— Лізо, ти вдома?
Я саме виполювала бур’ян біля троянд і від знайомого голосу мало не випустила сапку.
— Знову? — пробурмотіла собі під ніс.
Була рання субота, але липневе сонце вже припікало. Вдень стояла майже сорокаградусна спека, тому квітами я займалася або на світанку, або ввечері.
Я підвелася, прибрала волосся з чола й подивилася на хвіртку. Там стояла свекруха. Ключі від хвіртки й будинку були в неї на вимогу Бориса.
— Вже порпаєшся, Лізонько? — Раїса Василівна усміхнулася. — Прополюєш чи підгодовуєш? Ох і гарні в тебе клумби!
— Доброго ранку. Ви чого так рано?
— Ох, ну й пекло! — Вона зняла яскраву панаму з кавуновими скибками й заходилася обмахуватися. — То тиск, то серце. Ніякого здоров’я в таку спеку.
— То сиділи б удома. Навіщо по жарі ходити?
Я вже здогадувалася, навіщо вона прийшла. Щосуботи — одне й те саме.
— Та я у справі. І вас заразом відвідати. Тиждень не була! А Бориско, мабуть, ще спить?
Я промовчала.
— Звісно, чого йому не спати? Знає, що дружина все зробить. Ти б його підняла, Лізо. Нічого вилежуватися.
Мені не хотілося чути про Бориса. Особливо від його матері.
— Що ви хотіли? — запитала я. — Тільки швидко, поки ще можна надворі працювати.
— Та справа проста. Боря пообіцяв мені трохи грошей. Я прийшла нагадати. Хоча навіщо його будити? Ти й сама можеш дати.
— Що я можу?
— Гроші, Лізо. Мені.
Два дні тому її син зібрав валізи й поїхав. Вона, схоже, про це не знала. Але від її прохання мене аж пересмикнуло.
— Не буде вам грошей. Каса закрилася.
— Лізо! Що це за тон? Я тобі що, ворог? Гормони пустують, чи що? Рано ж іще, люба моя.
Я стиснула сапку.
— Ні, треба Бориса будити, — обурилася свекруха. — З тобою не домовишся. І терпіти твої витівки я не збираюся!
— Будіть. На здоров’я.
Я махнула рукою в бік будинку й знову присіла біля клумби.
За хвилину Раїса Василівна вискочила надвір.
— Що за жарти? Де мій син? Чому не сказала, що його немає? На роботу викликали? У вихідний? Неподобство!
— Так, — відповіла я.
— Що — так? Ти будеш зі мною розмовляти?
— Буду. Ви маєте рацію: неподобство.
— Лізо, де мій син?
— Не знаю.
— Як це не знаєш? Ти дружина чи ні?
Я повернулася до неї.
— Вже не дружина.
Вона витріщилася на мене, а тоді фиркнула:
— Чого тільки не вигадаєш, аби грошей не давати! А син мені обіцяв.
— Раїсо Василівно, ідіть додому.
— Єлизавето, поясни нарешті! Ви посварилися? І до чого тут я?
— Не сварилися ми. Він зібрав речі, сів у машину й поїхав.
— Куди?
— Звідки мені знати? Підозрюю, до іншої жінки.
— А що сказав?
— Що будинок і майно поділимо при розлученні.
Свекруха опустила панаму.
— І все? Лізо, так не буває. Мусить бути причина! У вас же все добре було. Не чубилися, жили дружно…
— Як бачите.
— Зараз я йому подзвоню.
Вона дістала старенький телефон, набрала номер і приклала до вуха. Потім подзвонила ще раз.
— Не бере. Напишу. Побачить — передзвонить.
Кілька хвилин вона стояла поруч і дивилася, як я висмикую бур’ян. Потім нерішуче озвалася:
— Лізо, та це ж несерйозно. Може, пожартував?
Я підняла голову.
— З валізами?
— Ну, збрикнув чоловік. Буває. Може, ти його ненароком образила? Він у мене з дитинства вразливий.
— Я його не ображала. А він мене — дуже. Сказав, що не любить. І ніколи не любив.
— Та бреше! У серцях ляпнув. Хіба він вас не любить? І тебе, і дітей?
— Він забрав усі речі. Дітям сказав, що тепер житиме в іншому місці й бачитиметься з ними інколи.
Раїса Василівна на мить замовкла.
— Ну, це він дарма. Діти ж ні до чого… Але ти не хвилюйся, повернеться. Може, до Вовки поїхав? Той після розлучення сам живе. От Борис до нього й подався, щоб тебе провчити.
— Мені байдуже, де він. Назад я його не пущу.
— Як це не пустиш? Він же чоловік твій! Батько дітей!
— Тепер згадав, що він батько?
— Та помиритеся ви. От побачиш.
Вона дуже хотіла в це вірити. Адже Борис щомісяця давав їй трохи грошей зі своєї зарплати, а я ніколи не заперечувала. Як поведеться інша дружина — невідомо.
Свекруха все поглядала на телефон, але йти не поспішала. Нарешті зітхнула:
— Лізо, ну то як? Даси мені десять тисяч, що Боря обіцяв? Ми ж буквально днями домовилися.
