– Так, Тетяно Сергіївно, сьогодні тебе виписуємо, – жінка-лікар усміхнулася якоюсь сумною посмішкою. – Зустрічати тебе хто-небудь буде?

– Мама… дідусь із бабусею…

– Гаразд, дзвони їм, та збирайся!

Лікар підвелася і попрямувала до дверей. Біля дверей зупинилася і похитала головою.

– Сама ще дитина, сімнадцяти нема, а вже мама. Ні чоловіка, ні батька… – подумки переймалася вона.

Коли лікар вийшла, Тетяна дістала телефон і зателефонувала:

– Мамо, мене виписують.

– Дідусь із бабусею по тебе приїдуть, – пролунав рівний голос матері. – Зараз їм зателефоную.

– Я сама подзвоню.

– Дзвони! Я теж під’їду.

Тетяна набрала інший номер:

– Бабуся, мене виписують. Ви під’їдете? Десь за годину.

– Під’їдемо, під’їдемо!

Заплакала дитина.

– Зараз, Назаре, нагодую тебе, – подивилася на дитину і мимоволі посміхнулася.

Тетяна стала годувати свого синочка, продовжуючи розмовляти з ним:

– Як ми з тобою будемо жити? Батько твій лише за пів року повернеться. Якщо тільки повернеться. Звелів тебе на світ привести, та берегти.

– Надіслала йому твою фотографію, щось не відповідає. А де будемо жити? Бабусі твоїй ти, видно, не потрібний.

– Їй усього, як вона каже, тридцять шість, сама ще не пожила. Та й квартира в неї однокімнатна, – хлопчик наївся і заснув. – Гаразд, почну збиратися.

Тетяна зібрала свої речі, та спробувала загорнути малюка в ковдру, привезену бабусею, але щось не виходило красиво. Зайшла медсестра:

– Давай допоможу. Там по тебе вже приїхали.

Вони вийшли на ґанок лікарні. Погода була похмура, накрапав сумний осінній дощ.

Підбіг дідусь, узяв із рук медсестри пакунок із дитиною:

– Як там мій правнук, Назар?

Слідом підійшла бабуся та прабабуся. Тут з дверей вийшла інша матуся з дитиною, далеко не молода, і Тетяна побачила, що її мама, яка стала бабусею, виглядає набагато молодшою ​​за ту матір.

– Побігли до машини! – скомандував дідусь і кинувся до своєї старої «Ниви».

– Куди ми їдемо? – Запитала Тетяна.

– До бабусі, – почала пояснювати її мати. – Не до нас же в однокімнатну. Ох, і наробила ти справ.

– Оксано, ти наче краще була, – не витримала бабуся.

– Я принаймні стала матір’ю у вісімнадцять, а не в шістнадцять.

– Тільки в цьому і різниця, а розуму в тебе не більше, ніж у Тетяни було. Та й зараз не побільшало.

– Досить лаятися! – крикнув на них дід.

Автівка звернула на ґрунтову дорогу, яка вела до селища неподалік міста. Це селище було другою домівкою Тетяни. Усі канікули вона проводила тут.

Та й після школи часто приїжджала сюди. Тут завжди було що поїсти, і кімната у неї своя була, не те що в їхній однокімнатній міській квартирі.

Дитину скупали, нагодували. Помилася після лікарні й Тетяна, і сіли всі обідати, та обговорювати її подальшого життя.

– Ну, Тетяно, розповідай! – Звернувся дід.

– Про що? – Внучка вдала, що не зрозуміла.

– Про те, від кого малюк? Де батько? Бо ви з матір’ю, як партизани, до останнього мовчали.

– Тату, ну що ти…

– Помовч, Оксано!

– Ну, він …, – Почала, заїкаючись, Тетяна. – Його зараз немає. Він поїхав гроші заробляти.

– Років йому скільки? – Поставила навідне питання бабуся.

– Вісімнадцять, скоро дев’ятнадцять буде.

– Так, все як у твоєї матері. Той теж гроші поїхав заробляти, але ні його, ні грошей ми більше й не бачили.

– Як по батькові хоч правнука? – поцікавився дід.

– Вікторович. Я й у свідоцтві про народження так записала.

– Оксано, і як ви тепер збираєтеся з Тетяною жити? – звернувся дід до дочки.

– Тату, мамо, хай вони у вас трохи поживуть. Я влаштую своє життя і потім…

– Ганно, – перервав її батько, звертаючись до дружини. – Доведеться нам з тобою і правнука виховувати. Не змогли по нормальному доньку та внучку виховати, будемо на правнуку свої помилки виправляти.

