Світлана няньчилась із близнюками на руках.
– Олексій, ну коли ти підійдеш вже! – гукнула вона чоловікові.
Їй Богу, хто з них хотів велику родину? Вона взагалі думала до 30 не народжувати, але ні. Зустріла ось цього. Сім’янина. Хтось і не скаржився б, але з трьома дітьми важко. Ось як добре їй було з Ніною.
Перша їхня дитина, донечка. Загалом спокійна була, навіть у дитинстві практично не плакала. Світлана просто натішитися не могла. Вона завжди переживала материнства, але Ніна стала для неї прямо янголятком.
Ну дуже рідко вередувала. Ну взагалі, їй після цього народжувати і не хотілося. Але Олексій наполягав. У нього самого було ще два брати і сестра. Тому він вважав, що й у сім’ї має дітей бути багато.
Ну а як, щоби компанію один одному складали.
Хто ще важливий у цьому житті, як не сім’я? Ну ось Світлана і повелася.
Він все казав їй, раз з Ніною все так легко вийшло, отже, треба ще хоч одного. Ну ось вона і завагітніла, коли Ніні було 3 роки. Народилися близнюки. І вже з ними проблем було не перелічити.
– Іду, йду! — долинув з іншої кімнати голос Олексія. – Що там знову?
– Та що! — невдоволено відповіла Світлана, перекладаючи одного з близнюків на друге плече. — Михайлик знову забруднився. Переодягни його, поки я Василька тримаю.
Олексій з’явився у дверях, протираючи сонні очі. Мабуть, дрімав, поки вона справлялася з дітьми.
— Ну ось знову, — зітхнув він, беручи на руки Михайлика. – А Ніна де?
— Малює, — сказала Світлана. – Тиша від неї, це вже добре. Тільки ось, Олексію, я не знаю, що робити. Сил моїх немає. Вони ж зовсім не сплять! Всю ніч безперервно плачуть, по черзі. Я вже забула коли спала.
— Ну, потерпи, маленькі ще, — пробурмотів Олексій, міняючи Михайлику комбінезон. — Виростуть, буде легше. Ось побачиш.
«Легше? Коли? Коли їм буде 18? — подумала Світлана. А вголос сказала:
— Легко тобі казати. Ти на роботу йдеш, а я тут з ними цілими днями вожусь.
— Ну, а що я зроблю? – Розвів руками Олексій. — Комусь гроші заробляти треба. Кредит за машину ще платити та платити. І ти ж сама хотіла нову кухню.
З дитячої почувся гуркіт.
— Що там у Ніни трапилось? – захвилювалася Світлана.
– Піду, подивлюся, – сказав Олексій і вийшов із кімнати.
Світлана зітхнула. Отак і минають її дні. Прання, готування, прибирання. Діти, діти, діти. А колись вона мріяла про кар’єру дизайнера. Малювала такі гарні ескізи. А тепер навіть олівець до рук взяти ніколи. Єдина творчість — каракулі Ніни на шпалерах.
– Мамо! – вигукнула з дитячої Ніна. — Тато сказав, що мені куплять цуценя!
– Що?! — Світлана мало не випустила Василька. — Яке ще цуценя? Ти що надумав?! – вигукнула вона Олексію.
— Ну, вона ж давно просить, — знизав плечима Олексій. — День народження у неї незабаром. Хай буде подарунок.
– Який подарунок?! — Світлана мало не плакала. — У нас троє маленьких дітей, квартира двокімнатна, а ти цуценя заводити зібрався! Ти хоч уявляєш, що це таке? Ще один член сімʼї! Хто його доглядатиме? Гуляти з ним хто? Я? У мене часу немає!
— Ну, я гулятиму, — сказав Олексій, відводячи погляд. – І Ніна допоможе.
— Звісно, допоможе! – Іронічно пирхнула Світлана. — Розкидані іграшки прибрати не може, а цуценя доглядатиме! Мрій!
Василько почав хникати. Світлана поколисала його.
І як я лише погодилася на це все? – З розпачем подумала вона.
— Одна Ніна — то було щастя. А зараз… Просто якийсь дитячий садок. Василько почав голосніше плакати. Михайлик, почувши брата, теж заголосив. Світлана закотила очі. Ну ось, почався хоровий спів.
— Гаразд, — стомлено сказала вона. — З цуценям потім розберемося. Погодуй поки Михайлика, я Василька заспокою.
Олексій взяв пляшечку із сумішшю та пішов на кухню. Світлана, колисала Василька, ходила по кімнаті. Може, найняти няню? Хоча де на неї гроші взяти? Олексій і так постійно ниє, що грошей не вистачає.
Олексій повернувся з кухні.
– Все, нагодував, – сказав він.
Світлана взяла Михайлика і сіла у крісло. Василько на той час трохи заспокоївся і дрімав у неї на руках. Вона прикрила очі, насолоджуючись хвилинною тишею.
— Слухай, Світлано, — почав Олексій. — А може, Олену залучимо?
Світлана розплющила очі. Олена – це молодша сестра Олексія. Студентка-заочниця. Весела, товариська, але дуже безвідповідальна. Світлана її трохи побоювалася.
– У сенсі? — спитала вона.
— Ну, їй же підробіток потрібний. Я подумав. Може, вона до нас приходитиме. Із дітьми допомагати? Ми б їй трохи платили, а тобі було б розвантаження.
Світлана замислилась. З одного боку, допомога справді потрібна. З іншого… – Не знаю, Олексію, – сказала вона. — Олена, звісно, хороша, але… Розсіяна. Я переживаю, що вона з дітьми не впорається.
