Поліні було дванадцять років, коли батьки розлучилися. Винна в розлученні була мама і її подруга – тітка Жанна. Поліна це точно знала.

По-перше, тому що тітка Жанна останнім часом стала дуже часто приходити до них в гості, коли не було тата. Він тітку Жанну не любив і не раз просив маму не спілкуватися з нею. По-друге, мама і тітка Жанна зачинялися на кухні і про щось шепотілися.

Кілька разів Поліні вдалося підслухати, про що вони говорять, і дівчинка зрозуміла, що є якийсь Стас, у якого горять очі, коли він дивиться на маму, а у мами від цього метелики в животі.

По-третє, мама порівнювала цього Стаса з татом і говорила, що його двадцять сім років не йдуть ні в яке порівняння з татовими тридцятьма вісьмома.

Поліна знала, що, коли вона з’явилася на світ, мамі було двадцять років, а татові двадцять сім. Тоді її влаштовувала така різниця у віці, а зараз чомусь перестала.

Мамі було тридцять один, невідомому Стасу – двадцять сім. Поліна вважала, що мама для нього стара, і він їй зовсім не підходить.Татові вона нічого не розповідала, сподівалася, що мама поговорить про це з тіткою Жанною, і на цьому все закінчиться. А тоді навіщо засмучувати тата?

Єдине, що вона спробувала зробити, – це вигнати з дому мамину подругу. Для цього вона якось за вечерею запитала маму з найневиннішим виглядом:

– Мамо, а чому це, як тато повернувся з відрядження, тітка Жанна перестала до нас приходити?

Мама почервоніла і почала виправдовуватися, кажучи, що Жанна забігла до неї один раз.

– Ні, мамо, тітка Жанна у нас щодня була, а один раз навіть ночувала, – зробивши здивоване обличчя, поправила маму Поліна.

Цього вечора батьки посварилися, а через місяць, повернувшись зі школи, Поліна побачила, як тато збирає валізу.

– Полінка, я буду жити у бабусі, ти забігай частіше, а у вихідні я постараюся тебе на весь день забирати, – пообіцяв він дочці.

Мама стояла в дверях кухні і мовчала. А коли тато пішов, подивилася на Поліну недобрим поглядом і сказала:

– Це ти винна в тому, що він пішов.

– Ні, мамо, це ти сама винна, не треба було всяких Стасів заводити! – крикнула Поліна і закрилася у своїй кімнаті.

– Як ти смієш так розмовляти з матір’ю!

Мама влетіла в кімнату Поліни і кілька разів шльопнула її по спині кухонним рушником.

– Смію! А про твою Жанну тато правильно сказав: вона … і …! – Поліна викрикнула матері в обличчя два нецензурних слова, які раніше ніколи не вимовляла вголос.

Батьки розлучилися, але ще до цього Стас оселився у них в квартирі, а через шість місяців мама привела на світ Гошу.

Поліна намагалася якомога менше бувати вдома. Письмові завдання вона зі своїми подругами – Тамарою і Катериною – виконувала в читальному залі шкільної бібліотеки, а ввечері, після вечері, зачинялася у своїй кімнаті і вчила усні предмети.

У вихідні дівчинка або йшла до бабусі, або безцільно тинялася містом, а іноді сиділа в альтанці у дворі сусіднього дитячого садка. Там її і побачив Вітька.

Він був на два роки старший за Поліну і навчався в тій же школі. Він погано вчився, вчителі його не любили.

– Ти тут часто сидиш, – сказав він. – Проблеми вдома?

– Одна проблема – Стас, – відповіла вона.

– Це той, який до вас оселився, коли твій батько пішов? – запитав Вітька.

– Звідки ти знаєш?

– Так це всі знають! Це двоюрідний брат Жанни. Він з якогось села приїхав, а вона його ніяк не могла прилаштувати. Прилаштувала, значить.

– Прилаштувала, – сумно повторила за ним Поліна.

