У вересневому повітрі Львова вже відчувалася легка прохолода, хоча сонце все ще намагалося гріти по-літньому. Мар’яна стояла біля вікна своєї затишної, але з таким трудом заробленої трикімнатної квартири, і повільно розмішувала вже холодну каву.
З вулиці долинав звичний шум автівок, серед яких десь на парковці стояли їхні з чоловіком старенькі, але надійні «Рено» та «Шкода». Кожна деталь у цьому домі, кожен куточок був результатом їхніх з Андрієм безсонних ночей, економії та нескінченної праці.
Її роздуми перервав різкий звук зачинених дверей. Андрій повернувся з роботи, втомлено скинув туфлі й мовчки пройшов на кухню. Останні кілька днів між ними панувала дивна, натягнута тиша, яка зазвичай передує великій бурі.
— Твоя мама знову поїхала до Аліни, — тихо сказала Мар’яна, не повертаючись до чоловіка.
— Вона має право їздити туди, куди вважає за потрібне, — глухо відповів Андрій, наливаючи собі води. — Аліна — її молодша донька.
Мар’яна різко повернулася, її пальці сильніше стиснули порцелянову чашку.
— Тобі самому не набридло шукати їй виправдання. Твоя мати, Олена Петрівна, двадцять років прожила в Італії. Працювала там і кухаркою в Неаполі, і доглядальницею в Римі.
Вона приїхала сюди на місяць, нібито провідати всіх нас. Але чомусь увесь свій час, усю увагу й, головне, усі свої гроші вона несе лише в один дім.
— Мар’яно, давай не будемо починати це знову, — зітхнув Андрій, намагаючись уникнути важкої розмови. — Ми дорослі люди, ми самі всього досягли. Нам нічого ні від кого не потрібно.
— Тобі не потрібно. А як щодо наших синів. Твоя мати за весь місяць жодного разу не прийшла до школи, щоб забрати Артемка чи малого Дениса. Вона жодного разу не запропонувала просто прогулятися з ними в парку. У неї завжди немає настрою, або вона втомлена, або у неї справи. Але коли Аліні знадобився новий дорогий телефон чи чергова сукня з Мілана, у твоєї мами відразу з’явилися і сили, і настрій.
Андрій поставив склянку на стіл і подивився на дружину з легким роздратуванням.
— Моя сестра молодша. Мама завжди відчувала перед нею провину за те, що колись поїхала й залишила нас на бабусю.
— А перед тобою вона провини не відчуває. Ти так само ріс без батька, так само недоїдав у дитинстві. Коли ми десять років тому розписувалися в звичайному РАЦСі, бо в нас не було грошей навіть на скромне застілля, твоя мати прислала нам коробку цукерок. А через два роки Аліна гуляла весілля на весь район. Пармська шинка, дорогі напої, італійська сукня, яку Олена Петрівна особисто везла в літаку. Це теж через провину.
Мар’яна поставила чашку на стіл так голосно, що порцеляна жалібно дзенькнула.
— А тепер найцікавіше, Андрію. Ти ж знаєш, що кілька днів тому ми з дітьми були в гостях у твоїй колишній квартирі, де зараз живе Олена Петрівна з Аліною та її чоловіком. Діти гралися, бігали. І мій Денис прибіг до мене на кухню з маленькою коробкою, обв’язаною червоною стрічкою. Він знайшов її у шафі й подумав, що це подарунок для нього, адже в нього скоро день народження.
Андрій затамував подих. Він уже знав, до чого веде дружина, але сподівався, що ця розмова ніколи не відбудеться.
— Я відкрила ту коробку, — продовжувала Мар’яна, її голос дрижав від образи. — Я думала, там якась іграшка чи дитячий сувенір. Але там лежав товстий конверт. На ньому було чітко написано ручкою моєї свекрухи:
«Аліна, десять тисяч євро». Я одразу наказала сину покласти коробку на місце. Але мені хочеться запитати у тебе. Навіщо твоїй сестрі такі гроші. Звідки така щедрість саме зараз.
