— Ні, навіть не просіть! — Ніна Василівна категорично махнула рукою. — Ваша дитина — ви її і виховайте!

В принципі, це було справедливо: коли дочка дізналась, що при надії, мама відразу попередила, що допомагати буде помірно — і, бажано, лише грошима.

Принаймні, роботу, щоб няньчитися з онукою, не кине. І це, в наш непростий час, виглядало розумно. Втратиш хороше місце, а потім — нічого не знайдеш, бо стара посада вже зникла.

Жити на одну пенсію було дуже сумно. Та й коли вона ще буде, та пенсія! І чи буде взагалі? Тим більше, що тобі ще немає й п’ятдесяти…

… Красива мама Ніна працювала ріелтором в агентстві нерухомості.

До того ж досить успішно. Тому звикла жити добре. І справа була навіть не в непоганій зарплаті: хоча і це теж не варто скидати з рахунків.

Тато давно відійшов у інший світ, і Ніна Василівна звикла жити одна.

Ні, кавалери і залицяльники у привабливої жінки, звичайно ж, були: як то кажуть, для блиску очей і для здоров’я.

Але ніяких шлюбних уз і повторних співмешкань, я вас благаю!

Та й навіщо? Зарплата у ще не старої жінки була хороша. У власності перебувала хороша двокімнатна квартира та іномарка.

Правда, не нова.

Але цього було цілком достатньо, щоб їздити на дачу. На роботу дама добиралася на муніципальному транспорті.

А з чоловіками було все, як у старому анекдоті: якщо тобі потрібна одна сосиска, навіщо приводити додому цілу свиню?

На жаль, ключовим тут було слово свиня. Так, і нема чого спокушатися, дорогі наречені!

Адже це не жінки розкидають свої шкарпетки, залишають у ванній калюжі, а на дзеркалі бризки, і забувають змивати в туалеті.

Чесно кажучи, деякі спроби побудувати своє життя були.

Так, буде кому подати в старості склянку води — дочка на той час вже вийшла заміж і жила окремо.

Але Ніна Василівна зрозуміла, що легко зможе обійтися і без пиття. А ще, що не так вже їй і потрібні ці самі сосиски, щоб у решту часу терпіти весь можливий безлад та бруд.

І тому вирішила віддати перевагу вегетаріанству, іноді балуючи себе в прямому і переносному сенсі невеликими м’ясними делікатесами.

І у неї все йшло добре. І далі теж би йшло добре.

Але у дочки Олени закінчувався декрет, і дівчині потрібно було виходити на роботу: їй тримали місце з хорошою зарплатою.

Онучка часто хворіла, тому дитячий садок відхилили відразу.

Залишався єдиний варіант: домовитися з бабусею. І дочка з зятем і улюбленою онукою приїхали вмовляти бабусю залишити роботу і сидіти з маленькою, заздалегідь сподіваючись на позитивний результат справи.

Але цього не сталося: мама, чомусь, відмовилася!

— Ну чому ні, мамо? — гарячкувала улюблена дочка. — Невже ти не зрозумієш наше становище?

— А чому я, власне, повинна розуміти ваше становище, а не ви — моє? — резонно запитувала Ніна Василівна. — Адже якщо я втрачу цю роботу, то залишуся практично без засобів до існування.

Зараз у мене — прекрасна робота і хороші гроші! А через чотири роки, коли онука піде до школи, я нічого не зможу собі знайти. І до пенсії мені буде ще дуже далеко! Ні і ще раз ні!

– Але ми Вам будемо допомагати! – у розмову вступив зять.

– Так, але тоді я буду відчувати себе вам зобов’язаною! А я цього не люблю!

Це було цілковитою правдою. Мама була дуже гордою і не терпіла на свою адресу послуг, вбачаючи в пропозиції дочки з зятем якийсь для себе дискомфорт.

Хоча це було звичайною родинною справою: що такого, якщо дочка запропонує мамі гроші?

