Коли Свєта народжувала Марійку, було дуже холодно. Скрізь у гучному коридорі, яким вона ходила, зігнувшись і потираючи поперек, у туалеті з тріснутим, замазаним білою фарбою склом, у лікарні. Літня акушерка гаркнула:
— Чого ревеш? От дідько, спочатку планують першу дитину в 30 років, без чоловіка, бозна від кого, а потім ридають тут, як малі! Будеш мені тут шуміти, взагалі піду, зрозуміла?
Свєта зрозуміла. Вона була габаритною жінкою, затиснута і некрасива, вона приваблювала всіх своєю тямущістю, старанністю і майже чоловічою витривалістю. Першою їхала на картоплю і змагання, нарівні з хлопцями тягала важкі парти на літніх відпрацюваннях.
Сільська, виросла в хаті з піччю, легко вставала на чоловічу роботу, хоч сніг кидати, хоч барана розділити. Мати тільки переймалася, що двох чоловіків можна було б народити, а вийшла одна Свєтка. І додавала:
— Зате розумна, книжки читає, толк вийде.
Вийшов. Вступила Свєтка легко, з першого разу. В інституті пішла звичною дорогою. Десь на шафі сестриної хрущовки досі зберігається брезентова курточка з нашивками. Гарний був час!
Так, у коханні, як і боялася мати, не щастило: хлопці, нехай і багато було наречених на курсі, бракували, обирали тонких, маленьких, грудастатих. А Свєтка і з хімією виглядала, як тракторист у перуці.
Залізничникам, навіть інженерам, житло-то тоді у нас давали. Кімнату, звісно, самотній-то. Але, вважай, у двадцять п’ять була вже сама собі господиня при квадратних метрах, і це незаміжня.
Причому хазяйновита: і приготувати, і прибрати, і на гітарі грала, вони ж усі брякали трошки. Знову ж таки надбавки на дорозі були, платили-то добре. Гарнітур у неї був, торшер, сервіз, книжки, фіранки. Господаря б у таку хату! Так ні, не брали.
Ні, ну а хто б узяв, якщо жіночка на голову вища за тебе, на одну цицьку покладе, а другою прихлопне? Ходили, звісно, чоловіки якісь, та жоден не залишився. Тож у тридцять років вона народила Марійку, як казали тоді — «для себе».
Але ж тоді таким, гулящим, привілеї різні були. Я, порядна, заміжня, мала дітям дупи по гуртожитках мити, а цю одразу в пільгову чергу на «поліпшення житлових умов». Року не минуло, як окрему квартиру дали, ясла без черги, приплати якісь. Добре влаштувалася!
Люди для простого садочка по року стояли, няньками йшли, пральнями, а тут одразу ясла, бери, Світлано, нагуляла — так користуйся! Марійку потім і в школі годували пільгово, і табір їй не будь-який, і санаторій. Як же, мати ж одиначка!
А нормальні порядні жінки чекали, між іншим. Вона Марійку потім і в музичну школу, і на англійську, і за якимось обміном в Америку! Це в дев’яностих-то, коли людям по пів року зарплату не платили!
І не скаржилася ніколи. З дороги потім пішла, до Туреччини моталася, ооот такі великі баули перевертала, на ринку в мороз стояла, поки всі працювали. Шила там щось ночами, в’язала на замовлення.
У людей дітям картоплі купити нема на що, а в цієї дочка й в лосинах, і в турецькій кофті, куртка шкіряна, і дублянка блакитна-блакитна, як шуба у снігуроньки.
Свєтка потім ще магазин шубний відкрила, рідну сестру на касі поставила, ні, щоб просто сім’ї допомогти. Загалом активна жіночка, палець у рот не клади.
Марійку в Києві вивчила, за столичного хлопця заміж видала. Ні, ну а чим ще жіночці зайнятися, якщо чоловіка немає, сім’ї?
Зовсім озвіріла зараз: сама здорова, товста, поведінка чоловіча. Усе щось торгує, відкриває, мутить. Онуків у жіночки двоє, няньчити б, але ж ні. І їздить усе кудись: в Іспанії була, в Африці була, в Америку мотається, як по хліб.
Все неспокійно їй, не сидиться. Ось що буває, якщо заміж вчасно не беруть. І все ж ходять до неї якісь там чоловічки. Ну, зараз-то зрозуміло: квартира, будинок, америки ці. А могла б просте жіноче щастя знати. Адже і страшніше дівчат заміж беруть, зараз-то вона не гірша за інших: усі розтовстіли й стухли.
Тільки інших-то вдома чекають, свого чоловіка погодувати – і то радість. А в неї один кіт сірий, його й пестить, мабуть. Плаче ночами, мабуть. Гірше самотньої жінки — тільки самотня баба.
Свєтка закриває бухгалтерську програму, відкриває фейсбук. Втомлені білі мухи сиплються під повіки. Великі руки сосисками біжать по клавіатурі, залишаючи розсипи букв і смайликів на далеких серверах. Свєтка крутить кермо по морозному полотну міста, розкресленому вогнями фар, реклам, ліхтарів.
У магнітолі співа Степан Гіга. З віконця автокафе передають коробочку їжі та велику склянку гарячої кави. Вона перемикає на урок англійської для тих, хто працює над вимовою, відмахується, шукає радіохвилю. Ловить за хвіст молоду Могилевську, яка дзвінко карбує слова, підспівує.
Паркується, киває консьєржу, забирає пошту, повертає ключ. Сірий кіт Тишко, муркочучи, намотується на чоботи. Закидає до рота свинину в кисло-солодкому. Дзвонить по скайпу доньці. Палить на балконі, лежачи читає, поставивши ноутбук на високий живіт.
Проблем насправді багато. І вона їх вирішить. У цій справі головне що? Правильно — не ревіти. Якби вона тоді ревіла — батько Марійки розлучився б. І одружився.
Тільки цього пияки в її житті не вистачало. Та й будь-якого іншого, якщо добре подумати. Дідько, як же холодно було тоді, в лікарні!
Про те й пам’ятала, коли під час ремонту замовила теплу підлогу. Он, і коту подобається. Так, мій хороший?
