені. Виходить Іринка з телефоном у руках, позіхає: «Ой, мамо, як у вас гарно стало! Ви така хазяйка, прямо дихати легше. А в нас на кухні щось витяжка гуде, гляньте, може, Андрійко з роботи прийде, ви йому скажіть, а то мене він не слухає».
— А вони хоч подякували за подарунки? — спитала Марія, пильно дивлячись на подругу.
— Подякували… — тихо відповіла Олена. — Невістка сумку повертіла в руках, каже: «Гарна, але колір трохи старомодний, зараз такі бежеві не носять, треба було брати теракотову, як у каталозі». А Андрій кросівки взув, походив по коридору: «Тиснуть трохи в підйомі, мам. Треба було на розмір більші брати. Ну нічо, кумові віддам, а собі піду на базарі куплю». Марічко, мене наче обухом по голові вдарили. Я ж ті кросівки в торговому центрі вибирала, продавця замучила, бо шукала натуральну шкіру, фірмові, щоб не розлізлися за місяць! Двісті євро віддала. А він — «кумові віддам».
Марія тільки похитала головою, цокнувши язиком:
— Звикли. Ой, як швидко вони до того звикають, Олено! Ти їм шлеш, шлеш, вони думають, що ті євро тут на деревах ростуть. Що ти сидиш у палаці в шовках, каву п’єш, а сеньйора тобі пачки грошей у кишені напихає просто за красиві очі. Вони ж не знають, як воно — мити вісімдесятирічного діда з деменцією, який на тебе плює і кричить, що ти в нього годинник украла!
— Не знають, — погодилася Олена. — Та й навіщо їм знати? Ми ж самі винні. Пам’ятаєш, як ми на початках сюди приїжджали? Плакали ночами в подушку, а додому дзвонили й щебетали: «Усе добре, діточки, усе чудово! Робота легка, господарі добрі, їжі повно». Брехали, щоб їх не засмучувати. От вони й повірили, що тут курорт.
Олена нахилилася, підняла з піску плаский камінчик і кинула його у воду. Камінь шубовснув, пішли кола.
— Ну добре, — продовжила вона після паузи. — Хату я вимила. Подвір’я з сусідом покосила — дала йому триста гривень і пляшку італійського лікеру, щоб він своєю косаркою будяки зрізав, бо коси в руках я вже зроду не втримаю. Думаю: тепер посиджу. Поїду в райцентр, куплю собі плаття гарне, поїду до сестри в село на три дні. Ага, поїхала… Виходжу на город — а там біда. Бур’яни картоплю заглушили так, що самого бадилля не видно. Морква в траві пропала, помідори почорніли від фітофтори, бо ніхто їх не кропив і не підв’язував.
Олена знову насупилася, згадуючи ту розмову.
— Підходжу до сина увечері. Він якраз у дворі машину мив — ту, до речі, що я йому три роки тому допомогла купити, половину суми зі своїх заробітків додала. Стоїть, полірує капот ганчірочкою, музика з салону гримить. Я підійшла, тихенько так кажу:
— Андрійку, притиши трохи музику, поговорити треба.
Він дверцята захлопнув, озирнувся невдоволено:
— Ну що таке, мамо? Я зайнятий.
— Синку, треба на городі порядок навести. Картопля скоро відійде, лобода все забила. Та й підкопати вже треба, подивитися, чи є щось під корчем. Може, у суботу візьмемося разом? Ти, я, Іринка допоможе. За день удвох-утрьох упораємося.
А він дивиться на мене так, ніби я його в каменоломню відправляю:
— Мам, яка картопля? Тобі що, робити нічого? На базарі картопля по дванадцять гривень за кілограм! Тобі мішок купити? Я куплю, не мороч голову.
— Та при чому тут «купити», Андрію! — кажу йому, а в самої сльози до горла підступають. — Земля ж посаджена! Ми ж навесні гроші платили трактористу, щоб приорав, насіннєву картоплю купували сортову. Невже воно має згнити в землі? Та й вам же на зиму треба! Дитина мала в хаті, своя картопелька без хімії — хіба погано?
Він тільки плечима знизав:
— У суботу ми не можемо. Ми з пацанами на риболовлю їдемо на Дністер. Я вже домовився, намет узяв. Наступного тижня подивимося.
Марія аж підскочила на шезлонгу:
— На риболовлю?! Мати з Італії приїхала на два місяці за три роки, а він — на риболовлю з наметом?!
