– Сто п’ятдесят штук, не менше! І капусту бери тугеньку, щоб танула, – голос Світлани деренчав у телефоні так, що Олені довелося відсунути слухавку від вуха.
На плиті вже закипала велика каструля з водою.
– Світлано, які сто п’ятдесят? – Олена намагалася говорити спокійно, хоч плечі після шести змін поспіль нили так, що терпіти було важко.
Вона перехопила кухонну прихватку й дивилася на телефон, який лежав на стільниці.
– Ми ж домовлялися про кілька деко м’яса по-французьки, – додала вона, намагаючись повернути розмову в нормальне русло.
– М’ясо — це нудно! – відрізала золовиця, навіть не сповільнившись.
– Нудно? Світлано, це швидко і смачно. Я запечу, Богдан привезе.
– У мене ювілей, п’ятдесят років! Прийдуть серйозні люди. Я вже всім сказала, що в нас будуть фірмові домашні голубці. Ти ж господиня, Олено. Для родини допомогти — раз плюнути.
Олена глянула в бік передпокою. Саме там учора біля тумби для взуття стояли три величезні пузаті пакети, які чоловік притяг із ринку, ще й бурчав, що спину зірвав. Усередині були качани капусти майже з баскетбольний м’яч, добірна свинина і яловичина.
Вона й сама здивувалася, коли побачила такі обсяги, але Богдан лише відмахнувся — мовляв, хай буде, у морозилку покладемо.
– Світлано, сьогодні субота. У мене єдиний вихідний, – слова просто застрягали в горлі від злості. – Я фізично не встигну наліпити стільки голубців до завтрашнього ранку.
– Та не починай! – фиркнула у відповідь Світлана.
Олена навіть почула на тлі звук фена. Зовиця явно приводила себе до ладу перед походом у салон краси.
– Можна подумати, ти щодня вагони розвантажуєш, – солодко протягнула родичка. – Увімкнеш серіал фоном і накрутиш. До завтра ще купа часу. І взагалі, Богдан сказав, що ти тільки зрадієш, якщо понишпориш на кухні. Все, чекаю!
У слухавці клацнули короткі гудки.
Олена повільно поклала прихватку на стіл. Каструля вже кипіла, кришка підстрибувала й грюкала на всю кухню.
***
Два тижні тому Світлана з помпою оголосила, що орендує модний лофт для свого п’ятдесятиріччя. За оренду цегляного підвалу з гірляндами довелося викласти немалу суму, а на ресторанне обслуговування золовиця вирішила не витрачатися.
Логіка в неї була проста: навіщо платити чужим, якщо є рідня? Тим більше, Світлана вже придивилася собі дорогу дизайнерську сукню, на яку й спустила решту заощаджень.
На кухню поважно зайшов Богдан. На ньому були звичні сірі домашні штани, а волосся на маківці стирчало в різні боки. Він потягнувся до графина з водою, наче й не помічав каструлю, що шуміла.
– Що ти зранку гуркотиш? – мирно запитав чоловік, наливаючи собі склянку.
Олена вимкнула газ. У кімнаті одразу настала дзвінка тиша.
– Твоя сестра щойно замовила мені сто п’ятдесят голубців до завтрашнього дня, – Олена вперлася поглядом у спину чоловіка.
Богдан нервово проковтнув воду й обернувся.
– Та й що тут такого? Зробиш, – він спробував зобразити безтурботну усмішку, але очі бігали. – Тобі ж не важко.
– Не важко? – Олена зробила крок до обіднього столу.
Вона зчепила пальці в замок, щоб не зірватися на крик.
– Богдане, це мінімум шість годин біля плити без відпочинку. Треба зварити рис, накрутити фарш, ошпарити ті здоровенні качани, загорнути кожну штуку, а потім ще тушкувати все в трьох різних каструлях, бо в нас немає промислових казанів.
– Олено, та заспокойся, – чоловік спробував узяти її за руку, але вона відступила до підвіконня.
– Я вчора ледве дійшла додому після роботи, – відкарбувала вона. – У мене на сьогодні були плани.
