— Романе, твоя дружина не з кришталю! Нічого з нею не станеться, якщо помиє мені вікна й наріже олів’є! Роман зупинився біля заводської прохідної й притиснув телефон до вуха

— Романе, твоя дружина не з кришталю! Нічого з нею не станеться, якщо помиє мені вікна й наріже олів’є!

Роман зупинився біля заводської прохідної й притиснув телефон до вуха.

— Мамо, тихіше. Я тебе чую.

— А толку? Тиждень прошу допомогти, а ви все крутите!

— Ми не крутимо. Дарина на сьомому місяці. Лікарка заборонила їй нахилятися й підіймати важке.

— А ніж у нас уже важкий? Чи ганчірка? Я з тобою вагітна на городі до останнього дня працювала!

— Ти могла. Вона зараз не може.

Повз нього пройшли двоє колег. Один кивнув на автобус, який уже під’їхав до зупинки. Роман махнув: бачу.

— У неділю до мене п’ятнадцятеро людей прийде, — не вгамовувалася мати. — Холодець сам себе не розбере. Штори самі не виперуться. Мені що, розірватися?

— Я приїду завтра після зміни. Пропилосошу, сміття винесу, продукти куплю. А їжу замовимо.

— Щоб мені на власний день народження магазинні салати на стіл поставити?

— Тоді підемо в кафе.

— І заплатимо за три листочки на тарілці? Ні вже. У мене завжди був нормальний стіл.

Роман устиг заскочити в автобус перед самими дверима. Затиснутий між пасажирами, вхопився за поручень.

— Мамо, я в автобусі. Давай увечері…

— Ти тільки Дарині передай: завтра на дев’яту. Спочатку ванна, бо гості руки митимуть. Потім штори. І вікна хоча б у залі. А тоді овочі на салат. Я вже все купила.

— Вона не митиме вікна.

— Не перебивай! Олів’є треба три великі миски. У Даринки руки швидкі, вона впорається.

Роман заплющив очі.

— А Марта?

— Що Марта?

— Твоя донька. Живе за два квартали. Чому її не попросиш?

— У Мартусі перукарня й манікюр. Вона за місяць записувалася.

— А Дарина вагітна.

— Ну то й що? Марта цілий тиждень працює, а твоя вдома сидить.

— Вона не просто сидить, мамо.

— Ой, почалося. Ти ще скажи, що я її експлуатую. Я, між іншим, не чужа їй людина.

Роман подивився у темне автобусне вікно.

— Я прийду додому. Поговоримо.

— От і добре. І нехай свій маленький ніж візьме. Мої їй незручні.

Вона вже все вирішила. Як завжди.

Удома пахло яблуками й корицею. Дарина сиділа в кріслі, підклавши під поперек подушку. На колінах лежала недов’язана біла шапочка.

— Привіт. Пиріг у духовці, тільки дістань, будь ласка. Я поставила таймер, а вставати вже не хочеться.

— Спина?

— Трохи. Полежу — мине.

Роман дістав пиріг, вимив руки й затримався біля кухонного столу.

— Ти їстимеш? — гукнула Дарина.

— Потім.

Вона відклала спиці.

— Що сталося?

— Мама дзвонила.

Дарина ледь помітно стиснула губи.

— Зрозуміло. О котрій я маю вийти на зміну?

— Даринко…

— Романе, кажи вже.

Він сів навпроти.

— Завтра на дев’яту. Допомогти з прибиранням і салатами.

— З яким прибиранням?

— Ванна. Вікна в залі. Штори…

— Штори? — вона навіть випросталася. — Мені на драбину залізти чи одразу на підвіконня?

— Я сказав, що ти цього робити не будеш.

— А що буду?

Роман помовчав.

— Олів’є. Три миски.

Дарина коротко засміялася, але сміх одразу урвався.

— А Марта?

— У неї запис у салон.

— Звісно.

— Я пропонував замовити їжу. Або кафе.

— Вона відмовилася?

Він кивнув.

— І тепер ти прийшов умовляти мене?

— Я прийшов поговорити.

— То поговорімо. Ти вчора бачив, як я кухню мила? Дві тарілки помию — сідаю. Ще дві — знову сідаю. Ти ж сам увечері підлогу домивав.

— Бачив.

— Тоді чому ми це взагалі обговорюємо?

Роман потер долонями обличчя.

— Бо вона образиться. Ти ж знаєш, як це буває. Дзвінки, сльози, родичі…

— А мені що робити зі своєю образою?

Він підняв голову.

Дарина дивилася прямо на нього, і від того спокійного погляду йому стало гірше, ніж від крику.

— Я не хочу сваритися з твоєю мамою, — сказала вона. — Справді не хочу. Але чому берегти треба тільки її?

— Я тебе теж бережу.