— Та годі тобі, — відмахнувся Олексій. — Нічого страшного не станеться. Ти ж вдома будеш. Просто допомога у господарстві. З дітьми погратись, погуляти. Тобі ж буде легше. І уроки з Ніною посидить зробить. Що вона там у першому класі не навчить? А ти поки що відпочинеш, з близнюками займешся. Ну що, я їй подзвоню?
Світлана подивилася на сплячого Василька, потім на Михайлика, дихнула.
– Гаразд, – сказала вона. — Дзвони. Тільки ти з нею серйозно поговори. Щоб вона розуміла всю відповідальність. І щоб ніяких телефонів постійно та друзів у гості. Діти – це не жарти.
– Звичайно, звичайно, – сказав Олексій. – Я їй все поясню. Ось побачиш. З Оленою нам набагато легше буде.
Світлана кивнула головою. Олексій побіг дзвонити сестрі. З одного боку, перспектива хоч якоїсь допомоги гріла душу. З іншого – Олена … Залишається сподіватися, що Олексій зможе навчити сестру. Пояснити їй, що до чого.
Скоро Олексій повернувся.
– Домовився! – радісно оголосив він. – Завтра прийде.
— Ну, дивись, — сказала вона вголос. — Щоби все було чітко. А то потім образи почнуться.
— Та не хвилюйся ти так! — Олексій цмокнув її в щоку. — Все буде гаразд. Ось побачиш, з Оленкою нам набагато легше стане. Ти навіть виспатися зможеш!
Виспатися… Світлана з тугою подивилася на близнюків. Так, це було б просто чудово. Виспатися, спокійно прийняти душ, не підстрибуючи кожні дві хвилини. Випити чашку кави, не підігріваючи по п’ять разів. Можливо, навіть помалювати трохи…
Наступного дня Оленка з’явилася на порозі.
Яскрава, як екзотичний птах. Рожеве волосся, величезні сережки-кільця. Рвані джинси та футболки з принтом. Ніна, побачивши тітку, сховалася за мамину спідницю. Близнюки, навпаки, дивилися на Олену на всі очі.
– Привіт, малеча! – Олена широко посміхнулася. — Я ваша нова няня!
Світлана нервово проковтнула. Олена взяла Михайлика, підкинула його в повітря і цмокнула в пухку щічку. Дитина не злякалася, а потяглася до тітки рученятами.
— Ну що, Світлано, розповідай, що тут у вас і як, — Олена посадила Михайлика до себе на коліна і почала його лоскотати.
Світлана почала пояснювати Олені порядок дня близнюків.
– Зрозуміла, зрозуміла, – відмахнулася Олена. — Годувати, погуляти, поспати покласти. Раз плюнути!
З дитячої вийшла Ніна. Побачивши Олену, вона знову сховалась за маму.
— А це хто така маленька красуня? – Олена усміхнулася Ніні.
— Ніно, це тітка Олена. Вона нам допомагатиме.
Ніна визирнула з-за маминої спини і з побоюванням подивилася на тітку.
— Здрастуйте, — прошепотіла вона.
– Привіт, люба, – Олена підморгнула їй. – Не хвилюйся. Я зовсім не страшна. Хочеш, я тобі косички заплету?
Ніна кивнула. Світлана здивувалася. Схоже, Олена справді вміє ладнати з дітьми. Може, все не так погано, як вона думала?
І ось вже місяць їм Олена допомагала. Спочатку під наглядом Світлани, а потім вона вже й одну тітку із племінниками залишати почала. І ось поїхала вкотре у справах, і лише в автобусі вже зрозуміла, що документи забула.
Світлана повернулася додому. У під’їзді пахло смаженою цибулею та чимось солодким. «Оленка пироги пече, чи що?» – подумала Світлана, піднімаючись сходами.
Вона відчинила двері і застигла на порозі.
У квартирі панував безлад. Іграшки розкидані, одяг валяється на підлозі. Олена в навушниках пританцьовувала біля плити. На столі розкритий ноутбук з якого грала гучна музика. Поруч тарілка з недоїденими пластівцями. Близнюки сиділи на підлозі в одних шортиках.
– Олено! — вигукнула Світлана.
Олена здригнулася, зняла навушники і обернулася.
– О, привіт! Ти чого повернулася? – як ні в чому не бувало запитала вона.
— А це що таке? Ти чому за ними не стежиш?
— А що такого? Упораюсь потім. Обід робити треба.
– Який обід?! А де Ніна?
— Із Максимом гуляє.
– З яким Максимом?! — Світлана відчула, як починає смикатися око.
– Ну, з моїм другом. Заходив, я й відпустила.
Світлана застигла. Відправила її доньку з якимсь хлопцем.
— Ти що, наробила?! – вигукнула Світлана. – Відпускати дитину з незнайомою людиною!
— Ой, та гаразд тобі, Світлано, — відмахнулася Олена. – Максим нормальний. Нічого з Ніною не станеться.
— Де вони гуляють? — суворо спитала Світлана.
– Та он, у парку, – Олена махнула рукою у бік вікна. — Зараз вже, мабуть, йдуть назад.
Світлана вибігла з квартири та помчала до парку. Вона вже була готова дзвонити до чоловіка, коли побачила їх. Ніна бігла їй назустріч, а поруч ішов високий хлопець із німецькою вівчаркою на повідку.
– Мамо! – вигукнула Ніна. – Дивись, який гарний песик! Максим дозволив мені його погладити!
Світлана підбігла до дочки, міцно обняла та притиснула до себе.
— Ми з Максимом та Рексом гуляли, — розповіла Ніна. – Рекс такий гарний! Він навіть лапу мені дав!
Світлана взяла Ніну за руку та повела її додому. Гаразд, все обійшлося. З Оленою вони поговорили. А у Світлани з’явилося аж два помічники.
