— Вже пройшло багато років. Думаю, я можу тобі розповісти. – Неочікувано промовила Анна.
Ми святкували шосте День народження моєї племінниці. За святковим столом сиділи тільки я і моя молодша сестра. Родичі відмовилися від моєї сестри, коли їй було п’ятнадцять років. Батьки, час від часу, дзвонять, але з кожним роком дзвінки рідшають.
Тоді Анні було п’ятнадцять років. Вона прийшла додому зі школи і одразу втекла до кімнати. Мама занепокоїлась дивною поведінкою доньки. Може хтось образив? Мама постаралася обережно розпитати в Анни про її самопочуття. Сестра відмахувалася і тихо говорила:
— Все добре…
Дивна поведінка сестри тільки наростала. Вона все частіше уникала спілкування з нами. Змінила стиль одягу. Намагалась прикрити кожен клаптик тіла. Мама нічого не розуміла. Батько подумав, що хтось в школі лупцює сестру. Він вирішив розібратися по-чоловічи. Довго муштрував Анну запитаннями. Вимагав, щоб вона показала руки. Хотів перевірити, чи немає синців на тілі. Анна хоробро, наче мале левеня, відбивалася від батька і ховала тіло назад під одяг.
В той вечір, батько нічого не довідався. Як і на наступний. Все стало зрозуміло, коли мама, без стуку, зайшла до сестри в ванну кімнату. В Анни був живіт. Вона вагітна.
З того дня, ми просиналися під крики батька і засинали під плач мами. Батько кричав на Анну, що вона нагуляла ту дитину. Часто він виймав з кишені копійки, за які ми мали вчотирьох прожити тиждень, і тикав їх Анні під носа.
— Як я маю твою дитину годувати? Ти бачиш, що ми самі бідуємо! Ми з матір’ю їмо раз в день, аби ви могли поїсти два! Ти думаєш, я потягну дитину?! Хто на неї заробляти буде?! Ти спеціально тягла до останнього, аби залишити цього байстрюка! Не буде він з нами жити! Народиш і відмовишся! Якщо ні… — Батько стишував голос. Останні слова він завжди говорив пошепки. – Підеш на вулицю, разом зі своїм байстрюком. Нехай тебе і його таточко годує.
Хто батько дитини, ми не знали. Анна вперто не говорила. Не раз до нас приходила поліція. Їх так само цікавило, від кого дитина. Мама плакала, стоячи на колінах.
— Доню! – Вила в голос мама. – Ну, скажи! Скажи, хто він?! Навіщо ти нас всіх так мучаєш? Я ж тебе нормально прошу! Розкажи!
Анна вперто мовчала. Тоді мама чекала, коли підуть поліцейські, і давала Анні смачного ляпаса. На щоці залишався слід від удару, але не сильний. До наступного візиту поліцейських, він проходив.
Сестра все терпіла. Вона виносила крики батька, прочуханки матері і мріяла лише про одне, аби по скоріше народити дитину. Анна не хотіла відмовлятися від дитини. Вона ніколи мені того не говорила, але я все читав по її очах. Сестра про щось думала. Вона вже мала чіткий план, який бажала втілити одразу після пологів. Від моменту зачаття і до самих пологів, Анна була закрита і холодна зі всіма.
Дідусі та бабусі мали одну спільну думку на всіх: їм гуляща внучка не треба; вона опозорила їх на все село. Тисячу разів нам дзвонила бабуся. Вона істерично кричала, що не впустить на поріг ту «хвойду».
— Нехай навіть не розраховує на це! Щоб ноги її тут не було! Це тепер ні освіти в неї не буде, ні нормального чоловіка, бо який таку гулящу захоче! І шо це тепер? Нам цей тягар нести? Ми старі люди, нам такі проблеми в кінці літ не треба! Так і скажи їй!
Я чудово розумів, що жили ми не те що бідно, а дуже бідно. Справді, дитину піднімати важко, але я чекав на племінницю. Тільки я, не рахуючи самої Анни, чекав на ту дитину. Ось-ось мені мало виповнитися вісімнадцять років. Я вже домовився про роботу, як тільки досягну повноліття. Ніхто про це не знав, адже всі зароблені гроші, я планував віддавати сестрі. Рідня точно не дозволила б мені це зробити.
Перед самими пологами, я набрався сміливості, аби розповісти сестрі про свій план.
— Я про все домовився.
— Що? – Не зрозуміла сестра.
Вона часто поринала в свої думки, щоб не слухати прокльони, які летіли в неї зі всіх сторін.