— Тоді не проси мене доводити, що я хороша невістка, коли мені важко навіть взутися.

Роман потягнувся до її руки. Вона не відсмикнула, але й пальців не стиснула.

— Може, тільки нарізати? Сидячи. На годинку-дві. Прибирати я сам…

— А коли я скажу, що втомилася, хто мене відпустить? Вона? Чи ти знову скажеш: «Ще трішки, щоб мама не образилась»?

Він не відповів.

— Пам’ятаєш, як Марта вагітна була? — тихо запитала Дарина.

— Пам’ятаю.

— Твоя мама їй навіть пил витирати не давала. «Мартусю, сядь, я сама». Я ж чула. То чому мені не можна сісти?

— Не знаю.

— Знаєш. Просто тобі боляче це сказати.

Роман опустив очі.

На кухні пискнув таймер. Він підвівся, вимкнув його й повернувся.

— Завтра в мене огляд, — сказала Дарина. — Спитаю лікарку. Якщо дозволить, прийду ненадовго допомогти із салатом. Але жодних вікон і штор. І в неділю зранку я теж не піду.

— Добре.

— Романе, подивися на мене.

Він подивився.

— Я не вередую. Мені справді важко.

— Я знаю, — прошепотів він.

Та за вечерею обоє майже мовчали.

Наступного ранку Дарина прийшла до консультації з мокрими від дощу рукавами й важкою головою.

— Щось ви сьогодні бліда, — зауважила Олена Василівна. — Сідайте. Що турбує?

— У скронях стукає. І ноги набрякають сильніше.

Лікарка наклала манжету тонометра. Глянула на показники, зачекала й виміряла ще раз.

— Давно голова болить?

— Сьогодні зранку.

— Перед очима нічого не миготить? Нудоти немає?

Дарина похитала головою, вже стежачи за кожним рухом лікарки.

— Щось погане?

— Тиск високий. Треба, щоб вас сьогодні оглянули в стаціонарі. Не відкладатимемо.

Дарина машинально поклала долоню на живіт.

— А з малим?..

— Зараз послухаємо.

Коли кабінет наповнився швидким рівним стукотом, вона нарешті видихнула.

— Серцебиття є, — спокійно сказала лікарка. — Але це не причина ігнорувати ваш стан. Випишу направлення.

— Сьогодні лягати?

— Так.

Дарина розгублено подивилася на сумку.

— Я ж без речей.

— Чоловік привезе.

— А до понеділка ніяк? Я б удома полежала…

Олена Василівна відклала ручку.

— Що у вас на вихідні такого важливого?

Дарина відчула, як запекло щоки.

— У свекрухи день народження. Я мала допомогти. Вона вже розраховує…

— Дарино, — лікарка говорила неголосно, але дуже твердо. — Зараз вам потрібне обстеження, а не кухня. Це не можна переносити через чиїсь плани.

— Вона подумає, що я навмисно.

— Ви ж знаєте, що ні.

Від цих простих слів у Дарини раптом защипало очі.

— Знаю.

— От і добре. Телефонуйте чоловікові. Нехай вас супроводить.

Роман відповів не одразу. У слухавці гули верстати.

— Даринко, я передзвоню за п’ять хвилин…

— Мене в лікарню направляють.

Шум віддалився.

— Що?

— Тиск високий. Сказали сьогодні лягати.

— Ти де зараз?

— Біля кабінету.

— Сядь і почекай. Я зараз відпрошуся.

— Я можу додому за речами…

— Ні. Я приїду. Чуєш? Сам приїду.

Він говорив так швидко, що вона вперше за ранок трохи усміхнулася.

— Романе, не панікуй.

— Намагаюся. Погано виходить.

За сорок хвилин він уже стояв перед нею, захеканий, у розстебнутій куртці.

— Болить щось?

— Голова трохи.

— Чому ти вранці не сказала?

— Ти поспішав. Я думала, через погоду.

Він присів навпочіпки біля її стільця.

— Більше не думай про те, поспішаю я чи ні. Кажи одразу. Добре?

Дарина кивнула.

Додому заїхали разом, але збирати сумку Роман їй не дозволив.

— Халат де?

— У шафі, ліворуч.

— Капці?

— Унизу. І чашку візьми, синю.

Він поклав чашку між рушниками, потім повернувся до крісла.

— Шапочку теж?

Дарина глянула на в’язання.

— Візьми.

У приймальному відділенні вона тримала його за руку, поки медсестра заповнювала документи.

— Ти тільки не накручуй себе, — попросила вона.

Роман спробував усміхнутися.

— Це я мав сказати.

— То кажи.

Він поцілував її в чоло.

— Відпочивай. Я ввечері ще приїду. Що треба — подзвони.

— І мамі скажи.

Його пальці на мить завмерли на ручці сумки.

— Скажу.