І багато матерів би з радістю погодилися їх взяти просто так. Тут же гроші пропонувалися за роботу: доглядати за онукою.

А скільки коштують послуги няні, всім відомо:

— Мамо, ну погоджуйся, прошу тебе!

— Оленко, ти вже сидиш вдома три роки. І дуже добре сидиш! Чому б тобі не продовжити це робити?

— Могла б, але тоді закінчиться моя кар’єра!

— Господи, ну яка там кар’єра? Менеджера середньої ланки?

— Ну, і що! — заперечила дочка. — Це сьогодні я — середня ланка! А що буде завтра, ще не відомо! Це у тебе вже все, на жаль, передбачувано — а я перебуваю на самому початку шляху!

Так, у неї все було передбачувано. Тільки, на жаль чи на щастя, це ще — як подивитися!

— Але ти ж зможеш працювати з дому! — запропонувала Ніна Василівна. — Якщо вже зовсім не витримуєш без роботи — кілька годин завжди можна вирвати! Ти сама мені казала…

Але, мабуть, Олені просто хотілося вирватися з пут цього самого нескінченного домашнього господарства, яке страшенно набридло молодій і симпатичній дівчині.

І, чомусь, це обов’язково мало сподобатися молодій бабі Ніні.

— Тебе ж теж виховала бабуся, ти сама мені про це розповідала! — у бій пішла важка артилерія…

… Так, Ніну теж виховувала бабуся — баба Лара.

Тому що батьки поїхали спочатку будувати нові міста-супутники в якійсь області: яке це дитинство, якщо живеш у наметі! А потім і кінцевий етап будівництва вже настав!

— Самі заводять дітей, а потім кидають їх напризволяще, — бурчала стара бабуся, яку дівчинка дуже боялася.

Баба Лара була мамою тата: її спеціально вивезли з села «сюсюкатися» з Нінкою.

І від міського шуму, суєти і раптового «щастя», що звалилося на неї, ще нестара жінка відчувала страшний дискомфорт. І весь свій поганий настрій зганяла на онучці.

Батьки надсилали гарні подарунки та гроші. Іноді з’являлися самі, обдаровуючи до нестями. Але дівчинці все це було не потрібно: вона дуже сумувала за мамою і татом. А баба Лара була суворою і ласкою дівчинку не балувала.

Спочатку Нінка плакала ночами в подушку. А потім туга якось притихла і перейшла в хронічну форму, чи що.

Дівчинка зрозуміла, що її кинули і батьки не приїдуть. І стала з цим жити.

Вони повернулися, коли Ніна закінчувала школу. І з’ясувалося, що вони один одному – абсолютно чужі люди: говорити їм було ні про що.

Мама з татом жили спогадами, романтикою і захопленнями з минулого, які ображена Ніна абсолютно не поділяла.

Але тут в країні почалася всяка всячина, соціалізм благополучно підійшов до кінця, і з’ясувалося, що батьки в новій реальності існувати не можуть.

А їхні навички, затребувані в минулому житті – головний інженер, а за сумісництвом парторг, і креслярка – абсолютно не потрібні і не монтуються з новим ладом.

У дівчини на той час почалося нове життя: вона закінчила школу і вступила до університету в обласному центрі, виїхавши з їхнього містечка. Їй надали гуртожиток.

З того часу минуло багато років. З батьками Ніна Василівна спілкувалася рідко і, в основному, по телефону – ні їй, ні їм це було не потрібно.

Іноді їздила їх провідати і привозила дорогі подарунки, як колись робили вони. Ось і все.

Вона пропонувала батькам гроші, але вони завжди відмовлялися, хоча жили небагато: пенсія в них була невеликою.

З дорослою дочкою і онукою Ніни мама з татом спілкуватися бажанням не горіли: навіть на весілля до Олени не приїхали.

