— Сергію, ти мене взагалі чуєш? Він відірвав очі від телефона

— Сергію, ти мене взагалі чуєш?

Він відірвав очі від телефона.

— Чую, мамо.

— Не схоже! Я тобі про ціни на хліб, а ти пальцем по екрану водиш. Ми скоро не матимемо за що їсти!

— Я вакансії дивлюся.

— Дивиться він… Ти на Анну свою подивись! У неї гості їдуть, гроші є, котел новий поставила. А ми тут останню гречку доїдаємо!

Сергій поклав телефон на стіл екраном донизу.

— Вона вже не моя, мамо.

— Оце й погано! Треба було головою думати, поки ще чоловіком їй був. Бізнес на себе оформити, частку якусь…

— Яку частку? Вона той будинок…

— Ой, тільки не починай! — обірвала його Кристина.

Сестра сиділа на дивані й дмухала на нафарбовані нігті.

— Знову зараз буде: «Аня працювала, Аня вкладала». А ти що, чужий там був? Треба було мене тоді із собою взяти. Я б їй пояснила, як родину за ворота виставляти.

Сергій глянув на неї.

— Ти ж там була. І, здається, достатньо пояснювала.

— То треба було ще!

— Не нагадуйте мені тієї ночі, — Валентина Петрівна притиснула долоню до грудей. — Досі перед очима: стоїмо біля хвіртки, наче якісь волоцюги. А я до неї на день народження з подарунком приїхала!

— Мамо…

— Що «мамо»? Я поганого їй бажала? Я тільки хотіла, щоб усе в родині було!

Він устав і підійшов до вікна. По склу повзли дощові краплі. На підвіконні лежала квитанція за світло.

— У неї все й було в родині, — тихо сказав Сергій.

— Що ти там бурмочеш?

— Нічого.

— Отож. Краще напиши їй. Скажи, мені ліки потрібні.

Він озирнувся:

— Які саме?

— Серцеві! Ти що, не бачиш, як я мучуся?

Кристина закрутила кришечку на лаку.

— Напиши нормально, без своєї гордості. Що повернеш, коли роботу знайдеш. Вона ж добра. Не відмовить хворій людині.

Сергій довго дивився на телефон. Потім усе-таки взяв його.

У Соснівці Анна саме показувала кімнату молодятам із Києва.

— А тут справді так тихо вночі? — запитала дівчина, відсуваючи штору.

— Якщо сусідський кіт не вирішить, що він оперний співак.

Молодята засміялися.

— Тоді ми готові ризикнути, — сказав хлопець. — У нас удома під вікнами ремонт. Кіт — це вже відпочинок.

Анна поставила на столик кошик із яблуками й печивом.

— Чайник тут. Ковдра в шафі, якщо захочете ввечері посидіти надворі. І не соромтеся просити, коли чогось бракуватиме.

— Здається, нам уже нічого не бракує, — усміхнулася дівчина.

Провівши гостей, Анна спустилася на веранду. Сіла, підставила обличчя прохолодному повітрю.

Телефон завібрував.

«Аню, привіт. Вибач, що турбую. Мама дуже хворіє, лікар каже, потрібні дорогі ліки. Ми б самі, але сама знаєш. Може, допоможеш хоч трохи? Обов’язково повернемо, як тільки знайду нормальну роботу».

Пальці звично потяглися до клавіатури.

«Скільки потрібно?»

Вона встигла набрати ці слова. Подивилася на них і повільно стерла.

— Анюто! Відчиниш чи мені через паркан перелазити?

Біля хвіртки стояла Ніна Федорівна з відерцем калини.

— Іду! Не перелазьте, ще доведеться вас із того паркану знімати.

— А що, зате розвага на весь куток.

Сусідка зайшла, придивилася до Анни.

— Хто писав?

— Так помітно?

— Ти щойно така була, наче знову повинна перед кимось виправдовуватися.