– Які ще плани? – обурився Богдан. – Це ж сестра. Рідна… тобто не чужа людина. Ми маємо допомагати.
– Ми? – хитро перепитала дружина. – Чи я? Бо я щось не бачу, щоб ти вже збирав м’ясорубку.
Богдан скривився, ніби від зубного болю. Він поставив склянку на стіл, явно налаштовуючись на довгу оборону.
– Я ж м’ясо привіз? Привіз. Моя чоловіча справа — здобути. Я вчора весь вечір по ринку мотався, вибирав, торгувався. А готування завжди було на тобі. У тебе ж руки золоті.
– Не заморочуй мені голову. Ти знав, що вона хоче голубці ще вчора?
Чоловік перевів погляд у вікно.
– Ну… вона кілька днів тому обмовилася.
– І ти мовчав.
– Я не мовчав! – обурився Богдан. – Я просто забув сказати. Закрутився на роботі. До того ж, я Світлані пообіцяв, що ми все організуємо якнайкраще. Вона там перед подругами вихвалялася, яка в нас дружна родина.
Ось воно, значить, де собака зарита. Олена дивилася на чоловіка й дивувалася його простоті. Він пообіцяв! Захотів покрасуватися перед сестрою та її поважними гостями за її рахунок. Виставив себе щедрим братом, а всю чорнову роботу спихнув на дружину!
Місяць тому колеги подарували Олені на день народження щільний картонний сертифікат у спа-салон. Масаж, обгортання, басейн із термальною водою. Запис був саме на сьогодні, на першу годину дня. Вона чекала цього моменту, як манни небесної.
Вона планувала за кілька годин швидко запекти м’ясо, як домовлялися спочатку, розкласти його по контейнерах і спокійно поїхати на свої законні процедури.
А тепер їй пропонували перетворити єдиний вихідний на маленький цех із виробництва капустяних згортків.
Телефон на столі знову ожив. Екран засвітився і показав ім’я зовиці. Олена навіть не потягнулася до нього. Апарат дзвонив із пів хвилини, потім стих.
– Ну чого ти не береш? – докірливо спитав Богдан. – Людина телефонує, хвилюється.
– Сам візьми, – відрізала Олена.
Телефон задзвонив знову. Богдан, тяжко зітхнувши, потягнувся до нього й натиснув зелену кнопку, увімкнувши гучний зв’язок.
– Олено, я забула сказати! – затараторила Світлана, перекриваючи шум фена. – Там Богдан ще моркву на дні пакета привіз.
– Зроби заодно й по-корейськи тазик, га? У тебе вона така гостренька виходить, просто чудо. І тарталетки не забудь начинити! У мене сир залишився, я Богданові передала.
Олена дивилася на чоловіка. Той винувато відводив очі, старанно розглядаючи візерунок на лінолеумі.
– Світлано, – голос Олени раптом став сухим і дзвінким.
Вона нахилилася ближче до динаміка.
– Ніяких тарталеток! Ніякої моркви! І голубців теж не буде.
На тому кінці дроту повисла коротка пауза. Фен вимкнувся.
– У сенсі не буде? – розгубилася золовиця. – Ти що собі надумала? У мене ж гості! У мене все по грамах розписано!
– Я після роботи не наймалася на каторгу, – відкарбувала Олена.
Вона випросталася, відчуваючи, як втома відступає, а на її місце приходить холодна рішучість.
– Хочеш домашню їжу — бери фарш і крути свої сто п’ятдесят голубців сама. Або замовляй доставку з кулінарії. Я готую тільки те, про що ми домовлялися спочатку.
– Та ти… та як ти смієш! – захлинулася від обурення Світлана.
Вона явно не чекала такої відсічі від завжди поступливої невістки.
– Я зараз усе скажу Богдану! Він тобі мізки вставить! Дай йому телефон!
Олена мовчки торкнулася екрана й скинула виклик.
– Ти що робиш? – Богдан здивовано втупився в неї, ніби дружина щойно розбила його улюблену вазу.
Він схопив телефон зі столу.
