— Мамо, вам же таке важко перетравлювати, вік усе-таки! — проспівала Іра, простягаючи руку до верхньої полиці мого холодильника. — Давайте краще Іванкові віддамо, йому рости треба. А вам кашка корисна. На воді.

Вона навіть не питала. Просто ставила перед фактом, наче в якійсь установі, де в безпорадного забирають зайву ковдру. Я стояла біля плити, помішувала порожній овочевий відвар і відчувала, як усередині піднімається глуха, щільна образа. Не та, від якої плачуть, а та, від якої випрямляється спина.

— Іро, відійди від полиці, — сказала я тихо.

Невістка завмерла. Її палець із яскраво-червоним лаком завис за міліметр від упаковки.

***

День починався зовсім інакше. Мені шістдесят два. Останні три місяці я вчилася жити по-новому — після складної хвороби лікар видав список дозволених продуктів, який був довшим за список комунальних тарифів.

Нічого смаженого, солоного чи солодкого. Білок — суворо за годинами. І цей сир — твердий, витриманий, специфічний — був не моєю забаганкою. Він був моїм «паливом».

Я купила його вчора. Грамів триста. Віддала триста п’ятдесят гривень — чималу частину того, що залишилося від пенсії після оплати комунальних послуг та ліків. Стояла біля прилавка хвилин п’ятнадцять, рахувала, прикидала, чи вистачить потім на проїзд у трамваї.

Купила. Бо спеціаліст сказав: «Тамаро Павлівно, вам треба відновлювати сили, а м’ясо організм поки не приймає».

Я розпланувала цей шматочок на тиждень. По дві тонких скибочки вранці. Це була моя єдина радість і єдина їжа, що мала смак.

Продукти

І тут приїхали вони. Як зазвичай — без дзвінка. Син виглядав стомленим — він завжди так виглядав, коли Іра тягла його «провідати маму». Онук, дванадцятирічний Іванко, навіть не привітавшись до пуття, рухнув на диван і втупився в екран смартфона.

— Ми тут мимоїздом були, — повідомила Іра, скидаючи в передпокої свої дорогі черевички. — Дай, думаємо, заскочимо до бабусі. Ви ж усе одно вдома сидите.

«Сидите». Якби вона знала, як я «сиджу».

Підйом о сьомій, гімнастика, щоб суглоби слухалися, процедури за графіком, похід до крамниці, де цінники стрибають щодня, і нескінченні спроби зварити щось їстівне з того, що дозволено.

— Чаю будете? — запитала я, проходячи на кухню. — Будемо, — кивнула Іра, по-господарськи всідаючись за стіл. — Тільки в нас до чаю нічого немає. Не встигли заїхати купити.

Я відкрила шафку. Бублики-сушки — тверді, як камінь. Пачка печива «Марія». — Ось, — поставила вазочку на стіл. — Чим багаті. Іра скривилася. — Ой, ну мамо, ну що це? Іванко таке не їсть. Він же росте, йому енергія потрібна. Може, бутербродики зробимо?

Дарма я тоді відкрила холодильник, щоб дістати молоко до кави.

Очі невістки миттєво вихопили крафтовий папір на верхній полиці.

— О! — пожвавилася вона. — Сир! Добрий, мабуть? Іванко якраз сир обожнює.

Іванко в кімнаті продовжував ганяти монстрів у телефоні. Йому той сир був потрібен так само, як мені лижі влітку. Він любив чіпси та фастфуд, а не витриманий продукт зі специфічним запахом. Але Ірі потрібен був не результат. Їй потрібен був сам факт: забрати найкраще.

— Це мій, Іро, — сказала я, дістаючи молоко. — Дієтичне харчування.

— Та годі вам, «дієтичне», — усміхнулася вона, встаючи зі стільця. Від неї пахло важкими солодкими парфумами.

— Сир він і є сир. Просто дорогий, бачу. Не будьте жадібною, мамо. Онук же приїхав!

Вона говорила з усмішкою. З тією самою, якою зазвичай прикривають нахабство, видаючи його за простоту.

— Іро, у мене дієта, — я намагалася говорити рівно, хоча пальці похололи.

Мені доводилося виправдовуватися за їжу у власному домі!

Продукти

— Мені розписали раціон.

— От саме! — вигукнула вона, і в голосі задзвенів метал «турботи».

— Вам важко таке! Холестерин, судини, вік… Навіщо вам жирне? Ви й так, уже вибачте, набрали ваги, поки вдома сидите. А дитині кальцій потрібен!

Вона простягнула руку. Я дивилася на її доглянуті нігті. Згадала, як син минулого місяця сказав, що не може помогти з грошима, бо «в Іринки свято, взяли в кредит новий смартфон». Іра торкнулася упаковки. У цей момент на кухню заглянув син.

— Мамо, Іро, ви чого там? — в’яло запитав він. — Та ось, мама для онука їжі пожаліла, — голосно оголосила Іра, не прибираючи руки з полиці. — Уявляєш? Купила делікатес і ховає. Каже — «дієта». А я кажу — це просто характер такий. Їй же шкідливо, а вона вчепилася.

