Життя у великому місті, де оренда квартири коштує 15 000 гривень, а моя зарплата становить лише 20 000, змушувало мене ретельно планувати бюджет.

Але одного дня я дізналася про зраду чоловіка, і це зруйнувало мій світ. У розпачі я зателефонувала подрузі Марії, з якою ми не спілкувалися кілька місяців.

Той день я пам’ятаю, ніби це було вчора. Я сиділа на кухні нашої орендованої квартири, тримаючи в руках телефон. У повідомленні від знайомої я побачила фото мого чоловіка з іншою жінкою.

В очах потемніло, руки тремтіли. Я не знала, куди себе подіти, тому набрала номер Марії — подруги, з якою ми дружили ще зі школи. Ми не бачилися давно, але я знала, що вона завжди вміла вислухати.

— Маріє, привіт, це Олена, — мій голос тремтів, коли вона взяла слухавку. — У мене тут таке. Можна поговорити?

— Оленко, звісно! Що сталося? — її голос був теплим, як завжди.

Я вилила їй усе: про зраду, про жалі, про те, як не знаю, що робити. Вона слухала, не перебиваючи, а потім сказала:

— Ти сильна, Оленко. Ти впораєшся. Він не вартий твоїх сліз. Знаєш, я завжди тут, якщо тобі потрібна підтримка.

Її слова були як ковток свіжого повітря. Ми проговорили майже годину, згадуючи старі часи, сміючись крізь мої сльози. Наприкінці розмови Марія раптом замовкла, а потім невпевнено сказала:

— Слухай, Оленко, у нас з Андрієм зараз трохи складно. Не вистачає грошей до зарплати, а це ще тиждень. у нас ще й оренду квартири треба оплатити. Чи не могли б ви з Ігорем позичити нам 20 000 гривень? Я поверну, як тільки отримаю зарплату, через тиждень, обіцяю!

Я задумалась. Мої фінанси були на межі, але Марія була подругою, якій я довіряла. Мене з дитинства вчили допомагати близьким, і я подумала: якщо вона поверне через тиждень, я нічого не втрачу.

— Добре, Маріє, я переведу тобі гроші. Але, будь ласка, поверни вчасно, бо за квартиру платити скоро, — сказала я.

— Оленко, ти янгол! Я поверну все до копійки, не переживай! — її голос знову став бадьорим.

Того ж вечора я перевела їй 20 000 гривень. Ми ще трохи поговорили, і я пішла спати з відчуттям, що зробила щось хороше. З Ігорем ми поговорили, я показала фото, той аж зайшовся сміхом. Показав мені таке ж, але п’ятирічної давнини.

— Це Дарина, ми зустрічались певний час. От цікаво, а чи не Світлана тобі те фото перекинула, га? Вони із Дариною товаришують.

Мені від душі відлягло. Придивилась, а й справді. На фото мій чоловік, але ж одяг явно не той, що у нього нині. Господи, ото накрутила сама себе!

Минув тиждень, але Марія не дзвонила. Я намагалася додзвонитися до неї, але вона не відповідала. Спочатку я подумала, що вона зайнята, але з кожним днем тривога зростала.

Нарешті настав день оплати за квартиру. Нам із Ігорем довелось позичати 15 000 гривень, і в нас на двох до зарплатні залишилося лише 2 000 на весь місяць.

Я не звикла брати в борг, тому вирішила, що якось протягну. Купила крупи, хліб, найдешевші продукти. Кожен день я перевіряла телефон, сподіваючись на повідомлення від Марії, але його не було.

— Ігоре, як думаєш, чому Марія не відповідає? — спитала я чоловіка одного вечора, коли ми сиділи за скромною вечерею.

Він знизав плечима, не відриваючи очей від тарілки.

— Може, у неї проблеми? Ти ж знаєш, як буває. Дай їй час.

Але я відчувала, що щось не так. Марія завжди була пунктуальною, особливо коли йшлося про обіцянки.

Минуло ще два тижні, і я вже втратила надію. Аж раптом одного вечора мій телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я Марії. Я відчула змішані почуття — радість і роздратування.

— Привіт, Оленко! Як справи? — її голос був легким, ніби нічого не сталося.

— Привіт, Маріє. Чесно кажучи, не дуже. Ти обіцяла повернути гроші через тиждень, а вже минуло три. Що сталося? — я намагалася говорити спокійно, але в голосі чувся докір.

— Ой, Оленко, вибач, зовсім закрутилася! У нас тут стільки всього, зарплату затримали. Але я поверну, обіцяю, наступного місяця! — вона говорила швидко, ніби хотіла закрити тему.

Я зітхнула.

— Маріє, я через тебе залишилася з 2 000 гривень на місяць. Живу на крупах і хлібі. Ти розумієш, як мені важко?

— Оленко, я ж не знала, що у вас так, — знітилася Марія. — Слухай, я подумаю, може, якось з Андрієм перекрутимось, і я хоч частину тобі перекину.

— Добре, — кивнула я, хоча вона не бачила. — Я вже чекаю. Просто хочу розуміти, на що мені розраховувати.

Після тієї розмови я вирішила більше не дзвонити. Суп — вода з пшоном і цибулиною — став нашим щоденним меню. Ігор ходив на роботу пішки — півтори години в один бік, бо на проїзд вже не було.

