До Семена Войтюка друг приїхав. П’ятнадцять років не бачились. Здружилися ще в армії. Так міцно потоваришували, що всі ці роки, хоч зрідка, але переписувалися, листівки до свята слали.
І ось наважився армійський друг Семена взяти законну відпустку і пів країни на автобусі проїхати, та дістатись до малої батьківщини дружка свого.
Семен із вечора заснути не міг, – чи жарт, Мишко Потапов до нього в гості їде. Знайшов же час, шанує товариша. Залишилося всього кілька годин і обійме він Мишка.
Рано-вранці Семен уже торохтів на своєму мотоциклі до райцентру і на автовокзал приїхав за годину до приходу автобуса. Ходив довкола зупинки і часто димів.
Зрештою друзі зустрілися. Згребли один одного в оберемок, і на очах здивованих пасажирів сміялися і мало не плакали, ляскаючи один одного по плечах.
– Здорово, Потапе! – привітав Семен друга, згадавши його прізвисько.
– Здорово, здорово, Сьомо! Скільки років не бачились!
За годину вже були біля будинку Войтюків. За брамою їх зустрічала дружина Семена – Надія.
– Ось, знайомся, – звернувся він до друга, – це баба моя, – Надюхою звуть. Як після армії одружилися, так і живемо, пацанів двоє у нас, у бабусі гостюють.
Михайло подивився на Надію, ніби торкнувся поглядом, і шанобливо сказав:
– Здрастуйте, Надю, дуже приємно побачити таку прекрасну дівчину дружиною мого друга.
Надія одразу почервоніла, збентежилась від незвичних слів:
– Ой, та скажете теж – прекрасна… ходімо краще до хати.
Михайло розклав на столі гостинці для всієї родини, Надія зніяковіло охала:
– Ой, навіщо стільки?
В той день друзі виходили з-за столу лише щоб подивитися город, сходити на річку та в магазин за додатковими напоями. Решту часу вони згадували молодість і своїх армійських друзів.
Надія мовчки прибирала зі столу брудний посуд, ставила чисті тарілки, подавала їжу та гостинно говорила Михайлові:
– Пригощайтеся, будь ласка, все своє, все домашнє.
Михайло кілька разів намагався посадити господиню за стіл, але вона бентежилася і відмовлялася.
– Та годі тобі, – смикав свого друга господар будинку, – бабі не місце за столом з мужиками. В нас тут свої розмови.
– Слухай, – бувши вже добре веселим, наважився спитати Михайло, коли Надія вийшла з будинку, – а чого ти на дружину свою все “баба” та “баба”… Вона ж молода в тебе, гарна.
– І що? – здивувався Семен. – Якщо вона і справді баба моя, дружина моя значить.
– Ну, ти хоч би на ім’я її кликав, – обережно запропонував Михайло.
– А що зміниться? Все одно ж вона бабою моєю залишиться… Чи тобі моя дружина сподобалася? – жартома запитав Семен.
Михайло відчув ніяковість і навіть трохи протверезів від цієї розмови.
– Так, вона мені подобається. Але, як дружина мого друга, – відповів Михайло цілком серйозно.
– А у вас що там, у столиці, таких нема? – глузливо спитав господар.
– Таких не зустрічав, – твердо відповів Михайло.
Надія йому сподобалася з першого погляду, але темних думок щодо дружини свого друга він не мав. Золотисте волосся, зібране в пучок біля самої шиї, зелені очі, ямочки на щоках – все це Михайло помітив одразу.
– Гарна вона у тебе, – відверто сказав гість. – І характер, дивлюся, поступливий. Але здається мені, що не пестиш ти її.
– Дитина вона мала чи що, щоб пестити? – здивувався Семен.
– Я маю на увазі, подарунки там всякі, квіти до свята.
– Он під вікнами повно квітів росте і на городі ще, – махнув рукою Семен.
– Та це зрозуміло, я мав на увазі, подарувати оберемок квітів коханій жінці, чи хоча б букетик… Ну, чи подарунок якийсь на свято, чи просто так.
– Ображаєш, – замотав головою Семен, – на свята я завжди подарунки дарую, заздалегідь питаю, що взяти.
– А просто так даруєш? – Запитав Михайло.
– Дурень я чи що, просто так дарувати?! Чого це раптом, посеред тижня прийду з подарунком?
– А хіба це погано? Хустку якусь купити чи парфуми… Вона ж у тебе з ранку до вечора крутиться в хаті та на городі, та ще й на фермі працює.
Семен дивився на Михайла і ніяк не міг зрозуміти, навіщо дарувати подарунки своїй “бабі”, яка й так завжди поряд. Гаразд би неодружений був і бігав за нею, а тепер під одним дахом живуть, двох дітей мають – які можуть бути подарунки.
Увечері Надія постелила Михайлу у світлиці, а самі з Семеном лягли в іншій половині.
Цієї ночі не могла довго заснути Надія: збентежив її міський гість. Незвично їй було таке поважне ставлення і навіть захоплення нею. Семен дружину не ображав, руку не підіймав, але й лагідні слова від нього вона також рідко чула.
Михайло гостював у друга ще кілька днів, познайомився із синами господарів, з’їздив на рибалку. А потім відвіз його Семен на автобус.
– Ну, бувай, Сьомо, пиши! І пам’ятай, що чекаю на тебе в гості. Приїжджай з дружиною та дітьми, місто наше подивишся.
– Гаразд, приїдемо, треба тільки знайти, хто за господарством придивиться.
Потім вони так само палко прощалися, як і зустрілися.
Семен уже поїхав додому на мотоциклі, але зупинився біля сільського універмагу, сам не зрозумів, навіщо пішов туди.
Підійшовши до прилавка, почав роздивлятися жіночі хустки.
– Вам хустку показати? – Запитала молода продавчиня.
– Що показувати? Он ту квітчасту давай.
Продавчиня акуратно склала хустку і запакувала. Семен подивився на флакони з духами.
– Дай-но понюхати он у тій строкатій коробці.
Запах Семену не сподобався, він відсахнувся від флакона.
– Ось цей понюхайте, – запропонувала вона, подавши невеликий флакончик у білій упаковці.
– О! Цей краще, – зрадів він. – Квітку якусь нагадує. Давай мені його, беру!
Приїхавши додому, Семен залишив на столі хустку та парфуми. Надія злякано спитала:
– Це навіщо?
– Користуйся, тобі купив.
Надя розгорнула хустку і притиснула її до грудей. Потім відкрила духи і понюхала:
– Як смачно пахне!
Семен раптом збентежився, побачивши непідробну радість на обличчі дружини.
– Сьомо, – у суботу кіно нове в клубі показуватимуть, давай сходимо… Я хустинку накину і твоїми духами побризкаюсь.
Вночі Семен обійняв дружину і притиснув до своїх грудей так, що чути було її подих.
– Мишко, друг мій, он як з бабами може поводитися, не те, що я, – не вмію я, так як він.
– Сьомочко, ти мені ось сьогодні хустку та парфуми подарував, чого я зовсім не чекала… І мені так приємно на душі.
– А я тепер завжди тобі подарунки даруватиму, – шепнув на вухо дружині, – ти ж… – Семен хотів сказати «баба моя», але затнувся на півслові і прошепотів:
– Ти ж у мене, Надюшко, найкраща…
Ось як воно в житті буває… Сильна стать живе собі зі стійкою впевненістю, що “його баба” нікому, окрім нього, не потрібна. А як хто оком кине, та ще й слова гарні підбере, – одразу Надюша найкраща. Ну хоч так, – дійшло до недолугого…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!