Вона потягнула упаковку на себе.

— Віддай, — сказала вже іншим тоном. Наказовим. — Не ганьбися перед сином. Я ступила вперед і різко, але мовчки, притиснула долоню до дверцят холодильника.

— Руки прибери, — сказала я.

Не голосно. Мабуть, навіть занадто буденно. Але Іра відсмикнула руку так, наче дверцята були під напругою. Сир залишився лежати на полиці. Я накрила його своєю рукою.

Вузлуваті пальці, шкіра в пігментних плямах, коротко підстрижені нігті без лаку. Моя долоня лягла на крафтовий папір як печатка. Як замок.

— Мамо? — син подивився на мене вже уважніше. — Ви що, серйозно? Давай я збігаю в супермаркет, куплю Іванкові звичайного, «Голландського».

— Не треба «Голландського», — процідила Іра, не дивлячись на чоловіка. — Справа не в сирі, Сергію. Справа в принципі. Бабуся онука бачить раз на місяць і шматка їжі шкодує. Це вже не характер, це вікове. Де ж ваша совість, Тамаро Павлівно?

Слово «совість» повисло в повітрі, важке й липке. Я мовчки дістала сир. Поклала його на дерев’яну дошку. Взяла свій улюблений ніж — маленький, гострий, із чорним руків’ям.

— Іванку! — покликала я голосно. У коридорі зачовгали ноги. Онук з’явився у дверях, не відриваючись від гаджета.

— Що?

— Сир будеш? Козячий. Твердий. Пахне специфічно, але кажуть — корисний.

Іванко підняв очі, втягнув носом повітря і скривився так, наче я запропонувала йому з’їсти цілий лимон.

— Фу, ба! Козячий? Мене від самого запаху верне. Я таке не їм. Мамо, пішли додому, у мене зарядка сідає.

У кухні стало тихо. Чути було тільки, як натужно гуде старий холодильник.

Я подивилася на Іру. Вона почервоніла плямами, як дешева тканина після невдалого прання. Її головний аргумент про «голодну дитину» розсипався в прах за секунду.

Сир був не потрібен Іванкові. Сир був потрібен Ірі — щоб утвердити владу. Щоб показати, хто тут розпоряджається ресурсами, навіть якщо ці ресурси чужі.

— Чула? — запитала я, дивлячись їй прямо в очі. — Йому не треба.

— Це ви його налаштували! — голос невістки зірвався на вереск.

— Виховали вередуна!

Я повільно, смакуючи кожен рух, відрізала тонесеньку, прозору скибочку. Терпкий аромат вдарив у ніс. Для мене це був запах життя. Запах того, що я ще існую і маю право дбати про себе.

Я піднесла скибочку до рота. Сергій опустив голову. Йому було незручно. Тепер йому було незручно. Не за мене. За неї. І за себе, що дозволив цьому цирку статися.

— Совість, Ірочко, — сказала я, проковтнувши шматочок. — Це не коли ти віддаєш останнє тим, у кого і так усе є. Совість — це коли ти не лізеш у чужу тарілку, знаючи, що вона єдина.

Невістка хапала ротом повітря, не знаходячи слів.

— Пішли звідси! — кинула вона чоловікові, розвертаючись так різко, що ледь не підвернула ногу.

— Ноги моєї тут більше не буде! Їжте самі свій делікатес!

Вони йшли шумно. Хлопали двері, у передпокої щось упало, чулося незадоволене бурмотіння Іванка.

Коли замок клацнув, я залишилася сама. Ноги раптом стали ватяними, і я опустилася на табурет. Серце калатало. Але це був не страх.

Це було дивне полегшення, ніби я зняла тісне взуття.

Я підійшла до столу. Відрізала собі ще одну скибочку. Маленьку, грамів зо три, не більше. Поклала на язик. Солонуватий смак розлився в роті. Дістала телефон.

На екрані світилося повідомлення від сина: «Мамо, ти не ображайся. Вона просто втомилася. Я скину тобі тисячу, купи собі ще того сиру».

Я подивилася на ці рядки. Мені не потрібна була його тисяча. Мені потрібно було повернути собі право бути господинею на власній кухні. І сьогодні я це зробила.

Я видалила повідомлення, не відповівши. Прибрала сир назад на верхню полицю, загорнувши у крафтовий папір. Завтра вранці в мене буде смачний сніданок. І мені за це зовсім не соромно.

Цю історію переповіла нам читачка, яка довго мовчала, але врешті зрозуміла одну істину. Знаєте, у народі кажуть: «На чужий коровай очей не поривай, а свій май та іншим дбай», але дбати треба про тих, хто хоча б поважає твій хліб.

Вміння сказати «ні» власним дітям, коли вони переходять межу, — це теж прояв любові, тільки вже до самої себе.

А як ви вважаєте, чи справді ми маємо віддавати останнє онукам, навіть якщо вони того не потребують, чи все ж таки власне здоров’я на схилі літ — це не егоїзм, а обов’язок?

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!