– А що це за штука? – Ганна Петрівна тицяла пальцем у кавомашину так, ніби це був якийсь невідомий звір. – Ти на ній каву готуєш? Чи вона просто для того, щоб на полиці стояла? Для краси, так би мовити.
– Для кави, Ганно Петрівно. Одна капсула – одна чашка.
– Зручно, – свекруха відсунула її назад тим особливим рухом, яким переставляють усе, що вважають зайвим. – А ми раніше воду в чайнику кип’ятили та розчинну пили. І нічого. Живі.
Олена лише кивнула й промовчала. Кивнула – бо сперечатися з Ганною Петрівною було так само безглуздо, як сперечатися з погодою. Промовчала – бо вже розуміла, що це тільки початок…
…Ганна Петрівна, мама Тараса, переїхала до них три дні тому. Офіційне пояснення звучало гарно: щоб розрахуватися з кредитом на авто, вона на якийсь час здасть свою квартиру.
А поки поживе із сином і невісткою, заодно й з онуком допоможе. Насправді Олена мала дуже нечітке відчуття, що ніякого кредиту й не було, а свекруха просто вирішила пожити в них, аби повчити її, Олену, життя. На зло й зі шкідливості. Та й взагалі, влаштувалася вона дуже зручно.
Уже першого вечора з’ясувалося, що в Ганни Петрівни є список усього, що людство робить не так.
– Робот-пилосос? А чим звичайний поганий? Та й взагалі, ми підлогу ганчіркою мили й віником підмітали – і живі. Скільки він коштує, га? Напевно, як літак?
Олена уявила, як вона мете їхню квартиру віником, потім дерев’яною шваброю з ганчіркою возить по паркету, поки голодний син Марко кричить і проситься на руки… Уявила – і міцно стиснула щелепи.
– Дешевше, ніж ваші таблетки за рік, Ганно Петрівно.
– Що?!
– Нічого. Гарний пилосос, не скаржусь.
Посудомийку свекруха не сприйняла взагалі.
– У машині тарілки нормально не відмиються, та ще й хімія не змиється. Усі отруїмося, їй-богу!
Олена слухала, кивала і зрештою зробила те, що робить будь-яка жінка, у якої вже закінчується терпіння: прибрала подразник.
– А де посудомийка? – спитала Ганна Петрівна на третій день, оглядаючи кухню. – Куди завантажувати? Ти ж знаєш, я з цією технікою не дружу.
– А її немає, – Олена всміхнулася майже лагідно. – Продали. Щоб вам із кредитом допомогти. Ви ж самі казали – треба затягнути паски.
Тарас, який сидів поруч, підвів голову й довго глянув на дружину. Він усе зрозумів, але мовчав. Олена теж промовчала у відповідь: у неї був план, і в тому плані не було місця для щирості.
Посудомийку Олена не продавала. Вона тимчасово оселилася в її мами. Нехай Ганна Петрівна думає, що вони продали її за гроші, яких не існує. Як і самого кредиту, власне…
Спека прийшла несподівано, у четвер. Тридцять один градус уже до обіду, і квартира перетворилася на піч, у якій хтось вирішив спекти хліб. Ганна Петрівна ходила по кімнатах червона, важко дихала й раз у раз прикладала долоню до грудей.
– Олено, а кондиціонер? Як увімкнути? Пульт не знайшла…
– А навіщо? – Олена знизала плечима й відчинила вікно. – Зараз провітримо. А якщо зовсім важко буде – я принесу вентилятор. Ви ж самі розповідали, як ставили перед ним таз із холодною водою, і виходило майже як кондиціонер.
– Це було, коли ми були молоді…
– От і зараз буде так само. Маркові ж нормально, і нам нормально.
Свекруха щось пробурмотіла, але наполягати не стала. Надвечір вона знеможено впала на диван – дитина, готування, прасування, та ще й плюс тридцять один на термометрі.
Олена дивилася на неї з кухні й не відчувала перемоги. Вона відчувала інше: втому від власних хитрощів. Але почате треба було довести до кінця, а саме – вижити вічно незадоволену свекруху з квартири.
У суботу настала черга прання.
– Машинка в нас, до речі, протікає, – попередила Олена, наливаючи воду в таз. – Так і не полагодили, грошей немає.
– Перемо руками. Допоможете? Для вас же не проблема, правда? Ви ж казали, що жодна машина не випере так, як господиня ручками.
Ганна Петрівна подивилася на таз. Потім на гору дитячого одягу. Потім на Олену довгим, важким поглядом, у якому читалося питання:
– Ти коли встигла навчитися так мститися?
– Ну, хоч рукавички дайте, – попросила вона. – І крем для рук. Порошок усе-таки, та ще й речей стільки.