— На риболовлю, Марічко. І поїхав. У п’ятницю ввечері завантажили повний багажник пива, вудок, мангал узяли — і зникли до неділі вечора. А я лишилася. Стою посеред того городу, сонце пече в тім’я, а мені плакати хочеться вголос, кричати на все село. Але перед сусідами соромно. Що люди скажуть? Скажуть: заробила Олена грошей, приїхала пані з Італії, а город у бур’янах стоїть, господиня з неї ніяка. У нас же село таке — ніхто не спитає, як твої нирки й чи болить серце, але кожен через паркан загляне, чи чисті в тебе міжряддя.
Олена тяжко перевела подих.
— Натягла я старого капелюха, взяла сапу — і пішла. День полю, другий полю. Полола, поки сонце не сідало. Руки попухли, пальці не сходяться від тої сапи. Сусідка Ганна вийде на межу, стане, голову похитає: «Олено, ти шо, дурна? Нащо ти спину гнеш? Де твої молоді?» А я брешу! Стою червона, як буряк, піт очі заливає, і брешу: «Та вони, Ганнусю, у місті, на роботі дуже зайняті, Андрійко там якийсь проєкт здає, начальство притисло, а Іринка з малим по лікарях ходить, зубки ріжуться… Мені ж не важко, я потихеньку». Брешу і відчуваю, як усередині все пече від сорому й образи.
— Знайомо, — гірко кивнула Марія. — Як же це знайомо… Скільки ми того сорому чужого на свої плечі беремо.
— Отож. Пройшов тиждень. Прийшов кінець серпня. Ночі стали холодні, тумани вранці такі густі, що сусідської хати не видно. Бадилля на картоплі полягло, почорніло — пора копати. Я знову до сина. У четвер підійшла, кажу лагідно, як до чужого:
— Андрійку, синочку. Картоплю треба копати, бо підуть дощі — згниє геть усе в мокрій землі. Будь ласка, сплануй вихідні. Я сама не подужаю, там же соток п’ятнадцять.
А він сидить у телефоні, гортає щось, навіть очей не підводить:
— Мам, ну я ж казав: подивимося. У мене в суботу в машині треба ходову перебрати, стукає щось ззаду. Якщо встигну — у неділю вийдемо на пару годин.
Настала субота — він цілий день у гаражі просидів, пиво з кумом пив, музика грала, до машини ледь торкнувся. У неділю вранці виходить об одинадцятій: голова болить, перегар на три метри. «Ой, мамо, сонце високо, спека така, що в очах темніє. Давай наступного тижня, нікуди твоя картопля не дінеться».
Олена повернулася до Марії, і в її очах спалахнув живий, гарячий гнів:
— І тут, Марічко, мене наче перемкнуло. Я стою посеред хати, дивлюся на нього — здоровий бугай, двадцять вісім років, плечі в дверях не вміщаються. І думаю: «Господи, та картопля ж навіть не мені потрібна! Я ж у вересні чи в жовтні все одно поїду назад до Італії! Я ж її з собою в торбі до Неаполя не потягну! Вона ж їм залишиться! Вони ж усю зиму будуть її жерти, невістка буде пюре варити та смажити, а мені вона нащо?! Я той клятий город тримаю тільки для того, щоб у них у погребі повно було!»
— І що ти зробила? — Марія аж подалася вперед.
— Нічого йому не сказала. Ні слова. Пішла до хати, витягла з гаманця гроші — ті самі євро, поміняні на гривні. Пішла вулицею вниз, де живе Василь із синами. Знаєш Василя, що трактор має? Кажу: «Василю, скільки візьмеш, щоб картоплю викопати й до погреба знести?» Він подивився на мене здивовано: «А де твій Андрій?» Я крізь зуби процідила: «У відрядженні». Василь назвав ціну. Не посоромився, загнув добру копійку, бо знає, що я з заробітків. Я погодилася, не торгуючись.
Олена знову замовкла. Було видно, що цей момент досі болить їй найбільше.
— У понеділок уранці заїхав трактор з копалкою. Василь із двома хлопцями за чотири години ту картоплю викинули нагору. Я найняла ще двох жінок-пенсіонерок із нашого кутка, щоб допомогли зібрати. Ми рачки повзали по тому полю цілий день. Зібрали сорок мішків! Василь хлопцями закинув ті мішки на причіп, підвіз під хату, зсипав акуратно біля льоху. Я всім заплатила. Розрахувалася до копійки, ще й могорич поставила, як годиться. Усі розійшлися. Сонце вже сідало за ліс, таке червоне, холодне.