Анна простягнула їй телефон.

Ніна Федорівна прочитала повідомлення, повернула.

— І що надумала?

— Не знаю. Раптом справді захворіла?

— Може, й захворіла. Ми ж не лікарі. Тільки скажи: чому вони обоє одразу згадали про тебе?

Анна мовчала.

— Сергій дорослий? — м’яко спитала сусідка.

— Дорослий.

— Кристина?

— Ще й як.

— От і дай їм самим розібратися.

— А якщо я потім почуватимуся винною?

Ніна Федорівна поставила відерце на сходинку.

— То прийдеш до мене. Чаю вип’ємо. Почуття вини можна пережити, Аню. Не обов’язково від нього грішми відкуповуватися.

Анна коротко засміялася, але очі защипало.

— Знаєте, я той конверт так і не відкрила. Що вони залишили.

— А хочеться?

Вона подумала.

— Ні. Боюся тільки, що там знову буде написано, яка я невдячна.

— То навіщо тобі читати те, що ти вже стільки разів чула?

Увечері Анна дістала конверт із шафи. Потримала в руках, провела пальцем по заклеєному краю — і поклала в пакет зі старими паперами на викид.

Телефон знову озвався зі столу.

Вона не підійшла.

За кілька тижнів Сергія розбудив материн голос:

— Світло! Знову у ванній світло горить! Ти думаєш, нам за нього платити не треба?

Він вийшов у коридор із чашкою недопитої кави.

— Зараз вимкну.

— «Зараз»! У тебе все зараз. Кран зараз полагодиш, роботу зараз знайдеш…

— Кран я вчора полагодив. А на роботу сьогодні їду.

Мати на мить замовкла.

— Куди це?

— У майстерню на іншому кінці міста. Потрібен автоелектрик. Сьогодні пробний день, заплатять увечері.

— Дивись, щоб не обдурили. І продуктів купи. Бо те, що Кристина вчора принесла, — хіба то їжа?

— Картопля як картопля.

— Мені в моєму віці треба нормально харчуватися. От в Анни борщ був наваристий. Хоч і солила вона його…

— Мамо, досить.

Він сів на табуретку й потягнув за шнурок. Той обірвався.

Сергій так і завмер із коротким обтріпаним кінчиком у пальцях.

— Чого став? — запитала мати.

— Нічого.

— Ти б до неї заїхав. Не про гроші одразу. Спершу поговорив би.

Він підвів голову.

— Про що?

— Сказав би, що я скучила. Що зла не тримаю. Що пробачила її за ту ніч.

Сергій повільно поставив чашку на підлогу.

— Ти її пробачила?

— А що?

— Нас виставили після того, що ви їй наговорили. А ти її пробачила?

Із кімнати визирнула Кристина. На щоках у неї підсихала зелена маска.

— О, почалося. Знову свята Анна. Ти б хоч раз так нас захистив, як її зараз!

— Я вас увесь шлюб захищав.

— Не сміши.

— Від неї, — додав він. — Коли треба було навпаки.

Кристина вийшла в коридор.

— Тобто це ми в усьому винні? А не вона, що рідню чоловіка за людей не вважала?

— А ви її вважали?

— Ти тон зміни!

— Ні, зачекай. Ти вчора що купила?

— Картоплю! Мама ж сказала!

— А позавчора?

— Тобі звіт скласти?

— Нову сумку, Кристино. Ти купила сумку. А я за твою шубу розстрочку плачу. У черевиках, які вже води набирають.

— Я тебе не змушувала!

Він подивився на сестру й раптом кивнув.

— Правильно. Не змушувала. Я сам погоджувався. Більше не буду.

— Сергію, не починай, — втрутилася мати. — Сестрі теж непросто. Вона особисте життя влаштовує.

— Їй сорок три роки. Нехай влаштовує. Але не за мій рахунок.

— Та забери ти свої гроші! — вигукнула Кристина. — Подавись ними!