– Юрко, коли твій правнук виросте, мені вісімдесят буде, а тобі вісімдесят три.

– Дідусю, бабуся, ось Вітя повернеться, – почала онука.

Але плач дитини перервав її виправдання, і вона разом із прабабусею кинулася до дитячої.

За чверть години бабуся повернулася одна:

– Обидва заснули.

– Я тоді піду, – підвелася з-за столу Оксана.

– Іди! – махнула рукою Ганна Василівна.

Коли дочка пішла Юрій Денисович запитав:

– Ну, що будемо робити, Ганно?

– Треба ліжечко купити, ні, спочатку візок. Гуляти з дитиною треба, поки ще зима не настала.

– Завтра субота, поїдьмо, – погодився дід.

– Грошей у нас зайвих немає.

– Ти Оксані весь час гроші давала, більше не будеш.

– А думаєш, на цих, – вона кивнула головою у бік кімнати внучки, – менше йтиме?

– Більше. Все одно, візок потрібний. Візьми з похоронних.

– А якщо з кимось із нас що трапиться, хто допоможе? На Оксану надії мало.

– Гаразд тобі. Рано ще нам на той світ.

Весь вечір Тетяна з бабусею вовтузилися з дитиною. Бабуся все охала:

– Зовсім недавно ти такою ж була, а ось уже й сама матуся, – але не витримала і розсміялася – Яка з тебе матуся?

Тетяна сфотографувала сина та надіслала фотографію:

– Кому це ти шлеш? – одразу спитала бабуся.

– Віктору.

– І що каже твій Вітя про появу сина?

– Нічого, – опустила вона голову. – І навіть не дзвонить.

– Ох, горе ти моє горе! – Ганна Василівна обняла онучку.

– Бабусю, він добрий. Просто йому не можна дзвонити. Він заробить грошей і обов’язково повернеться.

– Повернеться… повернеться. Іди памперс дитині міняй!

Лягла Тетяна спати разом зі своїм маленьким сином. Поки була у лікарні, вона звикла з ним спати. У бабусі ліжко було й ширше і м’якше, але щось не спалося:

– Тепер цей маленький чоловічок буде завжди поруч, поки йому вісімнадцять не виповниться. А мені тоді скільки буде? Тридцять п’ять?

– Я буду літня, як мама. Мама в мене гарна і не така вже й стара, на неї чоловіки заглядаються. Адже вона зі мною так само мучилася, як я зараз із Назаром.

– Повернувся б Вітя, як добре було б. Пів року його вже нема. Суворо ж наказував, щоб я сина йому подарувала, і по батькові дитині його дала.

– Він сам з дитбудинку і не хоче, щоб син без батька жив. Йому, як сироті, обіцяли квартиру однокімнатну дати. Він завжди вважав себе дорослим, а мене дитиною, хоч і старший за мене всього на два роки.

– Обіцяв, як побачить фотографію сина – гроші надсилатиме. Але, не висилає. Я йому вже багато фотографій надіслала, а він навіть не відповідає.

Вранці за сніданком дідусь оголосив:

– Сьогодні їдемо за візком. З Назаром треба гуляти. Тетяно, одразу попереджаю, дорогу купувати не будемо. З зарплатні треба ще купити ліжечко. Будемо економно жити. Від твоєї мами грошей не дочекаєшся…

– Так, Тетяно, ти вчитись збираєшся? – Втрутилася в розмову бабуся. – Дивлюся дев’ять класів закінчила абияк, і заспокоїлася.

– Дід один нас усіх не прогодує, і до пенсії йому лише три роки лишилося. Як ти дитину ростити збираєшся?

– Вітя, повернеться…

– Усе! Вистачить про свого Вітю! Збирайтеся з дідом у місто за візком. Довго там не ходіть! Щоб години через півтори-дві вдома були. Перед відходом Назара погодуй.

Вона годувала дитину, коли пролунав писк її телефону. Спробувала дістатись до нього, але не вдалося.

Хвилин за п’ять на її телефоні заграла мелодія. Дитина вже була нагодована, і вона кинулася до телефону:

– Вітя! – Мимоволі скрикнула і провела пальцем по зеленій слухавці.

– Привіт, Тетяно! – Пролунав його радісний голос – Ми тільки зараз повернулися, а в мене, виявляється, вже син є. Останні фотографії… ви де?

– У бабусі з дідусем. Ми тут поки що житимемо. Вітю, ти, головне, повертайся швидше.

– Терпи, Тетяно! Ще пів року.

– Як довго.

– Я тобі там грошей надіслав, на твою картку, – по-дорослому, з нотками гордості в голосі, сказав Віктор.