– Крему немає. Ви ж самі казали, що це суцільна хімія. Я тепер сметаною мажу. І рукавичками не користуюся. Економимо.
Ганна Петрівна мовчки взяла таз і пішла у ванну. Набирала воду, полоскала білизну, терла об край тазу. З-за дверей долинав тільки шурхіт і рідкісні зітхання – так дихає людина, яка виконує роботу і не може зізнатися, що виконує її погано.
Олена сиділа в кімнаті з сином на руках і слухала ці звуки. І вперше за місяць їй було не добре, а… ніяково. Наче вона виграла партію, в якій не було суперника, а були тільки двоє виснажених людей і одна дитина, якій байдуже, хто правий.
…У неділю Олена перейшла в наступ.
– Ганно Петрівно, ми з Тарасом хочемо на вихідні поїхати. Удвох. Давно нікуди не вибиралися. Допоможете з Марком? На день-два.
Свекруха зблідла так швидко, що це було майже фізично помітно.
– Я… та в мене ж тиск… І спина…
– Вам же лише шістдесят два, – Олена сплеснула руками. – Моя прабабуся в сімдесят із онуками сиділа і не скаржилася. Ми ж жінки. Ми сильні. Ви впораєтеся.
– Ти просто знущаєшся!
– Знущаюся? – Олена підвела брову. – Це ж ваш онук. Раніше бабусі завжди сиділи з онуками. Чи це було ще “раніше”?
Тарас долучився не одразу, але долучився: він щиро не бачив у сидінні з дитиною нічого складного, зате дуже хотів порибалити.
Ганна Петрівна погодилася. З тисячею застережень. З обличчям людини, яку загнали в кут, де немає ні виходу, ні навіть дверей.
На вихідних вона сиділа з онуком: вкладала, годувала, витирала, мила, заспокоювала, знову клала спати. Знову мила…
У понеділок зранку вона стояла на кухні, бліда, з червоними очима, і тримала чашку чаю так, ніби це був її єдиний якір.
– Я поїду до себе, – тихо сказала вона, не дивлячись на Олену. – Квартиронаймачів я вже попередила. А з кредитом потім розберуся…
Олена застигла. Вона готувалася до чого завгодно – до сварки, образ, нової порції “раніше було краще”. До цього вона не готувалася.
– Ганно Петрівно…
– Не треба, – свекруха підняла долоню. – Я зрозуміла. Усе зрозуміла. Твій дім, твій посуд, твоє повітря, твоє життя. Живіть. Я не заважатиму.
– Я не хотіла…
– Хотіла, – Ганна Петрівна вперше за ранок подивилася на неї прямо. Втомлено. Без злості. – І правильно. Я сама напросилася. Сама й отримала…
Раптом Олена побачила в ній не суперницю. Вона побачила жінку, якій шістдесят два, у якої болить серце й ниє спина, яка переставляла каструлі та наливала чай не зі шкідливості, а тому, що більше не знала, як бути потрібною.
Коли Ганна Петрівна поїхала, квартира стала не просто тихішою. Вона стала іншою. Наче зняли важке пальто, яке висіло в передпокої всі ці тижні.
Олена ходила по кімнатах і торкалася речей. Кавомашина стояла вдома. Місце, де раніше стояла посудомийка, було порожнім і спокійним.
Тарас повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай. Сів на диван, витягнув ноги, глянув на дружину.
– Подзвонив мамі, – сказав він. – Сказав, що з кредитом усе одно допоможемо. І без продажу. І без здачі квартири. Вона довго мовчала. Потім спитала, як Марко.
– І що ти відповів?
– Що Марко сказав “мама”. Не чітко, звісно. Але сказав.
Олена сіла поруч. Притулившись до нього. За вікном сутеніло – без поспіху, як уміє сутеніти тільки в липні, коли день не здається без бою.
– Вибач, що не почув тебе раніше, – тихо сказав він. – Що я був посередині. Між вами. І не став на захист.
– Я теж хороша, – Олена поклала голову йому на плече. – Я грала, хитрувала, робила все, щоб їй було важко.
– Але спрацювало ж.
– Спрацювало. А мені від цього не дуже…
Він не став сперечатися. Просто обійняв її – міцно, як обіймають тоді, коли слів уже не вистачає.
Марко щось забурмотів уві сні в ліжечку за стіною. За вікном починався легкий літній дощ – тихий, ніби боявся завадити їм.
– Ми не повинні бути однаковими, щоб бути сім’єю, – подумала Олена. – Нам треба бути чесними. Хоча б одне з одним.
Вона заплющила очі й уперше за довгий час спокійно видихнула – глибоко, вільно, попри всі обставини…