Я вийшла заміж досить рано — у дев’ятнадцять. І ще тоді твердо вирішила для себе: свекруху мамою не називатиму. Чому повинна? Адже вона ж не була тією, хто мене на світ привів, хто дбав про мене з малку, вчив і оберігав.

Я щиро не розуміла, навіщо говорити «мама» чужій людині? Для мене мама — це одна-єдина, дана Богом назавжди.

Моя свекруха, Анна Дмитрівна, була жінкою небалакучою, з непростим, твердим характером. Але ніколи не лізла у наше з чоловіком життя, не нав’язувала своєї думки. А ви ж знаєте, як буває: тільки-но одружився — і зразу свекруха з порадами та вказівками.

Ми невдовзі переїхали до міста — чоловік отримав гарну роботу. А Анна Дмитрівна залишилася у селі. Проте щотижня ми приїздили до неї в гості, дітей привозили. Я ж її кликала або «пані Анно», або «Анно Дмитрівно» — стримано, офіційно.

Минуло два десятиліття. Нещодавно й я стала свекрухою — мій старший син одружився. Його обраниця — чудова дівчина, мила, вихована. Вони довго були друзями, і вже всі навколо чекали їхнього весілля. А я ще тоді помітила, як мій син буквально не відходив від Ліди — так був у неї закоханий.

Ми з чоловіком допомогли з весіллям, дали гроші на квартиру. Зараз у них ремонт, і якось невістка попросила мене поїхати з нею до будівельного магазину — обрати шпалери та кухонний стіл.

Цілий день ми ходили, приглядали, радилися. Врешті-решт обрали гарні речі, все було якось навіть весело.

– Мамочко, Ви мені так допомогли сьогодні! Я б сама точно не впоралася, – щиро вигукнула вона, виходячи з магазину.

І від того «мамочко» в мені щось тремтіло. Так тепло стало на душі, що я мимоволі усміхнулася. Одне слово, а стільки в ньому щирості й тепла — аж до кінчиків пальців пробігло по тілу.

Я тоді згадала Анну Дмитрівну. І подумала: може, і їй було б приємно, якби я колись її назвала мамою…

Того ж тижня ми з чоловіком знову навідались у село. Я привезла їй теплий халат на зиму, капці й сумку з продуктами.

– Та нащо ж, дитино, стільки всього… У мене ж пенсія є, сама б якось справилася, – мовила вона, зворушено оглядаючи подарунки.

– Мамо, для вас нічого не шкода, – тихо відповіла я.

Вона мовчки подивилась на мене. І я побачила, як по її щоці повільно покотилася сльоза.

– Іринко, – сказала вона з надривом у голосі, – я завжди мріяла мати донечку. Але Господь подарував лише синів. А коли Борис сказав, що буде весілля, я плакала. І дякувала Богу та Пречистій Діві, що нарешті маю доню — таку світлу, як ти.

Ми обидві розплакались і міцно обійнялися на кухні. У той момент я зрозуміла: тепер у мене є ще одна мама — пані Анна.

Нехай у кожній родині буде любов, повага і взаємне тепло.