Поліна вже збиралася вимикати телефон, коли побачила на екрані ім’я, яке викликало в неї справжнє здивування. Тамара Іванівна. Свекруха. Цей дзвінок був настільки ж несподіваним, як раптовий сніг посеред літа.
Пензлик із цукровою глазур’ю застиг у руці, і крапля солодкого покриття неспішно скотилася просто на дах недофарбованого пряничного будиночка. Поліна завмерла, не зводячи очей з телефону, мов скам’яніла.
— Ти чого, Поліно, як нежива? – Лера, напарниця по пряничній майстерні, присунула стілець ближче. – Що сталося? Податкова, чи що? Чи може, якийсь кредит? Кажи вже, не тягни.
— Гірше, Леро, набагато гірше, — видихнула Поліна. — Свекруха в гості напросилася. Сьогодні ввечері, уяви собі! За понад два роки вона жодного разу до нас на поріг не ступала, а тут раптом така родинна ніжність прокинулася.
— Та кинь ти, — махнула рукою Лера. — Моя свекруха — це справжнє золото, а не жінка! І з онуками сидить, і борщі варить, а на день народження мені навіть шубу подарувала. Ну, друга мама, чесне слово.
— У твоєї просто є вагома причина бути янголом, — посміхнулася Поліна. — Ви ж їй і ремонт у квартирі зробили, і дачу повністю переробили. Янголи, Леро, просто так не літають, у них погодинний тариф.
Лера тільки фиркнула, але сперечатися не стала. Поліна швидко домалювала будиночок, здала готове замовлення й відпросилася на пів години раніше. У майстерні все ще стояв затишний аромат кориці, але на душі в неї шкребло щось неприємне, мов запах горілого.
Зайшовши до магазину, вона купила гроно винограду та коробку зефіру. Це було не для того, щоб підлещуватись — просто не хотілося сидіти перед гостею з порожнім столом. Підлещуватися до Тамари Іванівни вона не збиралася за жодні пряники, навіть за пряничні.
Дорогою додому спогади, як набридливі птахи, знову закружляли в голові. Весілля, їхні три валізи речей, а тоді — велична заява свекрухи.
«У мене три кімнати, але я живу сама і помру сама. Сам одружився — сам і живи, не розраховуй на зайве». Так і сказала, дивлячись синові просто в очі.
Вони тоді з Денисом знімали житло, рахували копійки, їли макарони з будь-яким соусом, що можна було вигадати з нічого. Мама Поліни, Ніна Петрівна, теж не могла допомогти — доглядали за дідусем, усі гроші йшли на доглядальниць та ліки. Через рік після його смерті Ніна Петрівна продала дідусів будиночок і віддала доньці все, що мала.
Цих грошей вистачило на власну однокімнатну квартиру в доброму районі, з просторою кухнею. Поліна й досі пам’ятала, як вони з Денисом сиділи на підлозі серед нерозпакованих коробок і сміялися від чистого щастя. Це було їхнє. Нехай маленьке, але своє, без чужих подачок.
Поліна зателефонувала чоловікові, стоячи просто біля під’їзду.
— Денисе, новина дня. Твоя мама дзвонила. Напросилася в гості, буде вже за годину.
— Мамо?! До нас?! — у слухавці щось дзвякнуло, Денис, певно, ледь не випустив ключ, яким саме ремонтував кавовий апарат. — Вона взагалі нашу адресу знає?
— Виходить, знає. Голос був солодкий, ніби сироп з моєї глазурі. Мені вже моторошно.
— Їду. Буду за сорок хвилин. Поліно, нічого їй не обіцяй і нічого не підписуй, я серйозно.
Денис кинув інструменти в сумку і залишив робоче місце, забувши замкнути автомат. Голова гуділа. Мати після весілля дзвонила хіба разів п’ять, на народження Соні прислала листівку і повзунки, які були не за розміром. І раптом — у гості.
Він набрав сестру. Оксанка не відповіла — довгі гудки, потім вона скинула. Денис сплюнув і зателефонував її чоловікові.
— Матвію, привіт. Не підкажеш, чому це моя рідня так розворушилася? Мати до нас у гості зібралася, я трохи не в шоку.
— А, Денисе! — Матвій був простим, як держак лопати. — Та у нас тут таке діється, брате! Переїхали в заміський будинок, чув? Сто сорок квадратів, ділянка! І машину взяли, кросовер, майже новий!
— Будинок?.. Машину?.. Ви що, скарб викопали чи в лотерею виграли?
