– Мати, квартира не гумова, – сказав Діма, – Розмістити тебе ніде.
– Синочку, а можна ж тут на кухоньці, – лагідно посміхалася Ніна Михайлівна.
– Або на стіл чи під стіл, інших варіантів немає, – сухо відповів Діма. – Пробач, у нас тут не хороми!
– Ой, а якось, мені в моєму положенні вибирати не доводиться, – жінка судомно зітхнула.
– А ось про становище я так до кінця і не зрозумів, – сказав Діма. – Ти Христині квартиру залишила, а сама пішла на всі чотири сторони? Тобто, без варіантів та розуміння, як жити далі?
– Але ж у мене синочок є! – Ніна Михайлівна зобразила усмішку. – А синочок у мене добрий, маму на вулиці не залишить!
– Мамо, мені, звичайно, приємний твій напад материнської любові! Хоч і вперше, хоч і за таких обставин, але тебе я можу залишити в себе на ніч, максимум дві!
– А куди я піду? – Зі сльозою в голосі промовила жінка.
– Додому до себе йди! – кинула Зіна, дружина Діми.
– Зіночко, рідненька, як же додому, якщо мене звідти попросили? – перевела привітний погляд на невістку.
– Ось так легко і просто, як ви нас виставили! – Сказала Зіна, за що заробила незадоволений погляд чоловіка. – Ой, гаразд! Самі розбирайтеся, я краще з дітьми пограю!
– А чого це Зіночка так? – спитала Ніна Михайлівна, кивнувши у бік дверей. – У неї щось сталося?
– Ага, сталося! – посміхнувся Діма. – Свекруха приїхала пожити! Був би особняк, постаралася б не помічати, а в нашій однокімнатній квартирі, як би… ну, сама розумієш!
– Непривітна вона якась, неласкава, – невдоволено промовила жінка. – І не так часто я до вас у гості…
– Мамо, після того, як ти нас на вулицю вигнала, коли Зіна в положенні була, її образу та негатив зрозуміти можна! А я з тобою розмовляю, бо я не такий, як ти та Христина, разом узяті!
– Синочку, але я ж прийшла з миром! – заперечила Ніна Михайлівна.
– Ти не з миром прийшла, ти від безвиході прийшла! – Заявив Діма. – Не плутай.
Жінка почервоніла та відвела погляд.
– Невже до кінця моїх днів згадуватимеш це? – дивлячись убік, спитала вона.
– Буду! – підтвердив Діма. – А той дім я тобі й після смерті згадуватиму!
– А про той дім, тобі взагалі не до мене! – відповіла Ніна Михайлівна. – Це до Христини!
– Ах, ну так! Звісно! – обурився Діма. – Так мене ти з квартири в той будинок виписала на раз, а потім мене ж змушувала половину Христині виплатити, мовляв, це наш спільний спадок! Шикарна вийшла махінація!
– Сину, так все по справедливості має бути!
– А ти зараз до мене жити за якою справедливістю прийшла?
Ніна Михайлівна не знала, що відповісти.
– Я так, суто з цікавості питаю, – Діма приготувався уважно слухати. – Ну?
– Так вийшло, – з наївною усмішкою на обличчі відповіла Ніна Михайлівна.
***
Діма скандали ніколи не любив. Мало того, що не любив, то зовсім не вмів це робити. Вважав за краще він від скандалу піти. Часом і погодитись, аби крик перестав тиснути на вуха.
У його сім’ї, так вийшло, мама з сестрою постійно з’ясовували стосунки, як тільки Христині виповнилося п’ятнадцять. Діма на той час вже в технікумі вчився і подумував піти до гуртожитку.
А погодитись довелося на те, що він залишається жити вдома.
– І як це ми, синку, без чоловіка у домі? А якщо відремонтувати щось треба буде? Де нам чоловіка шукати? – вигукнула Ніна Михайлівна.
– А якщо ремонт робити? А якщо меблі пересувати? А якщо сумки важкі? – Підтримувала Христина мати.
– Зрозуміло, добре, – одразу здався Діма.
У квартиру матері він свого часу привів молоду дружину.