Олена стиснула пальці в кулаки:
— Я сіла на стару дерев’яну лавку біля льоху. На подвір’ї тихо-тихо. Тільки вітер сухим листям шелестить. Подивилася на ті мішки з картоплею… На свої руки подивилася — чорні, порепані, нігті зірвані, суглоби ниють так, що хоч вий. Спина наче залізом скута. У хаті за фіранкою світло горить: там невістка телевізор дивиться, син сидить біля комп’ютера, грає в якусь стрілянину — чути було, як там щось бахкає крізь відчинену кватирку. Жоден не вийшов! Жоден не виніс склянки води, поки ми там коло тих мішків корячилися!
— Боже мій… — видихнула Марія, приклавши руку до грудей.
— І раптом, Марічко, мені так ясно стало, наче блискавка в темряві блиснула. Я сиджу на тій лавці й питаю себе вголос: «Олено, а для кого ти це все робиш? Для чого ти вбиваєш своє здоров’я? Кому потрібні ці твої жертви?» Я згадала, як у червні купувала квиток сюди. Як рахувала дні. Як мріяла про спокій. А що отримала? Роботу, бруд, зневагу й відчуття, що я в рідній хаті — просто безкоштовна наймичка, яка ще й гроші привозить.
Олена гірко засміялася:
— Я встала з тої лавки, пішла у свою кімнату. Дістала італійську сім-карту, вставила в телефон. Була десь восьма вечора. Набрала сеньйору Франческу. Кажу:
— Pronto, signora Francesca. Це Олена.
Вона як закричить у трубку:
— Elena! Оленочка, дорога! Ти як? Що сталося?
— Сеньйоро, — кажу спокійним таким голосом, — якщо ви ще нікого постійного не взяли на моє місце, я можу повернутися. Хоч цього тижня.
Вона аж заверещала від радості: «Приїжджай! Завтра приїжджай! Я тій дівчині заплачу за тиждень наперед і випроводжу, тільки повертайся!»
— А дітям що сказала? — швидко запитала Марія.
— А що дітям? Сказала, що сеньйора захворіла, терміново викликає, обіцяє підняти зарплату на двісті євро, якщо вийду негайно, бо інакше візьме іншу на моє місце назавжди. Ти б бачила їхні обличчя! — Олена гірко всміхнулася. — Ніякого смутку, Марічко! Жодної сльозинки! Іринка одразу очі підвела: «Ой, мамо, як шкода, що ви так мало побули… Але роботу втрачати не можна, зараз такий час важкий. Андрійкові якраз на зиму гуму треба міняти, ми думали, може, ви допоможете трохи з зарплати…» А син підійшов, по плечу поплескав: «Нічого, мам, ти ж сильна. Поїдь, зароби ще трохи, а на слідуючий рік уже точно на все літо приїдеш».
Олена замовкла, важко зітхнула й подивилася на свої розкриті долоні.
Марія дивилася на подругу, а потім раптом тихо, протяжно засміялася. Цей сміх був дивним — не злим, але сповненим такої глибокої, вистражданої іронії, що Олена мимоволі здивувалася.
— Ти чого смієшся? Збожеволіла?
— Та ні, Оленочко, не збожеволіла, — Марія витерла краєчок ока під капелюхом. — Сміюся, бо якби ти не розказала, я б подумала, що ти мою власну відпустку переповідаєш. Слово в слово!
— Та невже? — підняла брови Олена. — Ти ж у липні їздила, казала, весілля в племінниці, ремонт у дочки…
— Отож-бо й воно! Ремонт у дочки! — Марія відкинулася на спинку шезлонга й заклала руки за голову. — Я ж їхала як королева. Думала: три роки не була вдома. Дочка заміж вийшла, внучку народила, квартиру вони в кредит узяли. Я щомісяця чотириста євро відривала від себе — туди, на той клятий кредит! Приїжджаю. Зустріли, правда, гарно: стіл накрили, зять пляшку коньяку поставив, дочка обіймає, плаче: «Мамочко, рідна!» Ну, думаю, слава Богу, мої не такі, мої цінують.
Марія помовчала, посмішка з її обличчя зійшла.