А все тому, що не виховували свого часу дочку, як справедливо вважала Ніна Василівна, і вона стала для них чужою.

Навіть баба Лара була їй ближча: Ніна подарувала старенькій хороший телефон, і вони майже щодня довго розмовляли.

Так, дивно, але бабуся з віком втратила свою суворість і стала зовсім не страшною…

І ось тепер таку ж долю пропонували онучці Ніни Василівни – гарненькій кучерявій Машці: виховуватися бабусею.

Ні, з бабою Ларою жінку, звичайно, не можна було порівняти! Ніна – і розумниця, і з вищою освітою, і самодостатня – було, чого навчити дитину.

Але як же материнська любов? Ось що головне! І позбавляти цього дівчинку було не можна!…

… — Так, мене виховувала бабуся! Але, якби ви знали, що це таке! І що мені довелося пережити!

Але хіба може сучасне покоління зрозуміти батьків? Подумаєш, бабуся!

Це, порівняно з нянями, просто чудово! Няньки — взагалі чужі люди! А тут — рідна людина і все таке!

​— Щось я не зрозумів: Ви згодні чи ні? — зять пильно дивився на тещу, яка не виправдала їхніх сподівань.

Дивно, як довго маскувалася ця неприємна тітка, яка не бажала пожертвувати якоюсь роботою заради щастя єдиної дочки!

— Сидіти з вашою дочкою не згодна! Буде краще, якщо Олена сама буде виховувати дівчинку. До речі, у неї дуже непогано виходить! А я згодна допомагати грошима!

— Не думала я, мамо, що ти виявишся такою черствою! І не потрібно дивитись на мене так! Ти байдужа до чужих страждань! Все — я образилася! Поїхали додому!

«Ну і нехай! — подумала Ніна Василівна. — Ображайтеся, скільки вам завгодно. До того ж, я теж можу образитися — ви ж не пішли мені назустріч!»

І хоча у дочки з зятем з цього приводу були свої переконання – чому б цілком собі старій, сорокадев’ятирічній жінці не погратися з онукою? – мама Ніна була повністю впевнена у своїй правоті.

В іншому випадку, у неї б боліла душа.

А зараз і душа не нила, і совість мовчала. Це означало тільки одне – вона права.

Минув рік.

Олена не дзвонила, а зять і поготів. Але гроші, що щомісяця надсилалися на картку дочки, не поверталися.

Ну, нехай, хоч так. І це приносило невелике заспокоєння і давало надію на примирення в майбутньому.

Наближався ювілей Ніни Василівни: завтра їй мало виповнитися п’ятдесят років.

Увечері, напередодні банкету в ресторані, коли Ніна приміряла святкове вбрання, у двері подзвонили.

На порозі стояла родина дочки в повному складі…

Навіть у переповненому складі… Олена вдруге була при надії…

— Баба Ніна! — кинулася до бабусі Машка, яка не встигла її забути.

— Ах, ти, моя ягідко! — розчулилася жінка.

— Ти пробач мене, мамо, — з порога випалила дочка. – Ми були неправі!

– Так, неправі! – повторив зять. – І не думайте, що ми приїхали знову вас вмовляти сидіти вже з двома! Ми прекрасно справляємося самі!

«Та хоч з трьома! – подумала мама Ніна. – Все одно не буду сидіти!»

А вголос сказала:

— То що — чекати вас завтра на банкеті? Я, про всяк випадок, внесла вас до списку запрошених!

— І я хочу до списку! — закричала Машка.

— А ти там — найперша: відразу після мене!

Господи, як же вона їх любила! Так, всіх: і навіть незграбного зятя!

А материнська любов здатна творити дива. Адже сильнішого за неї немає нічого на світі: хіба що цунамі.

А ще, все добре, що добре закінчується. Як, власне, і сталося в цьому випадку.

Тому, з ювілеєм тебе, дорога матусю! А ще – теща і бабуся в одному флаконі!