— Чуєш, а якщо я зварю той заморожений горох, що в морозилці ще з нового року? — спитав Ігор, заглядаючи до порожнього холодильника.

— То давай, — сказала я, сидячи на кухні з блокнотом у руках, рахуючи, скільки ще днів до авансу.

— А ти Марії писала знову?

— Та ні. Що писати? Вона ж “закрутилася”. Їм, мабуть, не до нас. Хоча, якщо чесно, цікаво, як там у них “не до нас”, якщо на проїзд і вечерю я витягую з кишені останні копійки, — буркнула я.

Ігор поставив на плиту каструлю.

— Я ще в офісі взяв трохи печива, у нас на кухні хтось залишив. Принесу — буде десерт.

— Ми — фудблогери нового типу, — я сумно всміхнулася. — Їмо, що знайдемо, фотографуємо миску з супом, і пишемо: “Життя в стилі мінімалізм”.

— Та яке там. Ми вже скоро в стилі «не їм, бо економлю дихання» будемо, — кинув Ігор.

— А я сьогодні пішки з роботи поверталася, бо залишилось 16 гривень на картці, — кажу.

І ми обоє засміялися. Трохи сумно, трохи натягнуто. Але сміх — то вже щось.

Через день я отримала ще одне повідомлення. Від Марії. Лаконічне:

“Привіт! Можеш ще позичити 5 тисяч? Нам дуже треба, обіцяю — цього разу точно віддам у строк!”

Я перечитала тричі. Рука сама потягнулася до телефону. Я написала коротко:

“Маріє, я зараз їм суп із гороху, у холодильнику — лід і півпачки маргарину. У мене немає грошей навіть на тролейбус. Якщо тобі потрібно — можу позичити суп.”

Через хвилину ще одне:

“Пробач. Я не думала, що у вас так. Я соромлюсь. І дякую, що тоді допомогла. Я поверну, чесно.”

Я не відповідала.

Увечері Ігор увійшов до кухні коли я варила суп із того ж таки зеленого горошку.

— Слухай, цей горох навіть нічого, — сказав він. — Але я вже скучив за чимось з текстурою.

— Ну, от і чудово. У мене новий рецепт: на завтра буде “повітря з ароматом картоплі”. Хочеш?

— Якщо ти приготуєш, я з’їм. Навіть із двома зірочками Мішлен, — підморгнув він.

— Ти ж розумієш, — я подивилась на нього серйозно, — якщо вона гроші не поверне, ми ще довго будемо на цих дієтах.

Марія зателефонувала за кілька днів і знову із покаянною і обіцянками:

— Ой, Оленко, мені так соромно. Я не думала, що так вийде. Але я поверну, чесно!

Ми же поговорили про все на світі. І тут вона, ніби між іншим, додала:

— Слухай, хотіла тобі порадити, я на днях купила нову косметику, така класна! 6 000 гривень, уявляєш? Але воно того варте.

Я аж підстрибнула. Вона витратила 6 000 на косметику, але не повернула мені 20 000? Я намагалася стриматися, але голос тремтів:

— Маріє, ти серйозно? Ти купуєш косметику за 6 000, а мені не можеш повернути мої гроші?

— Ой, та це ж не те, що ти думаєш! То була акція, я не могла пропустити. Але я поверну, Оленко, не переживай! — вона намагалася звучати невимушено, але я вже не вірила жодному слову.

Після цієї розмови Марія дзвонила ще кілька разів. Кожен дзвінок починався з невимушеної балачки, а закінчувався обіцянками повернути гроші “наступного місяця”.

Але гроші так і не приходили. Я відчувала себе обдуреною, але водночас не хотіла втрачати подругу, з якою ми дружили 10 років.

Одного разу я не витримала і написала їй:

— Маріє, я не розумію. Ти обіцяєш повернути гроші, але нічого не робиш. Що відбувається?

Вона відповіла через кілька годин:

— Оленко, я розумію, що ти злишся. Але в нас справді складно. Я поверну, як тільки зможу.

Ця переписка повторювалася місяцями. Я почала розуміти, що Марія не планує повертати борг. Але найгірше було не в грошах — я втрачала віру в людину, яку вважала близькою.

Одного вечора я сиділа на кухні, переглядаючи старі фото. На одному з них ми з Марією сміялися на якомусь святі. Я згадала, як ми ділилися секретами, як підтримували одна одну. Але тепер я бачила її іншою — людиною, яка скористалася моєю довірою.

— Ігоре, як думаєш, я правильно зробила, що позичила їй гроші? — спитала я чоловіка.

Він задумався, а потім сказав:

— Оленко, ти зробила те, що вважала правильним. Але іноді люди показують своє справжнє обличчя саме в таких ситуаціях. Може, це і на краще, що ти дізналася, хто вона є.

Минуло кілька місяців. Я навчилася жити економніше, планувати бюджет і не покладатися на порожні обіцянки. Моя історія з Марією стала для мене поворотним моментом. Я почала більше цінувати тих, хто поруч, і тих, хто тримає слово.

Я знаю, що Марія любить читати історії в інтернеті. І я щиро сподіваюся, що вона натрапить на цю розповідь. Може, вона впізнає себе і замислиться.

Життя має властивість повертати все бумерангом. І я вірю, що одного дня вона зрозуміє, що не лише 20 000 гривень отримала, а й справжню дружбу втратила.

Як думаєте, дійде?