— А на другий день дочка зранку заходить у кімнату, оченята солодкі: «Мам, ти ж знаєш, ми ремонт у дитячій почали, та грошей трохи не вистачило на майстрів. Зять на роботі цілими днями. Може, ти мені поможеш шпалери здерти? А потім нові поклеїмо удвох, ти ж умієш, ти в Італії ремонти робила». І що ти думаєш? Два тижні я стояла на табуретці з клеєм і шпателем! Руки догори, шия затекла, очі роз’їдає. А донечка моя втомилася: «Ой, мамо, у мене спина болить після пологів, я піду з коляскою погуляю, а ти поки ту стінку доклей, щоб рівненько було».
— І ти клеїла?
— Клеїла, як миленька! Ще й свої гроші пішла на базар віддала, бо плінтусів не вистачило і фарби на батареї. А потім малу мені на руки скинули. «Мамо, ти ж так скучила за онукою! Побудь із нею, а ми з Сашком у кіно сходимо, ми вже рік ніде не були». І пішли. А я з дитиною, якій півтора року, кручуся: памперси, кашки, крики, зуби… Я за два тижні жодного разу на річку не сходила, хоч вона за десять хвилин від хати! Жодної подруги не побачила. Повернулася сюди, у Неаполь, до своєї синьйори, зайшла у свою крихітну кімнатку два на три метри — упала на ліжко й перші два дні після роботи просто лежала. Лежала й у стелю дивилася, бо в мене кості нили так, наче мене побили кийками.
Олена гірко посміхнулася:
— От бачиш. А ми ще кажемо: тяжко на заробітках. Чужі люди, чужа мова, чужа постіль…
— Та тут хоч знаєш, за що мучишся! — гаряче підхопила Марія. — Відробила свої години, помила стару, поклала спати — зачинила двері в кімнату, увімкнула серіал і маєш спокій! І знаєш, що першого числа тобі на картку капне твоя тисяча двісті чи тисяча триста євро. Твоїх кревних! Які ніхто не відбере, якщо сама не віддаси.
Жінки замовкли. Море тихо плюскотіло об каміння хвилеріза. Сонце повільно котилося на захід, фарбуючи воду в золотисто-рожеві барви. Легкий бриз ворушив сухе листя пальм на набережній за їхніми спинами.
— Але знаєш, що найстрашніше, Марічко? — тихо промовила Олена, не дивлячись на подругу. — Справа навіть не в тій картоплі. І не в тому ремонті. І навіть не в тому, що діти не хочуть спину гнути. Справа в нас самих.
Марія повернула голову, уважно слухаючи.
— Ми ж самі так поставили, — вела далі Олена, і голос її звучав твердо, без сліз. — З першого дня, як переступили кордон. Ми вирішили, що ми — вічні донори. Що наше життя скінчилося десь там, коли нам стукнуло сорок п’ять чи п’ятдесят, коли померли наші чоловіки або розвалилися колгоспи й заводи. Ми вирішили: усе, ми віджили. Тепер головне — дітям. Дітям квартиру купити, щоб не по наймах. Дітям весілля справити на триста людей, щоб не гірше, ніж у сусідів. Дітям машину, онукам коледж, невістці золоті сережки… А собі що?
— Собі — пара капців на розпродажі за п’ять євро та найдешевша ковбаса з дисконту, — глухо додала Марія.
— Отож! Я тут за вісім років жодного разу в нормальній кав’ярні не сіла випити капучино з круасаном за столик! Бо за столиком — три євро, а біля стійки — одне євро двадцять! Я один євро вісімдесят економила, щоб переслати туди! А Андрій пішов і за один вечір на риболовлі пропив моїх триста євро з пацанами — і навіть не згадав, як ті гроші пахнуть. Вони ж пахнуть чужою сечею, Марічко. Милом господарським вони пахнуть, хлоркою і моїми хворими суглобами.
Марія здригнулася від цих різких, оголених слів, але не заперечила. Вона знала, що це правда. Кожна заробітчанка в цьому місті знала цей запах.
— Оце я сиділа на лавці біля тих сорока мішків і думала, — продовжила Олена, підводячи очі до неба. — Мені цього року виповнилося п’ятдесят сім. Скільки мені ще лишилося сили? П’ять років? Сім? Поки ноги носять? А далі що? Повернуся я додому стара, хвора, з паличкою. Прийду до сина, скажу: «Андрійку, доглянь мене, бо я на тебе все життя поклала». А він що скаже? Він звик, що мати — це банкомат. Банкомат, який сам готує їсти, миє підлогу й видає готівку. А коли банкомат ламається — його просто викидають або здають на брухт. Не тому, що Андрій поганий чи злий. Ні, він нормальний хлопець. Просто він іншої мене не знає! Він звик, що я — функція.