На Зіну сестра з матір’ю дивилися, як на законний видобуток та безплатну хатню робітницю. Але Зіна була не боязкою дівчиною.
Якось Діми вдома не було, а Христина з новоявленою свекрухою зажадали обід із чотирьох страв, порядок у квартирі, і втекти з очей геть. На що Зіна, не соромлячись у виразах, так відповіла, що з нею вирішили більше не зв’язуватись.
А за негласною домовленістю Діму у цей факт присвячувати не стали.
Зіні було трохи соромно за свою мову, а мамі з сестрою не хотілося поширюватись, за що їх поставили на місце.
Прохолода у відносинах прозирала, конфлікт тлів, але все залишалося в рамках пристойності, поки Зіна не опинилась в положені.
– Мамо, гнати їх звідси треба! – обурювалася Христина, не переймаючись, що її чує і Зіна, і Діма. – Вона зараз сюди дитину принесе, а нам хоч із дому біжи?
– А що не так? – не зрозуміла Ніна Михайлівна. – Вони одружені, пора б вже! Я взагалі сумнівалася, чи не порожня вона.
– Краще б порожня! – обурювалася Крістіна. – Мамо, ти тільки уяви! Спочатку дитина кричатиме, потім пелюшки по всьому будинку, а потім вона ще й бігати буде! І лізтиме туди, куди не просять! А я терпіти не буду, якщо він у мої речі полізе!
– Але ж ти сама колись матір’ю станеш? – сказала Ніна Михайлівна.
– Ще невідомо, коли це буде, а ще – це буде моя дитина, а не якась там!
– Христино, але ж ми не можемо вигнати Діму з дружиною з дому? – заперечила Ніна Михайлівна.
– А хто сказав, що треба вигнати? – Христина різко видихнула. – Від бабці будинок залишився. І навіть не в селі. Нехай вони йдуть туди жити!
– Христиночко, то це ж для вас бабуся залишила, – сказала Ніна Михайлівна. – Там і Діма власник, і ти!
– Мені той будинок не вп’явся, а тут мені вони, та ще плюс один, нафіг не потрібні!
Зіна не суперечила мовчазній згоді Діми на переїзд.
Будинок був невеликий та досить старий. Але до появи малюка Зіна та Діма його привели у більш-менш житловий вигляд.
Дах підлатали, стіни частково утеплили, та й непотребу перетягали на смітник пару центнерів. Не було грошей ні на серйозний ремонт, ні на облаштування.
А от із маминої квартири Діму виписали, щоби прописати в будинку. Комунальні платежі мали на когось приходити!
Треба було й будинок на Діму переоформити, але спочатку, поки обживалися, було не до того, потім з’явився малюк, стало взагалі не до документів. А потім до цього питання взагалі повертатися не стали, бо конфлікти налагоджені, претензій немає, і кожен начебто залишився задоволеним.
“Начебто” – це ключовий момент.
Зіна чекала другу дитину, Діма пропадав на роботі, а Христині знадобилися гроші. І не просто гроші, а її частина будинку у грошовому еквіваленті. До того ж учора!
– Христино, у нас немає таких грошей, – розгублено промовив Діма.
– Кредит бери! – кинула Христина.
– Не дасть мені ніхто кредит на таку суму! – відповів Діма.
– А це мене не стосується! Я виходжу заміж, мені потрібні гроші на весілля! Я маю майно, яке я хочу продати! А ти зі своєю дружиною можете його купити! Ні, я тоді продам комусь іншому!
– Христино, але ми там живемо! Ми ж домовилися, що ми з’їжджаємо з квартири, і тоді будинок наш! – Заперечив Діма.
– А, ти мою доброту пам’ятаєш? Це приємно! Так, пустила я вас жити й на мою частину будинку! А могла одразу поділити навпіл і двері забити! – нахабно посміхалася Христина. – А за документами – я власниця половини будинку! Готова взяти грошима!
Будинок довелося продати. Половину будинку купувати ніхто не хотів, а продавати тим, хто готовий був купити, то з ними сусідити вже Діма не хотів.
Будинок продали, половину віддали Христині з побажаннями… не найкращими. А на другу купили малосімейку, куди Діма із Зіною, яка чекала другу дитину та сином Костей переїхали жити.