— Яка лотерея, диваче! Тамара Іванівна свою трикімнатну квартиру продала, усі гроші в наш будинок вклала. І на машину додала, дай їй Бог здоров’я. Ти що, не знав? Ну ви даєте, сімейка…
Гудки. Денис стояв посеред вулиці і не розумів абсолютно нічого. Мати, яка трусилася над своєю трикімнатною, як дракон над скарбом. Мати, яка рідного сина з вагітною дружиною на поріг не пустила. Продала. Віддала. Доньці.
Щось у цій сімейній арифметиці зовсім не збігалося. Жінка, яка двадцять років перераховувала кожен квадратний метр, не розкидається мільйонами з щедрот душі. Значить, був якийсь розрахунок. Отже, і візит сьогоднішній — це не просто про виноград.
— Поліно, слухай уважно. Мама трикімнатну квартиру продала. Гроші віддала Оксанці — на будинок, на машину, на все. Мені — привіт і листівку, як завжди.
— То навіщо вона тоді до нас прийшла?
— От і я думаю — навіщо це. Будь із нею обережнішою. Вона просто так навіть не чхає.
Поліна поклала телефон у кишеню фартуха. Тамара Іванівна вже сиділа в кімнаті на найкращому стільці, склавши руки на колінах, і виразно поглядала на пакет із виноградом. Поліна помила гроно, поставила на стіл і сіла навпроти.
— Гарно у вас, — свекруха обвела очима кімнату. — Тіснувато, звичайно. Але для початку зійде. А для продовження… — вона зробила театральну паузу і солодко примружилася. — Чула, тобі квартирка дісталася? Двокімнатна? Люди кажуть.
Поліна моргнула. Жодної двокімнатної квартири в неї й близько не було. Але обличчя свекрухи було таким урочистим, що псувати спектакль не хотілося — якщо це жарт, то нехай буде гарний жарт.
— А, ви про це, — Поліна недбало махнула рукою. — Ну так, двокімнатна. Плани в мене наполеонівські. Двокімнатну продам, цю однокімнатну продам, куплю трикімнатну. А краще — одразу будинок біля моря. Веранда, інжир під вікном, Соня босоніж по теплому камінню.
— Будинок біля моря?.. — свекруха похлинулася виноградиною.
— А чого дрібнитися? Буду пряники розписувати на веранді, замовлення кур’єром відправляти. Море, знаєте, дуже надихає.
Поліна так захопилася своїми мріями, що майже відчувала солодкавий аромат інжиру і морський бриз. Та саме в цей момент задзвонив телефон. Це була мама. У голосі Ніни Петрівни бриніли така ніжність і задоволення, що Поліна мимоволі усміхнулася.
— Полюсю, рапортую: наша Сонечка нагулялася на свіжому повітрі до рум’яних щічок і щойно заснула у мене на руках. Так і лежимо, боюся поворухнутися. Тож не хвилюйся, забирай хоч завтра.
— Дякую, мамо, перетелефоную пізніше, в мене гості, — Поліна швидко поклала слухавку й обернулася до свекрухи. — Тамаро Іванівно, а тепер без цих казкових переказів. Хто вам розповів про цю двокімнатну квартиру? Мені, чесно кажучи, дуже цікаво.
Свекруха, розм’якшена від винограду й власної значущості, виклала все без зайвих зусиль, ніби на тарілочці з блакитною облямівкою.
— Та це ж Оксанка розповіла! Вона ж мала бути спадкоємицею! Баба Зіна, мати мого колишнього чоловіка, була жінкою, хай земля їй буде пухом, з таким характером, що просто оцет навпіл із хроном… кхм, з гірчицею. Але ж Оксанці давно говорила: «Квартира тобі дістанеться». А вісім місяців тому відійшла у вічність.
Поліна пригадала: тоді Денис їздив на похорон сам. Вона ж сиділа з Сонею — доньці було всього п’ять місяців, про які поїздки могла йти мова? Бабу Зіну вона за все своє життя бачила від сили разів десять, і та щоразу дивилася на неї пильно, як справжній ревізор.
— І ось, значить, Оксанка пішла дізнаватися… — свекруха подалася вперед, немов довіряючи найбільший секрет. — А там… Поліночко, я до чого веду. Квартира ж, виходить, сімейна, спільна, і треба було б по справедливості…
Двері з гуркотом відчинились. Денис улетів до передпокою, скидаючи черевики просто на ходу.
— Мамо?! Ти що тут забула? Два роки навіть доріг сюди не знала — і раптом з’явилася!
Тамара Іванівна зціпила губи, знітилася і почала поспіхом збиратися. Уже на порозі вона обернулася, хотіла щось сказати, але син дивився на неї з такою люттю, ніби вовк. Вона просто пішла, так і не домовивши найголовнішого.