— Я про все домовився. Ти будеш жити у мого друга, а, точніше, в його мами. Вона тобі допоможе з дитиною. За гроші не хвилюйся. – Сестра хотіла щось сказати. Я продовжував говорити, тому вона одразу замовкла. – Я влаштуюся на роботу. Там платять гарні гроші. На них ми легко піднімемо дитину. Речі в дитини будуть, за то теж не хвилюйся. Я вже коляску знайшов. О, а ще…
Договорити не встиг. Сестра гучно заплакала і кинулася мені в обійми. Вона настільки щиро мені дякувала за підтримку та допомогу, що я завмер, наче статуя. Взагалі поворушитися не міг.
Після пологів, Анна поїхала до тітки Марини – матері мого друга. Її ніхто не зустрічав. Тільки я і кіт, який жив на території лікарні. Сестра як то забула про все, що пережила. Тепер її хвилювала тільки дитина. Дівчинку назвала на честь тітки Марина, яка, без лишніх запитань, забрала її до себе жити. Батьки не цікавилися, де Анна. Їм взагалі було байдуже. Вони не знали, що я її підтримую. Ніхто їм не казав, як там їхня онучка, а вони ні разу не запитали.
— Добре, що здихалися того тягаря. – Якось промовив батько, випиваючи чарку оковитої.
Якось непомітно, минали роки. Я працював задля свої сестри і своєї племінниці. Ось вже і Анна вийшла на роботу. Згодом, настав шостий День народження моєї Маринки. Саме в цей день, Анна нарешті відкрила головну загадку усієї цієї історії: хто батько дитини?
— Розумієш, я була дурна. – Промовила сестра і щиро засміялася.
— Він був старшим? – Одразу здогадався я.
Анна кивнула.
— Сильно старший? – Прищурив очі.
Сестра кивнула.
— Тридцять років йому було.
— Скільки?! – Крикнув я, але одразу взяв себе в руки.
Племінниця косо дивилася на мене з іншого кутка кімнати.
— Скільки ти хочеш котлет мені покласти, сестро? Я не з’їм стільки! Одну давай, бо три то забагато. – Імпровізував я.
Не потрібно малечі слухати дорослі розмови.
Сестра підтримала мою «конспірацію». Кивнула, ніби погоджується, що три котлети, то забагато. Поклала мені в тарілку одну. Щебетала щось про голубці, які вона приготувала за новим рецептом. Племінниця ще трішки за нами поспостерігала, але, згодом, втратила інтерес. Тоді сестра продовжила.
— Я тебе благаю, тільки більше так не кричи. – Кивнув на знак згоди. – Далі буде тільки цікавіше. – Анна зробила паузу. – Ти його знаєш. Ти вітався з ним кожного ранку. Ти їздив в його авто в школу. Ти ходив на дні народження до його сина. Ти смакував пиріжки його дружини.
— Наш сусід?.. – Прошепотів я.
Сестра кивнула.
Але… Як? Він же…
— Одружений і має двох дітей. Я це знаю. Тепер я також знаю, що такі стосунки не нормальні. Та й взагалі, те, що між нами було, не можна назвати стосунками. Я це все знаю… Тепер, знаю.
Запанувала тиша. Котлета стала мені поперек горла.
— Вперше це сталося на задньому сидіння його авто. Я вже не пам’ятаю, чи хотіла того, чи ні. Добре знаю одне, я тоді була вразлива, через постійні пиячки батька і затріщини матері. Мені здавалося, що я зайва в своїй сім’ї. Я все робила, ще й вчилася і слухала я, так само, за всіх. Просто… Він дав мені ласку, якої я хотіла. Брехав, що кохає мене. Говорив, ми одружимося, а дружину покине. Переконував мене, ніби то ми будемо разом усе життя. Дівчатка мого віку в таке вірять. – Сестра знову посміхнулася. Широко-широко.
— Ти не задала його, бо любила?
— Ну, як тобі сказати… — Сестра задумалася. – Напевне, я очікувала на нього. Він розумів, які наслідки його очікують, але так само він добре знав, що така, як я, нічого не розповість. Дівчата, з сім’ї Aлkoгoлikiв, часто рано вагітніють. Про це всі знають. Ти ж пам’ятаєш, як поліція нами займалася?
Я кивнув.
— Їх то не дуже цікавило.
— Ну, от.
Сестра знову замовкла. Довго панувала тиша. Я слухав тоненький голосок Марини, а ще вітер за вікном. Неймовірно заспокоює. Мене трішки клонило в сон. Пора йти додому.
Анна допила келих вuннA.
— Я не жалкую. – Твердо промовила сестра. – Він втік, через півроку, як я народила. Досі ніхто не знає, де він.
— Чув.
— Я рада, що в мене є Марійка і ти. Не знаю, що б без тебе робила. А ну йди до мене! – Скомандувала сестра. – Обійняти тебе хочу!
Йшов додому і слухав завивання вітру. Тиша. Спокій. Головне, щасливе серце і чиста совість.
