Я живу в селі, і звикла за роки так, що до початку жовтня в мене вже порядок з городиною: все позбирано, поскладано, що в погреб, що в банки, на грядках вже нічого не було і можна чекати зиму. Але цього року я трохи занедужала, та й дощі періодично лили, тому я просила сина, аби приїхав і мені допоміг.
Та минув вересень, вже жовтень почав свою першу декаду, а Ярослав мій ніяк не може часу знайти, аби в село приїхати. Я його розумію, він у мене великий начальник. В свій час син поїхав вчитися в місто, вдало одружився, попав в дуже заможну сім’ю, та й сам він у мене працьовитий, то ж досяг в житті багато.
Але ж можна хоча б пів дня рідній матері вділити? А в суботу я прокинулася, бачу, дощу немає, а перші заморозки вже не за горами, тому пішла сама на город. Працювала десь до обіду, все в мішки зібрала, в погреб занесла, грядки прибрала, аж бачу, біжить до мене моя Ганнуся, сусідка. Каже, тітко, бачу що Ви від ранку працюєте, то я Вам борщику тепленького принесла, якраз щойно зварила.
До чого ж добра дитина, ця Ганна. Роботяща така, і душею мила, сама доньку виховує. Колись в місто поїхала вчитися, а повернулася з малям. Зараз працює в нашому сільському магазині, аби і себе, і дочку забезпечити. До мене завжди забігає, щоб чимось смачненьким пригостити.
Сіла я з Ганною їсти той борщ, як бачу, приїхав нарешті мій Ярослав на своїй великій чорній машині. Вийшов з неї, а коли побачив Ганну, сухо привітався і пішов в хату. І Ганна відразу наче стрепенулася, забрала баночку і пішла.
Син тим часом почав мене сваpити, чому я сама пішла на город, і не дочекалася його. Пояснив, що був дуже зайнятий на роботі, тому ніяк приїхати не міг.
Через якийсь час Ярослав вийшов на вулицю, я виглянула в вікно, і зовсім випадково підслухала їхню розмову з Ганною.
– Ти чого крутишся біля моєї матері? Хочеш, щоб вона хату на тебе і твою дочку переписала?
– Ярославе, не забувай, і твою теж… Але я не за цим сюди приходжу, я від душі щиро твоїй матері допомагаю.
– Ми ж з тобою ще багато років тому про все домовилися – хочеш народжувати, народжуй, але я тут ні до чого. Ти сама вибрала цей шлях, то ж не заважай мені жити щасливо, адже у мене дружина і донька.
Ганна мовчала, а я наче прозріла. І як я могла не помітити, що дочка Ганни як дві краплі води схожа на Ярослава.
В той вечір я сину нічого не сказала, а в понеділок пішла до нотаріуса і склала заповіт на свою внучку, яку недавно знайшла.
