– Річ у тім, що моя мама… Як би це м’якше висловитися. Вона незвичайна

“Приїхати несподівано в гості до свекрухи, – подумала Світлана після розмови з чоловіком, – це єдиний спосіб вирішити його проблему”.

А проблема була в тому, що після одруження минуло вже дев’ять місяців, а свекруха і невістка так і не були знайомі. Світлану це не напружувало. А от її чоловіка ця ситуація засмучувала. І врешті-решт, він не витримав і поговорив із дружиною.

– Світлано, я все-таки хочу познайомити тебе і твоїх дітей зі своєю мамою, – сказав Вадим. – Адже ми вже чоловік і дружина. І ти чекаєш від мене дитину.

– Познайом, – байдуже відповіла Світлана, ще не підозрюючи, наскільки все серйозно. – Хочеш, ми до неї приїдемо. А ні, то запроси її до нас у гості.

“Що я свекрух не бачила, чи що, – наївно розмірковувала Світлана, – слава Богу, вже втретє заміж виходжу”.

– На жаль, усе не так просто. Я тобі не казав, чому не знайомлю з мамою. А ти не питала.

“А навіщо мені питати? – подумала Світлана. – Якщо не знайомиш, значить, на то є причини. Прийде час, розповіси. Судячи з усього, час настав”.

– Є складнощі, – продовжував Вадим, – про які я хотів промовчати. Думав, що зможу із цим упоратися, але… виявилося, що ні. Я більше не можу носити це в собі. Ти маєш знати.

– Складнощі?

– Річ у тім, що моя мама… Як би це м’якше висловитися. Вона незвичайна.

– Що ти маєш на увазі? – запитала Світлана.

– У всьому винна моя перша дружина. Давно, коли я вперше вирішив одружитися, моя мама сильно посварилася з моєю майбутньою дружиною. Це сталося під час їхнього знайомства.

– Посварилася?

– Не те слово. Був страшний скандал. Навіть зараз, хоча минуло багато часу, я не можу без здригання згадувати те, що сталося тоді. Але… Я був молодий. До того ж закоханий. І, незважаючи на сварку мами і своєї нареченої, одружився.

Моя перша дружина і моя мама не спілкувалися. Через рік я розлучився. А вже через деякий час знову вирішив одружитися. І хотів познайомити свою наступну наречену з мамою. Але мама рішуче відмовилася.

Сказала, що ні з якими моїми нареченими чи дружинами вона знайомитися не збирається. Ніколи!

“Нормальна реакція, – подумала Світлана, – нічого незвичайного. Не розумію, що його так дивує? Чи він щось не договорює?”

– По-моєму, ти щось не договорюєш, – вимовила вона вголос. – А що ще зробила твоя мама?

– У серцях вона вимовила страшне “благословення” мені та будь-яким моїм майбутнім дружинам, – відповів Вадим.

– Страшне “благословення”?

– Що без знайомства з нею ніякого щастя в нас не буде. І разом ми будемо не більше року. І так буде завжди. Бо знайомитися вона не збирається ні з ким.

– І? – Світлана так і не могла зрозуміти, у чому проблема.

– І це її страшне “благословення” працює!

– Та годі.

– Я тобі кажу.

– Ти впевнений, що воно працює? – з усмішкою запитала Світлана. – Хіба мало що кажуть у серцях батьки дітям.

– У тому-то й річ. Сама посуди. Я одружився вдруге. А мама не познайомилася з моєю другою дружиною. Незважаючи на всі мої вмовляння і благання. А через рік ми розлучилися. Хіба це не наслідок її “благословення”?

Вадим говорив дуже серйозно, злякано дивлячись на дружину.

– І ось тепер, – продовжував він, – через багато часу після свого другого розлучення, я одружився з тобою. Але я дуже побоююся, що якщо не познайомлю тебе з мамою, то наш шлюб не проіснує більше року.

– Але якщо твоя мама не хоче знайомитися зі мною, то, може, і не треба? – обережно, щоб не злякати, запитала Світлана.

– Треба, – упевнено відповів Вадим. – Заради мене. Заради нашого з тобою щастя. Я тебе дуже прошу. Інакше я не заспокоюся.

“Сильно вона його залякала, – подумала Світлана. – Робити нічого. Доведеться знайомитися. Іншого виходу не бачу”.

– Але як же я з нею познайомлюся, якщо вона не хоче? – запитала Світлана.

– Розуму не прикладу, – сумно відповів Вадим. – Тому я тебе прошу, ні, я благаю тебе, придумай що-небудь, щоб познайомитися з моєю мамою. Я розумію, що ми вже одружені, і все таке, але… Зрозумій мене правильно, кохана. Думка про мамине вимовлене в серцях страшне “благословення” не дає мені спокою.