– А він до тебе не чіпляється? – запитав Вітька. – Якщо що, ти мені скажи, ми з хлопцями з ним поговоримо.

– Нехай спробує, я йому сама дам відсіч, – сказала Поліна.

Закінчився навчальний рік, почалися літні канікули. У липні Поліна мала поїхати в літній табір – тато купив їй путівку. Але треба чекати ще місяць.

Якось вдень мама і Стас перенесли ліжечко Гоші в кімнату Поліни.

– У тебе канікули, ти зможеш і вдень виспатися. Будеш вночі до брата вставати, коли він заплаче. Ось підгузки – поміняєш якщо що. Пляшечку з сумішшю на кухні візьмеш.

– Власне кажучи, це не моя дитина, а ваша. Самі й займайтеся ним, – спробувала заперечити Поліна.

– Стас вранці на роботу, а він не висипається. А якщо ти проти, то я ж можу довідку в табір тобі і не взяти або повідомити, що ти була в контакті з кимось, хто хворіє, наприклад, на вітрянку. А твій татко знову у від’їзді. Так що табір накриється мідним тазом, – сказала мама.

– Скажи, а ти насправді моя мама? – запитала Поліна.

– У якому сенсі? – не зрозуміла мати.

– Ну, ти мене дала життя, годувала, заколисувала, як зараз Гошу заколисуєш?

– А чим ти незадоволена? – підвищила голос мати.

– Просто я думаю, може, ви мене з дитбудинку взяли або вам мене під двері підкинули? А тепер насильно змушують виховувати. До жодної з моїх подружок вдома не ставляться так, як ти до мене, – пояснила Поліна.

– Багато розмовляєш останнім часом, – сказала мама і вийшла з кімнати.

– Так, дівчинка стала зовсім некерованою, постійно грубить, обмовляється, – почула Поліна слова Стаса.

Через тиждень після нічних «черг» біля дитячого ліжечка Поліна прийшла до бабусі і, поки та досмажувала млинці, лягла на диван і заснула. Вона проспала чотири години.

А коли бабуся дізналася причину, вона зателефонувала колишній невістці і попросила, щоб онука поки побула у неї:

– Я невдало впала, Варю, – ногу розбила, а руку взагалі зламала, – пояснила бабуся. Сама вдома не впораюся.

Після цього вона дістала бинти і за допомогою Поліни забинтувала абсолютно здорові руку і ногу.

– А тепер візьму тростинку я вийду посиджу на лавочці біля під’їзду. Варвара точно комусь із колишніх сусідок подзвонить – інформацію перевірить, – сказала бабуся.

Батько приїхав за три дні до поїздки в табір. Він сходив з Поліною в дитячу поліклініку, де вони взяли всі необхідні довідки.

Поліна поїхала в табір.

Повернулася вона звідти засмагла, щаслива, навіть трохи підросла за місяць.

І тут сталося те, про що їй тоді говорив Вітька.

Проходячи повз Поліну, Стас притиснув її до стіни, шльопнув нижче спини і вщипнув.

– Мамо! – голосно крикнула Поліна.

– Чого ти так кричиш? – мама з’явилася в кімнаті з Гошею на руках.

– Він мене лапає і щипає, – поскаржилася Поліна.

– Бреше вона, Варю, нахабно бреше! – почав виправдовуватися Стас. – Я просто мимо проходив, її навіть пальцем не чіпав.

– Ти навіщо обманюєш? Ти нас посварити хочеш? Кому ти потрібна – мацати тебе! – почала вичитувати Поліну мати.

Стас стояв осторонь і задоволено посміхався. Поліна зрозуміла, що мама за неї не заступиться. Вона пішла до своєї кімнати і зателефонувала батькові.

Він приїхав через п’ятнадцять хвилин.

– Поля, збирай свої речі. Поїдеш зі мною. А ти, Варвара, завтра о десятій з паспортом будь у суді – подамо заяву про зміну місця проживання Поліни.

– А якщо я не прийду? – запитала мати.