Мати зателефонувала сама, коли він уже повертався додому.

— Ромчику, я овочі зварила. Холодець такий буде — пальчики оближеш! Ти Дарині нагадав про дев’яту?

— Мамо, вона завтра не прийде.

— Що значить — не прийде?

— Вона в лікарні.

— У якій ще лікарні?

— У пологовому. Високий тиск. Лікарка сьогодні направила, я щойно її відвіз.

Роман замовк, чекаючи запитань.

Мати теж помовчала. Потім зітхнула.

— Ну от. Дуже вчасно.

Він не відразу зрозумів.

— Що?

— Кажу, зручно вийшло. Як до свекрухи допомагати, так одразу лікарня.

— Мамо…

— Та знаю я! Поскаржилася лікарці, та й поклали про всяк випадок. Зате тепер лежи собі, відпочивай.

Роман так міцно стиснув телефон, що заболіла долоня.

— Ти зараз серйозно?

— А ти чого таким тоном?

— Я тобі кажу: моя дружина в лікарні. Вона плакала сьогодні, бо за дитину злякалася. А ти мені — про салати?

— Я слова про салати ще не сказала!

— Ти навіть не спитала, як вона.

— А що питати? Ти ж сказав — тиск.

Він дивився на мокрі сліди взуття на підлозі маршрутки й намагався говорити тихо.

— Так. Тиск. На сьомому місяці. І лікарі вирішують, що робити. Не ти й не я.

— Добре, нехай лежить, якщо їй так треба. Тоді завтра ти приїдеш. Ванну почистиш, підлогу помиєш. І картоплю покришиш, не панська робота.

— У мене зміна з восьмої до восьмої.

— Відпросишся.

— Сьогодні вже відпросився. Завтра підмінити нікому. Після роботи поїду до Дарини.

— А я? — голос матері здригнувся. — Я, виходить, нікому не потрібна?

Роман потер перенісся.

Зазвичай на цьому місці він здавався. Починав шукати знайомих, мінятися змінами, обіцяти неможливе. А тепер перед очима стояла Дарина на стільці під кабінетом — бліда, з долонею на животі.

— Попроси Марту, — сказав він.

— Знову ти за своє!

— Так. Попроси Марту.

— У неї салон!

— Вона може прийти після салону.

— Зі свіжим манікюром ванну терти? Романе, май совість! Вона цілий тиждень на роботі, їй відпочити треба.

Він повільно вдихнув.

— Мамо, а Дарині не треба?

— Я не це сказала.

— Саме це. Марті треба відпочити. Марті не можна зіпсувати нігті. А Дарина мала з животом штори знімати.

— Не перекручуй!

— Я повторюю твої слова.

— Ти через дружину зі мною сваритимешся?

— Я не сварюся. Я вперше кажу тобі так, як є.

У слухавці щось дзенькнуло.

— Я тебе ростила не для того, щоб ти мене повчав.

— Я вдячний тобі за все, що ти для мене зробила. Але це не означає, що моя дружина повинна ризикувати здоров’ям, аби ти не образилася.

— Вона тебе добре навчила.

— Ні, мамо. Дарина ще сьогодні питала лікарку, чи не можна лягти в понеділок. Знаєш чому? Боялася тебе підвести.

Цього разу тиша тривала довше.

— Я ж не знала, що там у неї насправді, — нарешті промовила мати.

— Я тобі сказав. А ти вирішила, що вона прикидається.

— І що тепер? Свято скасовувати?

— Ні. Святкуй. Ми в неділю не прийдемо.

— Романе!

— Подарунок занесу в понеділок після роботи. А в неділю буду з дружиною.

— Ти ще пошкодуєш, що так із матір’ю…

Він заплющив очі.

— Мамо, мені зараз дуже страшно за них. Я не можу ще й тебе переконувати, що вони важливі. Поговоримо іншим разом.

І завершив дзвінок.

Руки трохи тремтіли. Полегшення прийшло не відразу — спершу накотило знайоме бажання передзвонити, пом’якшити, вибачитися за тон.

Телефон знову засвітився.

Роман перевернув його екраном донизу.

У крамниці він довго стояв перед полицею з печивом. Не міг згадати, яке Дарина любить більше, і раптом розсердився на себе: три роки одружені, а він стоїть.

Зателефонував.

— Тобі з топленим молоком чи вівсяне?

— Що?

— Печиво.

— З топленим. Романе, ти ще не вдома?

— Зараз буду. Бульйон зварю й приїду.

— Не треба так клопотатися, мене тут погодують.

Він помовчав.

— А мені треба. Дозволь.

На тому кінці тихо видихнули.

— Добре. Тільки й сам поїж.

Коли він дістався пологового, відвідування вже закінчилися.

— Передайте, будь ласка, дружині, — попросив він чергову медсестру, виставляючи на стіл пакет і термос. — Дарині Коваль. Сьогодні поступила.

