Коли почалась війна свекруха відразу подзвонила і сказала, що переїде до нас. Я не розуміла, нащо їй це треба.

 – Що вам в Хмельницькому погано? Там наче й безпечно.

 – Та де там? Атомна поруч. А якщо щось станеться, я сама залишусь.

Рік мені вдавалось її відмовляти. Та одного дня Лариса Іванівна просто з’явилась у нас на порозі, без попередження. Відтоді життя моє змінилось, вдома я ніколи й розслабитися не можу, постійно під наглядом. Але й це не найгірше. 

Свекруха, котра цілісінькими днями сидить вдома, навіть не думає мені допомагати. Хоча могла хоча б приготування їжі на себе взяти. Але все навіть навпаки. За день вона з’їдає все, що я наперед готую. Скільки вже таке було, що ми повертаємось на вечір додому, а їсти нічого, ще й діти голодні.

Ось днями. В нас залишилось повно харчів з Великодня. Були й голубці й котлети. Я так раділа, що можна не перейматися через приготування вечері. Та на вечір, коли ми повернулися додому – холодильник був порожній. Тут я й вибухнула:

 – Все завтра я вас особисто на вокзал проведу і поїдете в Хмельницький!

 – Та як так?

 – А ось так. Мені набридло вашим персональним кухарем бути.

 – Але в мене там квартиранти.

 – То ви ще й заробляти встигаєте. Але це вже ваші проблеми.

Звісно, чоловік на мене страшенно образився. Відтоді й не говорить. Хоча я його не розумію, як можна мовчати, коли твоїх дітей без їжі залишають.

Мені цікава думка інших людей: правильно я вчинила чи ні?