Андрій відвів погляд у бік вікна. Він довго мовчав, підшукуючи слова, які могли б пом’якшити удар, але розумів, що це марно.
— Мама вирішила купити Аліні квартиру, — нарешті тихо вимовив він.
Мар’яна на мить застигла, ніби не повірила власним вухам.
— Квартиру. Про яку квартиру йдеться.
— Вона звернулася до мого товариша, Сашка, який працює ріелтором. Вони вже їздили дивитися на новобудови в районі проспекту Чорновола. Це один із найдорожчих житлових комплексів у місті. Там закрита територія, підземний паркінг, приватний дитячий садок у дворі. Вони вже підписали попередній договір і внесли перший внесок. Оті десять тисяч євро — це була лише частина суми для наступного платежу.
Мар’яна відчула, як до горла підкотився гарячий клубок образи.
— Тобто твоя мати купує твоїй молодшій сестрі елітне житло в центрі міста. Просто так. Бо вона молодша. А ми з тобою працювали на трьох роботах, відмовляли собі в усьому, щоб виплатити кредит за нашу трикімнатну квартиру на околиці. Ми досі їздимо на старих машинах і рахуємо кожну копійку, щоб зібрати дітей до школи.
— Мар’яно, це гроші моєї матері. Вона заробила їх важкою працею в Італії за двадцять років. Вона має повне право розпоряджатися ними так, як хоче.
— Ні, Андрію, це несправедливо. У твоєї матері двоє дітей. І двоє онуків, які носять її прізвище. Якби вона була справедливою жінкою, вона б розділила ці гроші порівну між вами. Або хоча б виділила якусь частину для твоїх синів. Але вона вирішила віддати все одній дитині, а нас зробити вигляд, ніби нас не існує.
Суперечка спалахнула з новою силою, коли через годину в дверях повернулися діти з прогулянки, а слідом за ними, несподівано для всіх, увімкнулося світло в коридорі й увійшла сама Олена Петрівна. Вона тримала в руках невеликий пакет із продуктами, виглядала втомленою, але на її обличчі з’явилася легка, дещо зверхня посмішка.
— Доброго вечора в хату, — мовила свекруха, знімаючи вишуканий італійський плащ. — Чому у вас так тихо. Діти, чому ви не граєтеся.
Мар’яна вийшла в коридор, схрестивши руки на грудях. Її погляд був холодним.
— Доброго вечора, Олено Петрівно. Ми якраз обговорювали ваші останні фінансові операції. Зокрема, покупку квартири на проспекті Чорновола.
Олена Петрівна на мить зупинилася, її обличчя напружилося, але вона швидко повернула собі спокій і пройшла на кухню, де за столом сидів похмурий Андрій.
— Андрію, ти розповів дружині. Я ж просила тебе не робити цього, щоб уникнути зайвих сцен, — спокійно сказала мати, сідаючи на стілець.
— Ні, Олено Петрівно, — втрутилася Мар’яна, заходячи слідом. — Андрій тут ні до чого. Сцена вже відбулася в моїй голові, коли мій син приніс мені з вашої шафи коробку з десятьма тисячами євро. Мені просто цікаво, як ви спите вночі, знаючи, що так відверто обділяєте власного сина та онуків.
Свекруха зітхнула, поклала руки на стіл і подивилася на невістку з легким сумом, у якому, проте, відчувалася залізна впертість.
— Мар’яно, ти чудова господиня і дуже розумна жінка. Але ти лізеш не у свої справи. Гроші, які я збирала двадцять років, працюючи без вихідних у чужій країні, належать мені. Я вирішила допомогти своїй доньці, тому що у неї немає такого міцного тилу, як у вас.
— Міцного тилу. — Мар’яна підійшла ближче до столу. — Ви маєте на увазі те, що ми з Андрієм усього досягли самі, без вашої допомоги. То це тепер наш гріх. За те, що ми виявилися сильнішими та самостійнішими, нас треба покарати повною відсутністю вашої уваги та підтримки.
— Ви з Андрієм уже міцно стоїте на ногах, — лагідно, але твердо відповіла Олена Петрівна. — У вас є велика квартира, дві машини. Ви ні в чому не маєте потреби. Аліна з чоловіком туляться в моїй старій двокімнатній квартирі. Їм важко.
