Емоційна близькість народжується, коли ти ділиш з людиною не лише дах і холодильник, але і душу…
Чому так важливо збиратися разом і радіти один одному.
Зі своїми батьками я практично не спілкуюся. І із старшою сестрою. Єдина ниточка, яка нас зв’язує, – традиція поздоровляти один одного зі святами. Ми робимо це по телефону, а з появою мессенджеров і дзвонити не доводиться – просто пишемо побажання і відсилаємо милі листівки. Сказати, що я нещасна від того, що не відчуваю зв’язок з рідною сім’єю, не можу. Я просто виросла в холодному будинку.
У нашій сім’ї (нас було четверо – мама, папа, сестра і я) не було якихось теплих сімейних традицій, які як клей зазвичай склеюють родичів. У інших сім’ях, наприклад, усі родичі збиралися разом на Новий рік. Ми ж ніколи нікого не запрошували у гості. Мама говорила, що родичі далеко живуть. Насправді мама просто не любила приймати гостей, накривати стіл і мити за ними посуд.
У нас не було сімейного рецепту, страву, яку я могла б пам’ятати як улюблену або як особливу. На кожне свято готувалася рівно така ж їжа, яку можна було поїсти у будь-який інший день, батьки не вважали олівьє новорічним салатом і могли приготувати його і в звичайний день. А на той же Новий рік кожного разу готувалося різне, без якихось традиційних блюд.
Ми майже ніколи не вечеряли всі разом. Вечеряв кожен сам по собі, коли повертався додому: діставав те, що було в холодильнику, і не чекав, коли підтягнеться уся сім’я зі змін і додаткових зайнять. Вечорами, якщо батьки не сварилися, папа сидів з телевізором, мама з книгою, а ми з сестрою робили уроки і шипіли одна на одну. Ми жили неначе кожен сам по собі, набір випадкових людей під одним дахом. Коли я згадую своє дитинство, я пам’ятаю його саме таким.
Про те, що у мене ненормальна сім’я, я зрозуміла вже будучи дорослою, коли познайомилася з сім’єю чоловіка. Це була повна протилежність моїй сім’ї! І вони у буквальному розумінні були виткані з традицій.
Традиції розпочиналися з порогу. Будь-кому, хто входив у будинок, перше питання було: “чай або кава”?. Будь-кому! Хоч листоноші, що зайшов віддати лист. Якщо приходили родичі, зустрічаюча сторона вже знала, скільки кому ложок кави і цукру класти. Поки ти роздягався в коридорі, на кухні вже весело дзвеніла ложечка, обрадувана твоїм приходом. Не устигав ти увійти на кухню, а тобі дбайливо підсовували стілець, і ти розумів, що тобі раді.
Це почуття – що тобі завжди раді – було дивовижним і новим для мене. Коли я зрозуміла, що хочу залишитися в цій сім’ї назавжди, з’явилися традиції, пов’язані тільки зі мною: для мене завжди було припасено ті ласощі, які я любила. “Лілечка, а ось і твоє варення – абрикосове з кісточками”, – говорила мама мого чоловіка, подаючи мені чай в “моєму” кухлі і приносячи мені “мої” тапочки.
Щосуботи уся численна рідня збиралася у батьків чоловіка на банний день. Дівчатка з ранку затівали прибирання, та якось завзято, з бажанням; хлопчики готували дрова, носили воду, перевіряли замаринований з вечора шашлик. Парилися віниками, взимку пірнали в сніг, а після лазні обов’язково кожному підносився величезний кухоль гарячого чаю. А потім, коли уся сім’я чиста і задоволена збиралася у будинку, усі хором сідали за стіл, на якому щосуботи був оселедчик, лук, картопля з олією і кропом, шашличок, дітям – лимонад, дорослим – що веселіше. Суботи в сім’ї чоловіка перетворювалися на таїнство затишку, тепла і любові до кожного, час пролітав швидко і в той же час залишався в’язким, млосним, розтягувався так, що можна було запам’ятати кожну хвилину, кожен сміх і погляд важливих тобі людей.
Ну а Новий рік я навіть не знаю як описати. Напевно, по концентрації почуття спорідненості це було як десять банних днів відразу. Обов’язково ялинка – як таке може бути, щоб Новий рік без ялинки? Обов’язково усією сім’єю увесь місяць до цього клеїли гірлянди, кидали в стелю дощиком на ватці, вирізували сніжинки для вікон, готували іграшки на ялинку і подарунки усім родичам. Подарунки робили своїми руками – шалики, шкарпеточки, рукавиці, фартушки. Сестри чоловіка увесь грудень пурхали по будинку, як феї і прикрашали його як хотіли. Мама не перешкоджала, взагалі ніяк не забороняла їм розмальовувати, наприклад, дзеркала зубною пастою, завішувати саморобними гірляндами отвори дверей, прикрашати ялинку жахливими з точки зору дизайну речами.
А за ялинкою як їздили! Це теж була традиція. Їхали в певний день до знайомого лісника і купували ту ялинку, яку схвалювала сама молодша дочка. Вона ж давала ялинці ім’я. Так один раз з лісу приїхала дуже кособока Лаура (на ім’я дружини Хосе Игнасіо з “Просто Марії”) просто тому, що її стало шкода залишати таку страшненьку, “яку точно вже ніхто не полюбить, окрім нас”.
Я довго намагалася зрозуміти, в чому ж секрет такого затишку і тепла, яким була повна по самі вінця сім’я чоловіка. Секрет, якого не було в моїй сім’ї. І через рік після весілля, здається, зрозуміла. У їх традиції збиратися разом і радіти один одному. А приводів для цього завжди знаходилася маса. Приводами збиратися разом було просякнуте усе їх життя. Завдяки цьому у них був такий великий багаж спогадів, яких вистачило на багато років вперед, коли діти стали розлітатися все далі від батьківського гнізда. Але незмінно на день народження свекрухи і на Новий рік нас як магнітом тягне в рідну домівку. Навіть якщо ми не можемо приїхати, серцями ми в нім.
Моїх батьків теж звали на усі сімейні зустрічі до свекрухи, але вони не могли довго там бути. І кожного разу поспішали під будь-яким приводом повернутися у свій звичний холодний дім. Якось вони зжилися зі своїм відокремленим способом життя без свят і розмов по душах, їм було так комфортно. Але саме із-за це їх холодності ми з сестрою виросли без особливих спогадів, без прихильності один до одного, тому що емоційна близькість народжується саме в таких моментах – коли ти ділиш з людиною не лише дах і холодильник, але і душу.
Не скажу, що у мене вийшло так само добре, як у моєї свекрухи, створити безумовно теплий будинок. Іноді в нім дмуть досить холодні протяги. За сплеском радості, нестримного оптимізму і бажання влаштувати рідним свято, у мене незмінно настають періоди апатії і бажання сховатися від всього світу.
Та все ж головну традицію затишного будинку – як можна частіше збиратися разом і бути уважним один до одного – я намагаюся підтримувати по змозі. Чекати усіх домочадців з теплою вечерею і іноді – з маленькими сюрпризами, зустрічати і обіймати їх на порозі, проводжати, помахавши у вікно, цілувати на ніч, читати вголос, секретничати під пледом. Мені здається, саме в цьому секрет затишного будинку, в який приємно повертатися, – в маленьких ритуалах, що показують любов і прийняття.
Автор: Лилия Романова