– Харчуйтеся добре! Купи синові ліжечко та візок. На зиму собі теплий одяг купи. Дідусеві з бабусею допомагай! Ти вже доросла. Гроші щомісяця висилатиму.

– Вітю, я тебе так сильно кохаю!

– Я тебе теж дуже кохаю, Таню! Гаразд, нам не можна довго розмовляти.

– Вітю…

– Все, не плач!

Розмова обірвалася. Вона взяла синочка на руки:

– Батько твій дзвонив! За пів року повернеться, разом житимемо!

– Тетяно, збирайся! – пролунав суворий голос бабусі.

– Зараз.

Вона поклала сина назад на ліжко і стала, щаслива, кружляти по кімнаті. Згадала про накази свого коханого, схопила телефон.

– А-а-а! – мимоволі вирвався крик, на картку було переведено сто тисяч гривень.

– Що сталося? – До кімнати забігли бабуся з дідусем.

– Вітя дзвонив і гроші надіслав. Ось дивіться! – вказала на дисплей телефону. – Сто тисяч.

– Та ти що? – здивовано вигукнула бабуся. – Де це він у тебе по стільки заробляє?

– На захисті країни.

– Ніко, навіщо він туди пішов?

– Він з дитбудинку, у нього батьків немає. Йому мають квартиру дати, – почала радісно розповідати онука. – Він грошей заробить, і ми втрьох житимемо.

– Бережи його, Господи! – тільки й змогла вимовити бабуся.

Минуло пів року. Черемха одяглася в біле вбрання, ніби оголосивши всьому світу, що настає літо.

Тетяна варила обід, а бабуся грала з маленьким Назаром. Він уже не маленький, сам сидить, іграшки перебирає та навіть повзати намагається.

Пролунала мелодія на телефон Ганни Василівни.

– Твоя бабуся, – посміхнулася та, звертаючись до правнука. – Згадала про нас.

– Мамо, як ви там? – Запитала надто щасливим голосом.

– Нормально. Оксано, ти що така радісна?

– Я виходжу заміж.

– Надовго? – у голосі матері звучала іронія.

– Мамо, назавжди. Він – звичайна людина, працює за верстатом. Такий добрий та дбайливий.

– Ой, Оксано, хоч би в тебе все добре було. Адже тобі вже тридцять сім. Як його звуть?

– Іван.

– Гарне ім’я. Ти хоч приведи його познайомитися.

– Ми завтра прийдемо. Завтра ж неділя.

Ганни Василівни вимкнула телефон.

– Бабусю, хто дзвонив? – До кімнати зайшла Тетяна.

– Мати твоя. Заміж вона виходить.

– Рада за неї.

– Дай Боже, щоб щастя своє знайшла! – Замріяно промовила бабуся.

– Я борщ зварила. Смачний!

– Клич діда! Обідатимемо.

Юрій Денисович ремонтував ворота. До літа він завжди намагався щось оновити.

Біля нього зупинилося таксі, з нього вийшов зовсім молодий хлопець, у плямистій формі, розрахувався з таксистом. Підійшов:

– Здрастуйте! Тетяна тут мешкає?

– Вітя! – пролунав пронизливий голос онуки.

Вона відразу опинилася в його обіймах. Довго стояли обійнявшись, не зважаючи ні на кого. Нарешті, внучка прийшла до тями:

– Дідусю, це мій Вітя!

Не встигли чоловіки потиснути один одному руки, як Тетяна скоромовкою промовила:

– Дідусю, ходімо обідати, – схопила коханого за руку.

Хлопець зайшов у кімнату і побачив маленького сина, який сидів у ліжечку, й уважно дивився на нього:

– Синку? – Невпевнено промовив Віктор.

Маленький Назар вже навчився розрізняти родичів. Цей дядько був йому не знайомий, але поряд стояла мама і посміхалася, і малюк простягнув руки.

Молодий батько взяв його на руки, дивлячись із захопленням, і прошепотів:

– Синочок!

Майже двадцять років прожив Віктор на білому світі, й завжди мріяв, що настане час, коли в нього з’являться родичі.

І ось на його руках сидить маленький син і чіпає руками ніс і губи, а поряд стоїть дівчина, яка невдовзі обов’язково стане його дружиною.

– Юра, – прошепотіла Ганна Василівна чоловікові. – Оксана щойно дзвонила. Сказала, що виходить заміж.

– Схоже, скоро два весілля буде!

– Дай Боже, хай вони будуть щасливі!

Попри час, відстань, ситуацію в країні – життя триває! Люди з’являються на світ, живуть, йдуть в небуття – а все йде своєю чергою. І так буде вічно – бо життя одне…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.