“Зрозуміло, що всі ці примхи свекрухи – не більше ніж банальна маніпуляція сином, – подумала Світлана. – Але факт залишається фактом. Він заляканий.

І що швидше я з нею познайомлюся, то краще. Хотілося б, звісно, пожити без свекрухи, але… На жаль. Не виходить. Гаразд. Кому зараз легко. А з мене не убуде. У будь-якому разі, я нічим не ризикую. Навіть якщо я з нею познайомлюся, вона буде свекрухою не гіршою, ніж мої попередні”.

– Ну, добре, – сказала Світлана. – Я познайомлюся з твоєю мамою.

– Слава Богу. Але треба, щоб не тільки з тобою, а й із твоїми дітьми вона познайомилася. Розумієш?

– Звичайно. Розумію. І з дітьми теж. Куди ж без них?

– А як ти це зробиш, якщо вона не хоче знайомитися?

– Хитрістю.

– Думаєш, це нормально?

– Але ти ж сам сказав, що твоя мама – незвичайна?

– Сказав. І що?

– Тому діяти хитрістю в цій ситуації – це нормально.

– Згоден. А як ми будемо діяти?

– Дуже просто. Ти подзвониш мамі і скажеш, що приїдеш до неї в гості. Один. А приїдемо ми всі.

– Усі?

– Разом. Великою і дружною родиною.

– А якщо мама нас усіх не пустить.

– А ми не станемо в неї дозволу питати. Ми подзвонимо у квартиру, а щойно вона відчинить двері, так одразу увірвемося всередину. Усі разом. Вона навіть сказати нічого не встигне. Ти, головне, не попереджай маму заздалегідь, що ми приїдемо.

– Приїхати без попередження! – захоплено вимовив Вадим. – Здорово придумано. Як же я сам до цього не додумався? Адже це так просто.

– Треба тільки дітей підготувати, – задумливо промовила Світлана.

– Так-так, – тривожним голосом промовив Вадим. – Поговори з дітьми. Щоб вони там… не дуже гралися. Особливо це стосується доньки. За синів я спокійний, а от донька…

– Я з нею поговорю.

– Поговори, Світлано.

– Я попрошу її тримати себе в руках.

– Попроси. Моя мама вона… Вона жінка сильна, але… Вона звикла до самотності і… Може не витримати.

– Я поясню доньці, – сумно зітхнувши, пообіцяла Світлана.

І ось настав день несподіваного знайомства.
Перед дверима свекрухи стояла велика дружна сім’я в повному зборі. Трохи попереду був Вадим. За ним Світлана, великий живіт якої повідомляв, що вона скоро знову стане мамою.

Поруч із нею праворуч двоє її синів. Близнюки Іван і Микола. Їм обом нещодавно виповнилося по 15. Позаду всіх стояла старша дочка Світлани, Надія. Їй нещодавно виповнилося 18.

– Іду, іду, – кричала за дверима Любов Карпівна, – відчиняю.

Вона подивилася у вічко. Побачила щасливе обличчя сина і відчинила двері.

– Вадиме ,синку, – тільки й встигла радісно вимовити Любов Карпівна, як тут же пролунав упевнений голос Світлани.

– Входимо! – рішуче сказала вона, штовхаючи вперед чоловіка і йдучи за ним. – Вітаю, Любов Карпівно. Я – дружина Вашого сина, Світлана. Дуже приємно познайомитися. Де у Вас кухня?

– Там! – розгублено показала рукою господиня, злякано дивлячись на живіт Світлани.

Світлана пішла на кухню, ведучи за собою Вадима.

– Це мої діти, – на ходу крикнула вона. – Іван, Микола та Надія.

– Привіт, бабусю, – дружно вимовили брати.- Я – Іван.

– А я – Микола.

– Вітаю, діти, – тихо відповіла Любов Карпівна.

Брати теж пройшли на кухню.

– Вітаю, Любов Карпівно, – швидко, голосно й упевнено сказала Надія, зачиняючи за собою двері. – Я – Надія. Можна просто Надя. Згодна, погане ім’я. Мені не подобається. Ніколи б не назвала свою доньку таким ім’ям. Але ж мене не питали. Мене попередили, щоб я Вас не забалакувала, тому я коротко. Чим це у Вас пахне? Качка, чи що? Смажена?

– Запечена в духовці, – злякано відповіла Любов Карпівна. – З яблуками.

– Обожнюю, – продовжувала Надія. – Скажу Вам по секрету, Любов Карпівно, я була проти цієї затії. Мені вона відразу не сподобалася. Несподіване знайомство! Що це?

Середньовічна дикість якась! А це у Вас, що? Дзеркало? Господи, яке велике. Але хіба маму переконаєш. Закохана жінка, яка чекає на дитину. Якщо вона щось задумала, вже не відмовиться.