– А якщо ти не прийдеш або ще щось витворятимеш, то я подам вже іншу заяву – в поліцію.

–Ну, це ще довести треба, – пробурмотів Стас.

– Будемо доводити. Місяць, два, три будемо доводити, а ти поки будеш у слідчому ізоляторі сидіти.

– Гаразд, прийду я. Якщо так хочеш, нехай вона з тобою живе. Тільки май на увазі, вона останнім часом зовсім некерована, – сказала мама.

З тих пір Поліна жила з батьком і бабусею.

Минуло кілька років. Поліна закінчила школу і вступила до університету. Вона жила з бабусею в трикімнатній квартирі. Тато зі своєю новою дружиною – Аллою – і маленьким сином жили окремо.

Алла була трохи старша за маму, але для Поліни вона була як старша подруга. З нею дівчина ділилася своїми таємницями, у неї питала поради.

Одного разу батько зі своєю сім’єю прийшов у гості до бабусі і Поліни. Поки Алла і Поліна гралися з маленьким Єгоркою, він про щось розмовляв з бабусею на кухні.

Потім батько увійшов до кімнати і сказав, що хоче поговорити з Поліною.

Він розповів, що йому вчора дзвонила Варвара. Серйозно захворів Гоша, йому потрібна пересадка кісткового мозку, але ні мати, ні батько – Стас – не підійшли. Вона просить Поліну здати аналізи і, якщо вона підійде, то стати донором для Гоші.

– Подумай, донечко, раптом зможеш допомогти? – сказав батько.

– Навіть і не подумаю, – відповіла Поліна.

– Зрозумій, тебе ніхто не змушує, тільки ти можеш вирішити, робити це чи ні.

Поліна ще раз відмовилася, і розмова на цьому закінчилася.

У неділю Поліна була в гостях у батька. Вони з Аллою пекли пиріжки. Несподівано в двері подзвонили. Прийшла мати Поліни – Варвара.

– Поліна, я тебе прошу, адже нічого особливого – треба просто здати кров. Лікарі подивляться, підходиш ти чи ні, – попросила вона дочку. – Якщо не підходиш, будуть шукати когось іншого.

– А якщо підходжу? – запитала Поліна.

– Там дуже проста процедура, її вже не один десяток років роблять. Для тебе це безпечно, – вмовляла її мати.

– Щодо безпеки я не зовсім впевнена, – сказала Поліна. – Я прочитала про це в Інтернеті. По-перше, навіть якби твій син був моїм рідним братом, ймовірність того, що я змогла б стати донором для нього, – всього двадцять п’ять відсотків.

А у нас різні батьки, так що там всього одиниці відсотків. А по-друге, я прочитала, як ця процедура відбувається. Мені доведеться протягом п’яти днів робити по кілька ін’єкцій, щоб стимулювати збільшення кількості якихось там клітин.

Потім під загальним наркозом у мене будуть забирати ці клітини. Процедура триває чотири години. Я не впевнена, що ця стимуляція згодом не позначиться негативно на моєму здоров’ї.

І перебувати під загальним наркозом цілих чотири години – теж аж ніяк не корисно. Чому я повинна ризикувати своїм здоров’ям? У дитинстві ти спихувала свого сина мені ночами, щоб ви зі Стасом могли висипатися.

А зараз теж зібралися за мій рахунок вирішити свої проблеми? Є база донорів, навіть міжнародна – там вам підберуть кандидатів. Правда, доведеться платити. Так що шукайте і платіть, а до мене не звертайтеся.

Мати пішла.

Поліна подивилася на батька і Аллу:

– Ви мене засуджуєте?

– Ні, що ти! Ти маєш право на своє рішення, – сказав тато.

– А ти, Алло, що скажеш? – запитала Поліна.

– Мені шкода Варю, я уявила, що мова йде про Єгорку, – відповіла Алла.

– Якби мова йшла про Єгорку, все було б інакше, тому що він мій брат, – впевнено сказала Поліна.