— Правду кажеш, — зітхнула Марія. — Діти мають своє життя. Любити їх треба, ніхто ж не каже відмовитися чи проклясти. Допомагати — якщо є біда, якщо захворів хтось, не дай Боже. Але розраховувати, що вони покладуть свою молодість до наших ніг тільки тому, що ми поклали свою до їхніх… Не покладуть, Олено. І не повинні, напевно. У них свої діти будуть, вони для них так само житимуть.
— От і я собі так сказала, — Олена рішуче сіла рівніше, розправила плечі, і на її обличчі вперше за всю розмову з’явилася не гірка, а спокійна, впевнена посмішка. — Усе. Крапка. Ліміт вичерпано.
Марія здивовано глянула на неї:
— Що ти задумала?
— А нічого надзвичайного. Я повернулася сюди не для того, щоб Андрієві на зимову гуму заробити. Я вчора відкрила рахунок у банку. Отут, на корсо Гарібальді. Мені сеньйора Франческа допомогла, пішла зі мною як гарант. І перші п’ятсот євро з наступної зарплати я покладу туди. На своє ім’я. Не синові, не невістці, не на новий паркан. Собі.
— На книжку? — усміхнулася Марія.
— На книжку, на картку — як хочеш назви. Це буде мій фонд. Фонд моєї власної старості. Щоб коли мені стукне сімдесят і я не зможу зігнутися, я не заглядала невістці в очі за тарілку супу, а найняла собі людину, заплатила гроші — і мала до себе повагу. А город той… Я синові перед від’їздом сказала прямо: «Андрію, город більше не саджайте. А якщо посадите — самі копайте, самі їжте. Я до тої землі більше пальцем не торкнуся. Засійте травою, поставте мангал і смажте шашлики».
— І що він?
— Очі витріщив. Образився, звичайно. Сказав: «Ти якась з нервами з тої Італії приїхала, тебе там зіпсували». А я кажу: «Не зіпсували, синку. Я просто нарешті прозріла».
Марія тихо розсміялася, і цей сміх підхопило море. Вона підсунула свій шезлонг ближче до Олениного, взяла її за шорстку, порепану долоню й міцно стиснула.
— Молодець, Оленко. Оце правильні слова. Знаєш, я на наступному тижні теж піду в банк. Досить. Моя дочка з зятем дорослі люди, обоє працюють, мають руки й ноги. Кредит за квартиру — це їхній кредит, не мій. Я їм допомогла на перший внесок, дала старт — далі самі. А я… Я собі на наступний вихідний куплю той квиток на пором, що до Капрі пливе. Пам’ятаєш, ми п’ять років збиралися поїхати подивитися на Блакитний грот?
— Пам’ятаю, — усміхнулася Олена, і в її очах нарешті з’явилися ті теплі іскорки, яких так довго не було. — Ми тоді порахували, що квиток туди й назад коштує сімдесят євро, постояли біля каси, розвернулися й пішли назад, бо: «Ой, це ж дітям передачу можна зібрати на ці гроші».
— Отож! А тепер поїдемо. Купимо квитки, сядемо на верхній палубі, візьмемо по келиху холодного білого просекко, надінемо капелюхи й попливемо дивитися на скелі. І хай увесь світ зачекає.
Сонце торкнулося краю моря, розливаючи по воді смугу чистого золота. Тіні від пальм лягли на пісок довгими темними смугами. Десь удалині задзвонили дзвони старої церкви Сан-Маттео, сповіщаючи про вечірню месу.
Дві жінки сиділи поруч, мовчки дивлячись на захід сонця. Вони прожили важке життя, віддали рокам праці свої сили, красу, здоров’я й молодість. Але зараз, серед цього тихого італійського вечора, під лагідний шум хвиль, вони нарешті скинули зі своїх плечей найважчий тягар — тягар вічного, неоплатного боргу перед тими, кого любили більше за себе.
— Ну що, Марічко, — порушила тишу Олена, поволі підводячись із шезлонга й струшуючи пісок із колін. — Сонце сідає. Пора збиратися, бо донні Франчесці треба ще краплі в очі закапати о восьмій, а твоїй донні — вечерю на стіл подати. Значить, ще трохи попрацюємо?
Марія підвелася слідом, підхопила свою солом’яну сумку, поправила капелюх і весело, пустотливо підморгнула подрузі:
— Попрацюємо, Оленко. Обов’язково попрацюємо. Тільки тепер уже — і про себе не забудемо.