— Добре. Наступний платіж внесеш сама.

Сестра замовкла.

Валентина Петрівна сіла на кухонний куточок.

— Дожила… Син шматком хліба дорікає.

Сергій нахилився над черевиком і зв’язав два обірвані кінці.

— На продукти дам. За квартиру свою частину заплачу. А на сумки, нігті й шуби — ні.

— Це все Анна тобі голову забила.

Він гірко всміхнувся.

— Якби вона могла мені хоч щось забити в голову, я б досі з нею жив.

Біля дверей мати вхопила його за рукав.

— То ввечері заїдеш до неї? Попросиш?

Сергій обережно вивільнив руку.

— Ні.

— Гордість прокинулася?

— Сором, мамо.

І вийшов, не чекаючи відповіді.

У майстерні його зустрів кремезний чоловік у замащеній робочій куртці.

— Сергій? Казали, із проводкою дружиш.

— Розберуся.

— Мені «розберуся» не треба. Мені треба, щоб працювало.

Вперше за довгий час Сергій відчув полегшення.

— Показуйте.

Того вечора він повернувся втомлений, із брудом під нігтями й заробленими грошима в кишені. Частину поклав на кухонний стіл.

Решту сховав окремо.

Наступного тижня почав записувати в зошит: холодильник, стоматолог, ремонт материного балкона, черговий «останній раз» для Кристини.

Кілька разів закривав зошит. Потім знову відкривав.

Тим часом Анна звикала до того, що вдома можна не прислухатися до чужого настрою.

Одного ранку вона вийшла на веранду з чаєм — і перечепилася через рудого пса, який розлігся поперек дверей.

— Бароне! Ми ж домовлялися: прохід залишаємо.

Пес підняв голову й завиляв хвостом.

— Так, я теж рада тебе бачити. Але ноги в мене одні.

Барона вона тиждень тому забрала з притулку. Довго ходила між вольєрами, а він сидів тихо, притиснувшись боком до сітки.

— Цей не нав’язується, — сказала працівниця. — Чекає, поки самі підійдуть.

Анна тоді присіла біля нього.

— Ну що? Спробуємо?

Тепер Барон супроводжував її до котельні, перевіряв кожен шурхіт біля паркану й засинав відразу, щойно вона сідала з книжкою.

— Анюто, твій охоронець мене впустить?

Біля хвіртки стояла Ніна Федорівна з кошиком.

— Якщо ви з пирогами — він вас ще й проведе.

— От продажна душа! А я йому вірила.

Вони сіли на веранді. Сусідка відгорнула рушник, і над столом піднявся запах теплої випічки.

— Їж, поки не вистигли. Тільки не кажи, що вже снідала.

— Не скажу. Не встигла.

— Отож. А як ті кияни? Сподобалося їм?

— Виїхати не хотіли. Просили залишити ще на день, але в мене вже наступне бронювання.

— Це добре.

Ніна Федорівна помовчала, розламуючи пиріжок.

— Я вчора Сергія бачила.

Анна підняла очі.

— Де?

— Біля ринку. Ішов із пакетом круп. Кристина поруч — у шубі, сердита, комусь у телефон доводила, що їй нігті зіпсували.

Анна відсунула чашку.

— Зрозуміло.

— Худий він став, Аню.

— Знаю.

— Пише?

— Після того повідомлення — ні.

Сусідка зітхнула.

— Шкода його. Руки ж у чоловіка золоті.

— Руки золоті, — погодилася Анна. — А коли його мама мені казала, що я тут ніхто, він стояв поруч і мовчав.

Ніна Федорівна опустила очі.

— Я пам’ятаю.

— Я ж не просила його з ними сваритися. Ніколи. Хотіла лише почути: «З Анею так не розмовляйте». Одне речення.

Анна потерла долоні об теплу чашку.

— А він потім приходив на кухню й казав: «Ну ти ж розумніша. Не зважай».