— Десять тисяч?
— У мене пралка зламалася. Я вже й майстрові дзвонила. А може, взагалі нову доведеться купувати.
Я відкинула сапку вбік.
— З яких грошей я вам дам? Ми з дітьми тепер на одну зарплату житимемо. Мені б самій хтось допоміг.
— Та чоловік повернеться…
— А якщо ні? На аліменти я теж особливо не сподіваюся!
— Ну от, знову ти за своє. Помиритеся, ще сміятися будеш. А мені гроші як повітря потрібні.
— Звертайтеся до сина.
— Як же невчасно ви посварилися! Могли б і почекати зі своїми розбірками.
Я навіть розгубилася.
— За вашим графіком, чи що? Треба було спочатку вам на пралку дати, а потім чоловікові йти?
— Не перекручуй, Лізо.
— Ви мене втомили. Ідіть додому. І про гроші більше не заїкайтеся.
У її сумочці задзвонив телефон.
— Боря! — зраділа вона й поспіхом відповіла. — Синку, ти де? Що сталося? Я прийшла до вас, а твоя дружина таке розповідає!
Вона раптом затихла. Я бачила, як з її обличчя сходить усмішка.
— Пішов? Куди пішов? До кого?.. Яка ще Віка? Борю, ти мене не розігруєш? А діти? А будинок? Ти ж стільки сюди вклав!
Вислухавши сина, вона повільно опустила телефон.
— Каже, покохав якусь Віку. Хто вона така взагалі? Але я йому не вірю, Лізо.
— Синові не вірите?
— Він знає, що я з тобою, от і говорить так. Щоб ти не здогадалася про його план.
— Який ще план?
— Ну, провчити тебе! Не може Боря отак покинути все, заради чого десять років працював. І дітей не може.
— У вас усе?
— Ні, не все! — Свекруха підступила ближче. — Якщо ти повіриш, що він серйозно пішов, то можеш дурниць наробити.
— Яких дурниць?
— Борис за тиждень одумається, повернеться, а тут уже місце зайняте!
Я невесело всміхнулася.
— Он ви про що.
— А що? З образи пригрієш якогось пройдисвіта. Будинок готовий, господиня молода, гарна. А моєму синові й повернутися нікуди.
— То що ви пропонуєте? Чорну хустку надіти й сидіти чекати, поки зрадник про нас згадає?
— Чекати. Він повернеться. Знаєш, я придумала! Оселюся тут із вами. Буду тебе сторожити.
— Що?
— А Борис потім мені ще подякує.
— Ви серйозно? Сторожити мене?
— Лізо, послухай…
— Ні! Ви тут жити не будете. Забирайтеся!
Я так крикнула, що сама здригнулася.
— Пошкодуєш, Єлизавето! Я ж як краще хочу. Борис схаменеться, повернеться до дітей, додому. Не доведеться нічого ділити, продавати. А ти хочеш усе зруйнувати!
— Я хочу зруйнувати? Це я зібрала валізи й пішла?
— Дружина повинна берегти сім’ю! Мало що чоловікові в голову спаде. Вони всі вітряні, а жінка має бути мудрішою.
— Досить.
Я взяла її за лікоть і повела до хвіртки. Вона пручалася, але я не відпустила.
— Ключі від хвіртки й будинку. Обидва.
— Лізо, ти що робиш?
— Віддайте ключі.
Вона порилася в сумочці, сердито вклала їх мені в руку, і я зачинила перед нею хвіртку.
— Отак буде краще, — сказала я.
Я вже хотіла повернутися до квітів, але почула, як вона знову телефонує. Від хвіртки Раїса Василівна так і не відійшла.
— Борю, я, звичайно, проти того, що ти кинув дружину й дітей. Вчинив необдумано. Але ця твоя Віка варта таких жертв? Не міг обійтися звичайною інтрижкою?
Сина я не чула, але вона, мабуть, увімкнула гучний зв’язок або тримала телефон так, що його голос долинав і до мене.
— Мамо, яка інтрижка? Я люблю Віку. У нас незабаром дитина буде. Але й Ваньку з Дашуткою я не кину.
Я завмерла, тримаючи ключі в долоні.
— Дитина?.. А коли ти мене з нею познайомиш? Я ж маю знати, кому сина віддаю.
— Доведеться почекати. Віка проти того, щоб рідня лізла в наше життя.
— Як це проти? А гроші? Ти обіцяв на пралку.
— Мамо, я обіцяв, коли ще не був упевнений, що піду від Лізи. Вона ніколи не заперечувала проти моєї допомоги тобі. А тепер усе змінилося. Гроші потрібні Віці й дитині. Забудь поки що.
— Але мені потрібні ці гроші!
— А ти в Лізи спитай. Може, дасть.
— Не дасть. Виставила мене за хвіртку, нахабниця. Хоча я її розумію — ображена на тебе. А страждаю через це я!
Вона важко зітхнула.
— Ох, Борько, чого вам разом не жилося? Усе ж для щастя було, а ви його не зберегли.
Я стояла по той бік хвіртки й лише хитала головою. Мати й син — одним миром мазані.