Кімнату поділили навпіл шафою, і абияк, бо інакше – ніяк.
Звичайно, з того часу спілкування Діми з сестрою і матір’ю звелося нанівець. Зіна дипломатично промовчала, хоча вона знайшла б, що сказати, куди послати.
А ось новини за останні п’ять років Діма дізнався, коли на порозі їхньої малосімейки з’явилася мама з речами та попросилася пожити.
Христина за цей час вийшла заміж, привівши чоловіка до квартири матері, народила доньку, потім вигнала чоловіка і розлучилася. А потім знайшла іншого чоловіка, але за дружину він її брати не захотів, хоча із задоволенням проживав на житлоплощі співмешканки.
– Мамо, щось я не розумію, – сказав Діма. – Ти там з ними трьома не вжилась у трьох кімнатах, щоб уміститися тут з нами в однокімнатній вп’ятьох?
– А що я могла зробити? – Запитала Ніна Михайлівна. – Христина сказала, що він тепер господар у домі! А я, як негатив і якір їхнього щасливого життя, повинна забиратися!
– А ви, ось так от взяли речі та поїхали? – Запитала Зіна.
– Так, – кивнула Ніна Михайлівна. – Не заважатиму я щастю молодих?
– Тобто, а коли ми… – Зіна замовкла, побачивши прохання у погляді чоловіка, не починати скандалу.
– Навіть якби в мене і було б бажання, – сказав Діма, – Мамо, квартира не гумова!
***
– Зіночко! – покликав Діма. – Чи можна тебе на хвилинку?
– За тридцять секунд я її звідси викину! – Зіна охоче вбігла до кухні.
– Мабуть, маму ми викидати, поки не будемо, – Діма зупинив дружину, – а ось душу відвести шанс випаде!
– Христина! – Зіна хижо усміхнулася.
Діма кивнув і обернувся до матері:
– За фактами. Власник квартири ти, а Христина там лише прописана?
– Так, – відповіла Ніна Михайлівна.
– Донька її прописана з нею?
Жінка ще раз кивнула.
– А от чоловік Христини не є їй чоловіком і там навіть не прописаний?
– Христина пропонувала, але я відмовилася! – сказала Ніна Михайлівна. – Тому він мене й зненавидів!
– Зіночко, що у нас згідно із законом написано з приводу матері та дитини? – Запитав Діма у дружини.
– Виселити не можна, але обмежити на території – простіше простого! Сім’я – це вона та її дочка! Коли б син був, вона могла б замахнутися на дві кімнати, а так, однією обійдеться!
– Мила, а пробіжи-но по сусідах, до кого чергові гості з села приїхали? Скажи, є можливість помінятися! Вони нам сільських, а ми їм немолоду жінку!
Чоловіка Христини поліціянти проводили на вихід за три хвилини. А самій Христині запропонували потіснитися.
– Мама ваша офіційно, як власник, здала дві кімнати мешканцям! За законом вас із донькою ніхто вигнати права не має, але на дві кімнати мешканці можуть розраховувати! Про це й офіційний папір є!
Мешканці в’їхали й за тиждень перетворили життя Христини на пекло. А потім Діма їй зателефонував і сказав:
– Сестричко! Якщо не припиниш ущемляти матір, вона дві кімнати здаватиме на постійній основі.
І ще місяць знадобився Христині, щоби зрозуміти посил. А посилали її щодня. У результаті мати вона прийняла з широкими обіймами.
– І чого ти досяг? – Запитала Зіна у чоловіка.
– Ну, хоч би на кухні у нас ніхто не спить, – відповів він з усмішкою.
– Ти розумієш, що цю проблему це не вирішить, а лише відстрочить на якийсь час, – сказала Зіна.
– Зате гості із села у наших сусідів не закінчаться ніколи! А важливо те, кому мати заповість квартиру! І як ти вважаєш, у кого більше шансів?
– Поки не побачу документи, навіть не чекатиму, – сказала Зіна. – А те, що люди змінюються, ніколи не повірю!
– Поживемо – побачимо!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