— І ти не зважала.

— Зважала. Просто мовчала. А потім зривалася на себе: чому знову дозволила?

Вона глянула на сусідку.

— Я його жаліла. Думала, йому важко між нами. А мені хіба легко було? Хто хоч раз спитав, як мені?

Ніна Федорівна накрила її руку своєю.

— Ти можеш і зараз його пожаліти. Це ж не означає, що треба назад кликати.

Анна довго мовчала, а тоді видихнула:

— Оце я тільки тепер починаю розуміти.

Барон поклав голову їй на коліно.

— І ти туди ж? — вона почухала його за вухом. — Тобі пиріжки не можна.

— Дай краще його корму, — засміялася сусідка. — Бо дивиться так, ніби ми тут останній шматок без нього ділимо.

Розмова повернула на звичне: на яблука, троянди й гостей із Полтави, які забронювали весь будинок на дідусів ювілей.

— Пиріг замовили великий, — сказала Анна. — От думаю, чи вистачить моєї форми.

— Мою візьмеш. І яблука не купуй, у мене ще повен погріб.

— Тільки я заплачу.

— А я в тебе чаю нап’юся. Не торгуйся зранку.

Коли сусідка пішла, Анна прибрала зі столу й зайшла до котельні. Перед похолоданням хотіла ще раз перевірити налаштування.

Саме тоді Барон насторожився.

За хвірткою хтось несміливо постукав.

— Зараз!

Анна витерла руки, накинула пальто й вийшла.

За парканом стояв Сергій.

Без матері. Без сестри. У старій куртці, з невеликим паперовим пакунком у руках.

— Привіт.

— Привіт, Сергію. Щось трапилося?

— Ні. Я ненадовго.

Вона залишила руку на засуві, але не відчинила.

Він це помітив і відступив на пів кроку.

— Я поруч працював. Пральну машину лагодив у сусідньому селі. Подумав… Ні, не так.

Сергій провів долонею по обличчю.

— Я хотів приїхати. А роботу поруч узяв, щоб привід був.

Анна мовчала.

Він простягнув пакунок крізь прути.

— Тут десять тисяч.

— На що?

— Це тобі. Перша частина.

— Яка частина?

— Боргу.

Вона не взяла грошей.

— Сергію…

— Зачекай, будь ласка. Дай сказати, бо я дорогою все придумав, а зараз знову не можу.

Він ковтнув і глянув їй просто в очі.

— Я порахував, скільки ми в тебе брали. На мамині зуби, на холодильник. На Кристинине «тільки до зарплати», якої в неї ніколи не було. Не все одразу віддам. Але віддам.

— Ти ж тільки роботу знайшов.

— Уже майже місяць працюю. Мене залишили. І підробітки беру.

— Купи собі нормальні черевики.

Він мимоволі опустив очі на ноги.

— Куплю.

Анна відчула, як боляче стиснулося в грудях. Цей рух вона знала: зараз хотілося покликати його в дім, нагодувати, дістати гроші, сказати, щоб не переймався.

Вона міцніше взялася за хвіртку.

— Я не вимагала повертати.

— Знаю. Ти взагалі рідко вимагала. Ми тим і користувалися.

Вона підняла на нього очі.

Сергій усе ще тримав пакунок. Пальці в нього почервоніли від холоду.

— Аню, візьми. Мені треба це зробити. Не щоб ти мене похвалила чи… пустила назад.

Останні слова далися йому важко.

— Я не по це.

— А по що?

— Вибачитися.

З-за будинку долинув скрип гілки. Барон тихо притулився до Анниної ноги.

— Я пам’ятаю той день, — продовжив Сергій. — Як ти стояла під яблунею. Мама говорила, Кристина підтакувала. А я їв пиріжок. Уявляєш? Ти дивилася на мене, чекала хоч слова, а я думав: тільки б усе стихло.

Анна відвела погляд.

— Я чекала, Сергію.