— Наговорила дурниць і втекла, — Поліна тим часом прибирала зі столу. — Про якусь двокімнатну квартиру, про спадщину. Мені здається, вона просто прийшла позлити мене. Від власної жовчі ліків ще не винайшли.
— Позлити? — Денис швидко міряв кімнату кроками, його обличчя налилося кров’ю. — Поліно, ти нічого не розумієш. Вона свою трикімнатну квартиру продала! Свою дорогоцінну трикімнатну, в яку нас навіть на поріг не пускала! І все — Оксанці. Будинок, машина, як вишенька на торті. А я? Я їй хто — сусід по сходовій клітці?
— Тихіше, Денисе, сусідів розбудиш. Може, вона приходила тобі гроші запропонувати, совість її заїла. А ти вломився з криком «що ти тут забула» — от вона й чкурнула разом із совістю.
Денис опустився на стілець і розгублено втупився у дружину.
— Завтра підеш до матері й поговориш по-людськи. Без криків.
Наступного дня Поліна відпросилася з майстерні й поїхала до нотаріальної контори, що була неподалік від колишнього будинку баби Зіни. В душі у неї все посміювалося: зараз-бо з’ясується, що вся ця «двокімнатна квартира» — не що інше, як плід хворої уяви свекрухи. Але нотаріус, сувора жінка в окулярах, підняла документи й глянула на Поліну поверх оправи.
— Все вірно. Баба Зіна залишила заповіт. Квартира заповідана вам. Повністю, без жодних умов.
— Мені?.. — Поліна мало не сіла повз стілець і ледь втрималася за край столу. — Ви нічого не переплутали? Я її за все життя бачила десять разів. Є ж онучка, є онук…
— Заповідач має право залишити майно кому завгодно. Навіть коту. До речі, кіт там теж є, але він до заповіту не увійшов. Оформляємо?
Поліна оформила документи. Руки виконували свою роботу, а голова відмовлялася вірити. Чому саме їй? Чому не Денису, не Оксанці? Здавалося, шкідлива бабця з оцтовим характером наче зіграла з усіма в наперстки — і ніхто не вгадав, де заховано кульку.
Додому вона повернулася замислена. Денис зустрів її вже в передпокої — обличчя його було злим, спотвореним, абсолютно чужим.
— Ну що, спадкоємице? — процідив він крізь зуби. — Оксанка до нотаріуса ходила, папери подавати. Бабця їй квартиру обіцяла! А виявилося — Оксанка залишилася ні з чим. Бабця таке наробила і все відписала тобі! Тобі, Поліно! Ти взагалі хто їй така?!
— Я сама сьогодні тільки дізналася. Клянуся. Я цю бабу Зіну…
— Мати тепер верещить, що треба «по справедливості»! — Денис її зовсім не слухав. — Оксанці — гроші від трикімнатної квартири, мені — двокімнатна. Через тебе, але мені! Всі задоволені! Всі, крім мене, бо моє — знову не моє! Завтра ж ідеш до нотаріуса і відмовляєшся від спадщини. Завтра!
— Відмовитися? — Поліна зняла пальто і рівно повісила його, хоча пальці її не слухалися. — Денисе, увімкни мозок. Якщо я відмовлюся — спадщина піде за законом. І знаєш, хто перший у черзі? Твій батько. Живий, здоровий і дуже жадібний. А за ним підтягнуться й інші родичі. У кращому випадку вам з Оксанкою дістанеться по якомусь огризку.
Логіка була бездоганною, і Денис це чудово розумів. Він нервово пожував губами і видав свою нову версію:
— Гаразд. Тоді так: ти вступаєш у спадщину — і відразу переписуєш квартиру на мене. Дарчою. Я син, я онук, це за совістю.
— Ні, — відповіла Поліна.
Вона вимовила це спокійно, і саме цей спокій підірвав його, наче іскра підпалила газовий балон. Денис рвучко крокував до неї і вдарив. Навідліг, по обличчю, по-справжньому. Поліна відлетіла до стіни і схопилася за щоку.
Він ще щось кричав про совість і про сина, потім грюкнув дверима і пішов. Поліна постояла, дивлячись на своє відображення в дзеркалі передпокою — на щоці вже починала розгоратися червона пляма. Потім вона дістала свою сумку і почала збирати найпотрібніші речі. За годину вона вже була у матері й обіймала сонну Сонечку так міцно, ніби хтось хотів її відібрати.
Денис повернувся за день. Квартира стояла порожня і принишкла. Ну й нехай, злобно подумав він. Жодного жалю він не відчував: сама винна, вкрала у нього двокімнатну квартиру — у рідного чоловіка, просто з-під носа.