– Світлана нас тепер з’їсть! Не викручуйся, Олено. Треба зробити, раз уже пообіцяли.
Олена мовчки розвернулася й пішла до спальні. Богдан пішов за нею. Вона відчинила шафу й дістала свою вихідну блузу, ту саму, яку берегла для особливих випадків.
– Хто обіцяв, той нехай і робить, – відрізала вона, знімаючи одяг із вішалки.
– Олено, не вигадуй. У людини ювілей раз на десять років!
– Пакети з капустою — у передпокої, – спокійно продовжила вона, не звертаючи уваги на його паніку. – Фарш сам накрутиш, ти не маленький. М’ясорубка в нижній коробці.
Богдан став у дверях, перекриваючи їй шлях.
– А ти куди це зібралася?
Олена підійшла до комода. Там лежав той самий сертифікат. Вона взяла його двома пальцями й помахала ним перед носом чоловіка.
– На масаж. У мене сьогодні свято для себе.
– Який ще масаж?! – вибухнув Богдан. – Ти взагалі при своєму розумі? У нас м’ясо пропаде!
– У холодильнику з ним нічого не станеться, – спокійно відповіла дружина. – Я повернуся пізно. Щоб до мого приходу на кухні було чисто, а мої нерви були цілі.
Вона обійшла заціпенілого чоловіка, вийшла в коридор, накинула плащ, підхопила сумочку з лавки й вийшла за двері.
Ключ повернувся в замку, відрізаючи її від кухонних клопотів.
Надвечір наступного дня Олена сиділа на кухні й поволі пила каву. Після термального басейну й глибокого масажу тіло приємно тягнуло, а настрій був просто чудовий.
На стільниці панував ідеальний порядок.
Богдан повернувся з ювілею десь о дев’ятій вечора похмуріший за хмару.
Він мовчки скинув туфлі біля порога, пройшов на кухню й важко опустився на табурет, намагаючись не дивитися на дружину. Вигляд у нього був пом’ятий, краватка з’їхала набік, а на сорочці виднілася пляма від якогось соусу.
– Ну, як там свято? – невинно спитала Олена, відставляючи чашку. – Смачненько нагодували поважних людей?
Богдан тільки скрипнув зубами.
Олена вже знала подробиці ще з обіду — спільна знайома встигла зателефонувати й у фарбах описати катастрофу.
Учора вдень Богдан чесно спробував ошпарити капусту. Обпік собі пальці, плюнув, облаяв каструлю й подзвонив сестрі. Скандал між родичами вийшов такий, що сусіди могли б записувати його на диктофон.
У результаті Світлані довелося терміново, ще й з доплатою за терміновість, замовляти доставку їжі з найближчого дорогого ресторану. Голубців там, звісно, не було. Зате рахунок за канапе, тарталетки з ікрою та гаряче вийшов дуже солідний.
Зовиці довелося оплачувати цей бенкет кредитною карткою, залазячи в пристойні борги.
Дизайнерська сукня на ній, кажуть, виглядала чудово. Ось тільки настрій у іменинниці був зіпсований остаточно, і вона половину вечора свердлила брата нищівним поглядом.
– Світлана зі мною більше не розмовлятиме, – буркнув чоловік, дивлячись у порожню чашку на столі.
– Якось переживеш, – усміхнулася Олена.
Вона підвелася й віднесла свій посуд до раковини.
– А де капуста? – мимохідь спитала вона.
– На балконі, – огризнувся Богдан. – Солю буде.
Олена кивнула. Вона дивилася у вікно, як темніє подвір’я, і розуміла просту річ: наступного разу золовиця десять разів подумає, перш ніж знову намагатися святкувати за чужий рахунок і влаштовувати бенкет чужими руками.
Стара хитрість Світлани дала збій, розбившись об просту втому.
Богдан, звісно, ще з тиждень дутисяиме, удаючи ображену невинність. Але капусту засолить сам — викидати стільки добра йому не дозволить природна ощадливість.
А Олена вперше за довгий час відчувала, що її вихідний справді належав тільки їй…