— Їм важко, бо зять ваш палець об палець не вдарив, щоб заробити бодай на ремонт у тій квартирі, — не стрималася Мар’яна. — Вони звикли жити на всьому готовому. Ви привозите їм одяг, косметику, купуєте техніку. А тепер даруєте елітне житло. Ви просто псуєте їх своєю безмежною опікою, водночас ігноруючи власного сина.
Андрій підвівся з-за столу й спробував стати між двома жінками.
— Мар’яно, досить. Мамо, ти теж зрозумій нас. Мені не потрібні твої гроші. Але мені неприємно, що ти навіть не порадилася зі мною. Ти поїхала дивитися квартири з моїм другом, а не зі мною. Ти тримала це в таємниці, ніби ми якісь вороги.
Олена Петрівна подивилася на сина, і в її очах з’явився відблиск старої образи.
— Я тримала це в таємниці, бо знала, що твоя дружина підніме цей крик. Андрію, ти мій первісток. Я люблю тебе не менше за Аліну. Але ти чоловік, ти зміг побудувати родину, забезпечити її. Моя душа спокійна за тебе. А за Аліну серце болить щодня. Вона слабка, вона потребує моєї допомоги.
— Вона потребує вашої допомоги, бо ви ніколи не давали їй можливості стати самостійною, — гаряче заперечила Мар’яна. — Ви купуєте їй квартиру в найдорожчому районі міста, де є підземний паркінг та приватний дитячий садок. А ваші онуки, діти вашого сина, ходять у звичайну переповнену школу, і ви навіть не спромоглися хоч раз провести їх додому. Ви хоч знаєте, у якому класі навчається ваш старший онук.
Свекруха піднялася зі стільця, її обличчя зблідло від гніву.
— Не смій звинувачувати мене в тому, що я погана бабуся чи мати. Я двадцять років не бачила світла білого, мила чужі підлоги та готувала їжу для чужих людей, щоб надсилати вам гроші, коли ви були малими. Я виконала свій обов’язок. Тепер я маю право вирішувати, як розпорядитися своїм капіталом. Якщо я хочу подарувати доньці квартиру, я це зроблю, і ніхто з вас мені не завадить.
— Тоді не дивуйтеся, Олено Петрівно, якщо ваші онуки виростуть і не згадають, як звали їхню бабусю, — тихо, але дуже чітко промовила Мар’яна. — Ви приїжджаєте раз на рік, привозите коробку цукерок і думаєте, що цього достатньо. Любов не купується італійськими подарунками для однієї доньки та повним ігноруванням іншої частини родини.
— Ти просто заздриш, Мар’яно, — холодно відповіла свекруха, забираючи свій пакет із продуктами. — Тобі просто неприємно, що хтось отримує щось легше, ніж ти. Ти звикла все життя боротися і хочеш, щоб усі навколо теж страждали.
— Я не хочу, щоб хтось страждав. Я хочу простої справедливості, — відповіла Мар’яна, відчуваючи, як на очі навертаються сльози, які вона щосили намагалася стримати. — Якби ви поділили ці гроші навпіл, це було б чесно. Аліна отримала б свій старт, а Андрій відчув би, що мати думає і про нього також. Але ви зробили свій вибір. Ви розділили своїх дітей на улюблених і другорядних.
Олена Петрівна більше нічого не сказала. Вона повільно повернулася, вийшла в коридор, взулася і зачинила за собою двері, навіть не попрощавшись із сином та онуками.
У квартирі запала важка, гнітюча тиша. Андрій підійшов до вікна і сперся лобом на холодне скло. Мар’яна сіла за стіл, сховавши обличчя в долонях.
Вона розуміла, що ця розмова назавжди змінила їхні стосунки з родиною чоловіка, але тримати в собі цю образу більше не було сил.
Справедливість, яку вона так відчайдушно намагалася захистити, залишилася лише її власною правдою, яка, на жаль, не мала жодного значення для жінки, що звикла вирішувати все одноосібно.
Галина Червона