Я завжди була красунею. В мене було дуже гарне волосся, гарна статура, від хлопців проходу не було. Після закінчення школи я поїхала з села і вирішила не повернеться сюди ніколи. Вступила в технікум і після навчання потрапила за розподілом в невелике селище, відразу на хорошу посаду завідувачем універмагу. Тоді всі мені заздрили, а по кутках плітки різні розводили саме мої заздрісниці. Але я не звертала на це уваги.
Незабаром після переїзду, я познайомилась з молодим хлопцем, звали його Петро. Хлопець простий, працював водієм, возив товари по магазинах нашого району. У селі його дуже любили, він завжди готовий був допомогти і своїм і чужим.
Вже через пів року ми зіграли весілля. Моя свекруха, на весіллі охала і хитала головою, коли нам говорили побажання. Загалом, не полюбила мене свекруха з перших днів. Все шептала Петру щоб покинув мене.
Коли в нас з’явився син Василь, я не відчувала до нього тих теплих почуттів про які пишуть в книжках. Звичайно, я виконувала всі свої материнські обов’язки, але якось без почуттів. Я ніби була відсторонена від нього, тримала на відстані. Петро до цього часу вже зрозумів, що я не просто серйозна і сувора, а просто любити не вмію, зовсім.
Через два роки в нас з’явилась донька, Олеся. Петро на той час, з доброго і відкритого хлопця перетворився в похмурого чоловіка. Все село плело плітки, що дочка і не Петрова, а голови сільради. Але я як завжди не звертала на це уваги.
Через два роки я пішла на підвищення по кар’єрній сходинці. Після підвищення, виховання дітей лягло на плечі свекрухи. Йшли роки, діти виросли, роз’їхалися хто куди. Син переїхав у місто і став інженером, а донь переїхала в іншу область і працює вчителем. Але всього вони досягли самі, без будь якої моєї допомоги. Чоловік взагалі ними не цікавився.
Але роки йшли, від моєї молодості і краси не залишилось і сліду. Старість підібралася непомітно. Чоловік пішов першим. Я залишилася сама у великому будинку і раптом, вперше в житті, зрозуміла, що я зовсім нікому не потрібна. Від дітей співчуття я не отримала. Вони настільки звикли бути на відстані і тримати дистанцію, що навіть в таку важку хвилину виявилися не здатні просто обійняти мене або сказати теплі слова. Я сама в цьому винна. Діти навіть доглядати мене не хотіли.
Зараз я живу з дочкою, але як же важко розуміти, що я тут зовсім чужа і нікому не потрібна.