— Прізвище на пакеті напишіть.

Він узяв ручку, написав, потім несміливо запитав:

— А побачити її можна? На хвилинку. Якщо не можна, то я…

Медсестра глянула на нього.

— Зачекайте. Уточню у відділенні.

Дарина спустилася за кілька хвилин. У халаті, з недбало зібраним волоссям, вона здалася йому зовсім юною.

— Ну що ти, — сказала, побачивши його обличчя. — Я ж тут, усе добре.

— Тиск?

— Нижчий уже. Лікар сказав, спостерігатимуть.

Роман обійняв її обережно, ніби боявся зробити боляче.

— Я бульйон привіз.

— Бачу. На весь поверх?

— Можливо, трохи забагато зварив.

Вона усміхнулася, а тоді стала серйозною.

— Мамі сказав?

— Так.

— Сильно образилась?

— Сильно.

Дарина відступила на пів кроку.

— Вона думає, я спеціально?

Роман не встиг відповісти, і вона все зрозуміла.

— Ясно.

— Послухай. Тобі не треба їй нічого доводити.

— А тобі?

Він ковтнув.

— І мені не треба. Пробач.

Дарина опустила погляд на його руки.

— За що саме?

— За вчора. За «посидиш, покришиш». Я ж бачив, що тобі важко. І все одно торгувався.

Вона довго мовчала.

— Я найбільше боялася, — нарешті сказала вона, — що ти зараз попросиш мене їй подзвонити. Пояснити. Заспокоїти.

— Не попрошу.

— Правда?

— Правда. У неділю я приїду до тебе. Якщо пустять, посидимо. Не пустять — передачу залишу й під вікнами помахаю.

Дарина тихо засміялася й притулилася чолом до його плеча.

— Краще, щоб пустили. Я з четвертого поверху погано бачу.

Він гладив її по спині й мовчав. Уперше за ці два дні їй не потрібно було пояснювати, чому вона втомилася.

У неділю їх пустили посидіти в холі відділення.

Дарина вже мала кращий колір обличчя й розповідала, як сусідка по палаті всю ніч переконувала чоловіка телефоном не прати чорну куртку разом із дитячими речами.

Роман чистив апельсин. На столику лежала та сама біла шапочка.

Телефон задзвонив, коли він відділяв першу скибочку.

— Марта, — сказав він дружині.

— Відповідай.

— Ромко, ти де? — сестра говорила швидко, на тлі дзенькоту посуду.

— У лікарні, з Дариною.

— А… Як вона?

Він коротко розповів.

— Нехай одужує, — сказала Марта й одразу зітхнула. — Тут мама ходить як грозова хмара. Гості вже сіли, а вона все зітхає, що не всі діти зібралися.

— Зрозуміло.

— Ти хоч знаєш, що я вчора після салону до неї побігла?

Роман глянув на Дарину.

— Допомагала?

— Допомагала? Я до вечора з тієї кухні не вийшла! Три миски олів’є! Не мисочки, Ромо, тази! Поки порізала — пальців не відчувала.

— Угу.

— І ванну ще терла. Манікюру кінець. Спина сьогодні болить так, ніби я вагони розвантажувала.

Роман простягнув Дарині скибочку апельсина.

— Важко було?

— А ти як думаєш? Я мамі так і сказала: наступного року йдемо в кафе. Хоче домашнє свято — нехай п’ятьох запрошує, а не п’ятнадцятьох!

— Гарна думка.

Марта помовчала.

— Ти чого такий задоволений?

— Просто радий, що впоралися.

— Дуже смішно.

— Тримайся, сестричко. Олів’є — справа відповідальна. Маму привітай від мене.

Він відклав телефон.

Дарина подивилася на нього, потім на апельсин у своїй долоні.

— Усе-таки нарізала?

— Усі три миски.

Кутики її губ здригнулися.

— І манікюр?

— Не пережив випробування.

Вона засміялася — легко, без учорашньої гіркоти. Роман підсунувся ближче й узяв її за руку.

Раптом Дарина завмерла.

— Що? — він миттю насторожився.

— Дай руку.

Вона поклала його долоню собі на живіт.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім під пальцями відчутно штовхнуло.

— Ого, — прошепотів Роман.

— Чуєш? Теж хоче апельсина.

Він засміявся, не забираючи руки.

До народження сина залишалося ще два місяці. Попереду були обстеження, недов’язані маленькі речі й чимало розмов, яких раніше Роман волів уникати.

Але сьогодні він був тут. Не поспішав нікого заспокоювати, нічого не виправдовував і не просив дружину ще трішечки потерпіти.

Дарина накрила його долоню своєю.

— Добре, що ти приїхав.

— А де ж мені ще бути?

Залишити коментар