Денис ходив по кімнаті, злісно штовхаючи порожній дитячий стільчик, і раптом до нього дійшло. Адже й ця однокімнатна квартира була куплена на гроші матері Поліни, оформлена саме на дружину. Значить, треба діяти, поки не пізно — торгуватися, вибити свою частку. Він зателефонував Поліні, намагаючись говорити якомога впевненіше.
— Послухай, нам треба поговорити. Пропоную розділити все чесно: тобі залишається двокімнатна квартира, а мені — ця однокімнатна. Розходимося мирно, без судів і скандалів. Алло? Поліно?
У слухавці — лише довгі гудки. Він набрав ще раз, але Поліна скинула виклик. Денис написав повідомлення, але відповіді не було. Тоді він кинув телефон на диван і до самої ночі складав у голові різні промови, кожна з яких здавалася йому справедливішою за попередню.
А тим часом життя йшло своїм шляхом. Поліна вступила у спадщину. Усе було бездоганно чисто: нотаріус мав відеозапис, було двоє свідків, довідка від лікаря підтверджувала, що баба Зіна була при здоровому глузді й діяла за власною волею. Старенька підготувалася до всього так ретельно, наче заздалегідь знала, яка колотнеча почнеться через її квадратні метри.
Поліна приїхала до двокімнатної квартири. Усе було прибрано й охайно, на підвіконнях стояли политі квіти. За помешканням доглядала сусідка Раїса Степанівна — вона ж годувала рудого кота Барсика і була однією зі свідків у нотаріуса.
— Я, люба, сама ледь з крісла не впала, коли Зіна мені сказала, на кого заповіт пише, — розвела руками сусідка. — Питаю її: «Зіно, а як же онучка, як же Оксанка?» А вона мені у відповідь: «Онучка до мене за спадщиною їздила, а ось ця дівчинка — Поліна — ніколи нічого не просила. Тож нехай вона й отримає». Характер у неї був міцний, мов кремінь. Але що зроблено, те зроблено.
Поліна лагідно погладила кота й повернулася до своєї однокімнатної квартири, щоб забрати речі. Соня тим часом залишалася у бабусі. Вона не встигла навіть відчинити шафу, як у двері подзвонили. На порозі стояла Тамара Іванівна — відчула біду, наче хижак, що чує здобич.
— Поліночко, я буквально на хвилинку, — свекруха прошмигнула до передпокою. — У мене таке горе. Ми з Оксанкою страшенно посварилися. Я ж їй усе віддала, усе до копійки! А вона мені тепер і доброго слова не скаже, і Матвій за неї горою. Живу в них, мов якась нахлібниця, куска хліба… Словом, я подумала: у тебе ж тепер двокімнатна квартира порожня стоїть…
— Ні, — сказала Поліна.
— Що значить «ні»? Я ж не назавжди, я ж…
— Ні, Тамаро Іванівно. У двокімнатну квартиру я вас не впущу. А цю однокімнатну квартиру я продаю. Тож і тут вам місця не знайдеться, вибачте вже за прямоту.
Свекруха ахнула, схопилася за телефон і заголосила в слухавку:
— Денисе! Синочку! Мене на вулицю виганяють! Твоя дружина мене на вулицю виганяє!
За десять хвилин до квартири влетів Денис. Поліна спокійно продовжувала збирати речі — свої та Соніні.
— Що тут відбувається?! — гаркнув він.
— Відбувається збирання валіз, — Поліна застебнула блискавку. — Повторюю для другого слухача: цю квартиру я продаю. Тебе я виписую — маю повне право, я власниця. У двокімнатну квартиру не пущу, і ти чудово знаєш чому. А щодо розлучення, то я ще кілька днів подумаю, не квап мене.
— Синочку, а я?! — заквоктала свекруха. — А мені де жити?!
— Та відчепися ти! — Денис різко розвернувся і виштовхав матір за двері, просто на сходовий майданчик. — У мене сім’я руйнується, а ти зі своїми вимогами! Іди до Оксанки, їй на мозок крапай!
Двері з гуркотом зачинилися. Поліна дивилася на чоловіка з холодним здивуванням, ніби на музейний експонат.
— Як красиво. Рідну матір — за двері, наче кішку. Знаєш, ти щойно дуже допоміг мені прийняти остаточне рішення. Якщо ти так поводишся з матір’ю, то нас із Сонею й поготів не пошкодуєш. Будь ласка, розбери дитяче ліжечко. Не хочеш — не треба, сама впораюся.