— Знаю.

— До останнього чекала.

Він кивнув.

— Я мав тебе захистити.

— Ти мав хоча б не вдавати, що нічого не відбувається.

— Так.

Вона вперше почула від нього це просте «так» без звичного «але мама» й «ти теж могла б промовчати».

— А повідомлення про ліки? — спитала Анна.

Сергій стиснув губи.

— Мама просила написати. Тиск у неї буває, ліки приймає. Але ніякого нового дорогого лікування лікар не призначав.

Анна заплющила очі.

— І ти написав.

— Написав. Знав, що на маму ти можеш не відповісти. А на хворобу…

— Відповім.

— Так.

Вони стояли по різні боки хвіртки.

— Вибач, — сказав він. — Я не знаю, як іще це сказати.

Анна нарешті простягнула руку й узяла пакунок.

— Я приймаю гроші. І вибачення приймаю.

Сергій видихнув, наче досі стримував подих.

— Дякую.

— Але ми не повернемося до того, що було.

— Я розумію.

— Не тому, що я хочу тебе покарати. Просто я більше так не можу.

— Не треба, — швидко сказав він. — Не пояснюй. Ти вже пояснювала. Я тоді не слухав.

Анна кивнула.

— У майстерні подобається?

Він розгублено всміхнувся.

— Так. Складно, але добре. Коли знаходжу несправність… Наче хоч щось можу владнати.

— Можеш. Ти завжди був добрим майстром.

Сергій опустив голову, потер пальцем шов на рукаві.

— Я буду переказувати на картку. Щомісяця. Можна?

— Можна.

— Добре.

Він ще трохи постояв, поглянув на Барона.

— Собаку завела?

— Завела.

— Ти давно хотіла.

— Давно.

Сергій присів навпочіпки, не наближаючись до хвіртки. Пес понюхав повітря й тихо ворухнув хвостом.

— Гарний.

— Барон.

— Пасує.

Він випростався.

— Бувай, Аню. Бережи себе.

— І ти себе бережи, Сергію.

Він рушив до зупинки. Кілька разів незграбно поправив комір, але не озирнувся.

Анна дивилася йому вслід, доки він не зник за поворотом. Потім зачинила хвіртку.

— Ходімо, Бароне.

Пес торкнувся носом її долоні.

Удома вона поклала гроші в шухляду. Поставила чайник і раптом сіла просто на кухонний стілець, не знімаючи пальта.

Сльози підступили несподівано.

Вона не стримувала їх. Плакала тихо — за собою колишньою, за тими роками, коли просила так мало й однаково не могла дочекатися.

Барон сів поруч.

— Усе добре, — сказала вона й погладила його по голові. — Просто мені треба трохи посидіти.

Увечері Анна розпалила камін, перевдяглася в домашнє й зателефонувала Ніні Федорівні.

— Форму для пирога завтра можна забрати?

— Звісно. А що в тебе за голос? Сталося щось?

Анна подивилася на вогонь.

— Сергій приїжджав. Гроші повернув. Частину.

На тому кінці стало тихо.

— І як ти?

— Сумно трохи.

— Це зрозуміло.

— Але спокійно, Ніно Федорівно. Знаєте… спокійно.

— То відпочивай. А по форму заходь зранку. Я ще яблука переберу.

Анна поклала телефон і дістала старий блокнот. Відкрила чисту сторінку, подумала й написала:

«Щастя починається там, де закінчується страх сказати “ні” людям, які не вміють тебе цінувати».

Біля крісла заснув Барон. За вікном шуміли сосни, у каміні потріскували дрова.

Завтра треба було пекти пиріг, готувати кімнати й зустрічати гостей.

Анна вимкнула телефон і потягнулася по книжку.

А як би ви вчинили на місці Анни: дали б Сергію ще один шанс після щирого каяття чи залишили б минуле за зачиненими дверима, обравши власний спокій?

Залишити коментар