Якби вона не була на восьмому місяці, я б із нею посперечалася. А так, довелося змиритися. А чому Ви така сумна? Ви боїтеся, що скоро станете бабусею? Не бійтеся. Ми Вам будемо допомагати.

Вадим казав, у Вас велика трикімнатна квартира. Це добре. А чому Ви мовчите? Розумію Вас. Ви незадоволені, що Ваш син одружився без дозволу на жінці з трьома дітьми. Я теж була проти, щоб мама втретє виходила заміж.

Але що їй моя думка! Вона все і завжди робить по-своєму. А з іншого боку. Її теж можна зрозуміти. Адже їй тільки 40. Усе життя попереду. А Ваш син її любить. У всякому разі, він так каже. Не знаю, чи можна йому вірити? Гаразд. Життя покаже.

– Надія, відчепись від бабусі! – пролунав із кухні голос Світлани.

– У Вас нічого не болить? – продовжила Надія, не звертаючи увагу на крик мами. – Ну, і слава Богу. У нашому під’їзді на першому поверсі живе Марія Іллівна. Хороша жінка. Нещодавно сина одружила. Пізніше я Вам розповім її історію, Ви ахнете. А де у Вас туалет?

– Туалет там, – слабким голосом відповіла Любов Карпівна і показала рукою напрямок.

– Я швидко, – сказала Надія. – Нікуди не йдіть. Мені ще багато чого потрібно Вам розповісти. Цікавого! До речі, Ви любите тварин? Я чому питаю. Адже я вчуся на ветеринара.

– Люблю, – відповіла Любов Карпівна.

– Чудово. Тоді, якщо Ви справді любите, я подарую Вам цуценя. Хочете цуценя? Чудове цуценя вовкодава.

Його господар закоханий у мене і подарував його мені на день народження. Він обожнює собак. Я теж. Я б узяла, але умови не дозволяють. І він поки що в нього.

– Надю, Ви, здається, до туалету хотіли, – вимовила Любов Карпівна.

– Мамо, на тебе довго чекати? – пролунав із кухні голос Вадима. – Ми їсти хочемо.

Саме в цей момент Любов Карпівна зрозуміла, що на цих людей, за всього бажання, неможливо сердитися, а її в серцях вимовлене страшне “благословення” на них не подіє. Тим більше, що вони й так уже познайомилися.

Вона вимкнула в передпокої світло і покірно пішла на кухню.

Даремно Вадим і Світлана побоювалися, що невгамовна балакуча Надія втомить своїми розмовами Любов Карпівну. Анітрохи не втомила. Навпаки. Любов Карпівна готова була її слухати скільки завгодно.

Ба більше. Якщо з усіма, навіть зі своїм сином, вона була більш ніж стримана і холодна, то Надії це не стосувалося. Надія стала її улюбленицею. Відразу. За те, що Надія розмовляла з нею подовгу і на будь-яку тему.

Відразу після вечері Любов Карпівна запропонувала Надії переїхати до неї в її велику трикімнатну квартиру. У якій ось уже довгий час вона живе зовсім одна. І їй навіть ні з ким поговорити.

Надія з радістю погодилася.

– Якщо, звісно, ти не сумуватимеш за братами і за мамою, – додала Любов Карпівна.

– Хто сумуватиме? – здивувалася Надія. – Я? Та якби Ви тільки знали, Любов Карпівно, як вони всі мене втомили. Особливо брати.

А мама та взагалі останнім часом нестерпна. Ось я Вам зараз розповім одну історію, і Ви зрозумієте. Підемо у Вашу кімнату, де нам ніхто не заважатиме. А вони нехай тут без нас. Їм і так добре.

– Підемо краще в твою кімнату, – запропонувала Любов Карпівна.

– У мою? – здивувалася Надія. – А де моя кімната?

– Я тобі покажу.

Вони вийшли з вітальні в передпокій.

– А тут, – показала Любов Карпівна, – біля дверей, на килимку, житиме наш вовкодав.

– Правильно, – погодилася Надія. – Тут йому саме місце. А поїхали зараз за ним?

– Зараз?

– А чого тягнути?

– Адже так уже пізно.

– Нітрохи не пізно. Дитячий час. Тим більше що його господар у мене закоханий. А я хочу, щоб Ви на нього подивилися і висловили свою думку.

– Подивилася на цуценя чи на господаря? – уточнила Любов Карпівна.

– На господаря, звісно, – відповіла Надія. – На цуценя чого дивитися. Цуценя – прелесть. З цуценям і так усе зрозуміло. А ось щодо господаря я сумніваюся.

– А поїхали, – погодилася Любов Карпівна.