— Нікуди ти не підеш! — Денис загородив шлях до дверей. — Сядь! Ми все обговоримо! Ти зобов’язана…
Поліна підійшла впритул і дала йому ляпаса — дзвінкого, різкого, за все й одразу.
— Це розплата. За минулий раз. А тепер знайди в собі мужність залишатися чоловіком хоча б на прощання. І нагадую: квартира продається, шукай собі житло. Час пішов.
— Ти!.. Ви всі!.. — Денис задихнувся від люті. — Мати — гадюка, гроші сестрі спустила! Сестра — змія, до нотаріуса побігла! Баба Зіна — вижила з розуму на старості літ! А ти… ти це навмисне! Ти все це підлаштувала, зізнайся!
— Ага. Я ще в дитячому садочку почала втиратися в довіру до твоєї бабусі, яку бачила від сили разів десять. Геніальний план, двадцять років розробки, — саркастично відповіла Поліна.
Вона дивилася на нього й не впізнавала. Куди подівся той хлопець, з яким вони сміялися на підлозі серед коробок? За якийсь місяць людина деградувала до стану сварливого старого з лавочки. Поліна по черзі винесла валізи та пакети до ліфта — Денис із принципу не ворухнув і пальцем, стояв і пихтів.
Внизу вже чекало таксі. Поліна завантажила речі, сіла в машину і жодного разу не озирнулася на вікна квартири.
Денис залишився сам у квартирі, яка йому ніколи не належала. Він сидів на дивані й перебирав винних, наче вервицю. Мати — віддала все сестрі й промовчала про спадщину. Оксанка — знала про будинок, знала про заповіт, мовчала, як партизанка. Баба Зіна — зовсім здуріла на старості.
Але більше за всіх він ненавидів дружину. Вона загарбала його квартиру. Його! Він онук, він кровний спадкоємець, а вона хто — тістечка глазур’ю прикрашає! Телефон пискнув. На екрані з’явилося повідомлення: «Я подала заяву про розірвання шлюбу».
— Ну що, синочку, задоволений? — голос у Тамари Іванівни тремтів. — Вигнав матір за поріг! І де мені тепер жити, скажи мені на милість? Оксанка мене в найдальшу кімнату загнала, Матвій коситься…
— А мені-то що?! — вибухнув Денис. — Ти ж свою трикімнатну квартиру спустила — до Оксанки й питай! Я сам не знаю, де буду жити!
Телефон Дениса знову дзижчав від нового повідомлення, цього разу від Поліни.
«Вибір за тобою, Денисе. Щодо однокімнатної квартири: або ти сплачуєш мені оренду за ринковою ціною, щомісяця, або ж я виставляю її на продаж. Чекаю відповіді до ранку».
Оренда. Своїй власній дружині. За помешкання, де він прожив стільки років. Денис просидів мало не до самого ранку, пережовуючи свою образу, і все не міг зрозуміти: чому він тоді так розлютився? Вони ж жили разом у цій однокімнатній квартирі, і він жодного разу не згадував, що вона оформлена на дружину. Їв її пряники, не давився.
Але відповісти «згоден» не дозволяла гордість. Він зволікав, потай сподіваючись, що Поліна охолоне, пом’якшиться, згадає, що він її чоловік і батько їхньої доньки. Та замість цього, вже до обіду, прийшло ще одне коротке повідомлення: «Квартиру виставлено на продаж. Перегляди з потенційними покупцями організовую по середах та суботах».
Денис глухо загарчав і з розмаху жбурнув подушку в двері. Його покинули. Мати кинула, сестра кинула, навіть бабуся обійшла — і дружина тепер добиває. Він так і не усвідомив, що сам себе загнав у цей глухий кут, коли того вечора підняв на неї руку.
А Поліна тим часом стояла посередині двокімнатної квартири, спостерігаючи, як їхня маленька Соня обережно тупоче ніжками по кімнатах, торкаючись пальчиком незнайомих меблів. Ніна Петрівна присіла на диван, її очі сяяли щастям, коли вона дивилася на онучку. З-за крісла вибіг рудий Барсик, і Соня радісно заверещала, побачивши кота.
— Киць-киць, — засміялася Ніна Петрівна. — Тепер це ваш котик. Спадковий.
Після того удару Поліна все для себе вирішила. Вона більше не озиралася назад: сім’ї, як такої, вже не було. Була лише донька, вона сама і дві квартири. І жертвувати вона більше нічим не збиралася. Вона підхопила Соню на руки, і кіт, задерши хвоста, рушив показувати їм їхній новий дім. Все справді було на краще. Навіть найшкідливіші бабусі іноді виявляються мудрішими за всю родину, разом узяту.