– Забери сьогодні дітей, бо в мами через них уже тиск скаче! – пролунав у слухавці сердитий голос колишнього чоловіка.
Оксана опустилася на стілець у передпокої сестри й кілька секунд мовчки дивилася в одну точку на шпалерах. Потім потерла скроні.
Ще в п’ятницю Ігор у суді клявся, що й дня не проживе без синів. А вже в неділю о дев’ятій ранку вимагав негайно забрати їх назад!
– Зачекай, Ігоре, – тихо мовила Оксана й натиснула на екрані кнопку запису.
– Як це забрати? Ви ж із мамою позавчора в один голос твердили, що хлопцям краще у батька.
– Та годі вже починати! – роздратовано буркнув Ігор. – У Ніни Іванівни зранку голова тріскає! Увесь туалетний столик заставлений пляшечками з валеріанкою.
– Твій Сашко вимазав новий кардиган на ґудзиках помаранчевою гуашшю. А Мишко з сьомої ранку гупає м’ячем!
– Оце так? – із натиском перепитала Оксана, поглядаючи на секунди запису.
– А в п’ятницю ви говорили зовсім інше. Мовляв, у мене робота допізна, а у вас — зразковий дім і турботлива бабуся на пенсії.
– Ой, Оксано, досить цих концертів! – самовдоволено засміявся колишній чоловік. – Ти ж не дитина. Сама розумієш, що вся ця метушня з довідками була просто для галочки.
– Для галочки? – перебила вона.
– А як ти хотіла? – обурився Ігор. – З якого дива я маю віддавати тобі половину зарплати на аліменти й тулитися в матері в тісній двокімнатці?
– Хлопців переписали на мене, борг мені тепер спишуть. А ми з мамою нарешті житимемо по-людськи в просторій трикімнатній квартирі!
– То Микола й Сашко знадобилися тобі тільки заради моєї квартири? – прямо спитала Оксана. – І щоб не платити аліменти?
– Квартира спільна! – одразу огризнувся колишній. – Коротше, слухай, як буде. Зараз же приїжджаєш і забираєш обох до сестри на весь тиждень. Годуєш їх, переш, робиш уроки й водиш до школи.
Оксана навіть рота розтулила від такого нахабства. А Ігор, наче й не помічаючи її реакції, продовжив:
– У суботу вдень привезеш хлопців назад на пару годин. А раптом ця Валентина Сергіївна з опіки вирішить заглянути для звіту!
І не забудь захопити гроші на продукти. За паперами сини живуть зі мною, тож тепер ти зобов’язана їх утримувати!
– А якщо не заберу? – з викликом уточнила Оксана.
– Забереш, куди ти дінешся! – відрізав Ігор. – Мамі потрібен спокій, вона в няньки не наймалася. І тільки спробуй комусь щось скиглити — взагалі хлопців не побачиш!
Він скинув дзвінок. Оксана зберегла запис у пам’ять телефону. Руки трохи тремтіли від злості, але думки були абсолютно ясні.
Із Ігорем вони розлучилися рік тому. Терпіти його постійні гульки й приховані від сім’ї заначки вже не було сил. Трикімнатну квартиру купували ще на початку шлюбу.
Майже всі гроші тоді дали від продажу спадкової квартири її бабусі.
Після розлучення колишній чоловік уперто не хотів виїжджати. Оксані ледь вдалося виставити його до свекрухи Ніни Іванівни.
Увесь рік Ігор раз на три місяці переказував гроші й накопичував борги. Але затаїв люту образу через втрату зручного житла.
А два місяці тому Оксана потрапила до лікарні з гострим апендицитом. Поки вона лежала в палаті, колишній чоловік зі своєю матір’ю розгорнули бурхливу кампанію.
Вони поскаржилися інспекторці опіки Валентині, ніби мати покинула одинадцятирічного Миколу та восьмирічного Сашка без нагляду. Ігор приніс фальшивий папірець про великий дохід, і в п’ятницю рішення винесли на його користь.
Того ж вечора Ігор і Ніна Іванівна примчали в трикімнатну квартиру з дорожніми сумками. Заявили, що тепер житимуть тут разом із онуками.
Оксана не стала влаштовувати скандал на очах у переляканих хлопців і на вихідні поїхала до сестри.
Два дні. Рівно стільки витримали ці “вихователі”!
Оксана знайшла в телефоні номер інспекторки опіки Валентини, який записала ще в п’ятницю. Коротко пояснила ситуацію й надіслала їй щойно записаний аудіофайл.
Валентина передзвонила за дві хвилини. В її голосі бриніло відверте обурення.
– Оце пройдисвіти! – розсердилася вона. – А в п’ятницю ваш колишній таку сльозу пускав! І бабуся клялася, що з онуків порошинки здуватиме! Нічого самі не робіть, Оксано. Я сьогодні якраз на чергуванні в районі.
– Ви зможете під’їхати? – з надією спитала Оксана.
– За пів години буду біля вашого під’їзду, – твердо пообіцяла Валентина. – Ви зайдете першою, хай вони виговоряться. А за десять хвилин підійду я. Подивимось, який концерт вони мені влаштують!
Коли Оксана зайшла до передпокою своєї квартири, назустріч із радісним вереском вибігли сини.
У молодшого Сашка лікоть справді був забруднений яскраво-жовтогарячою гуашшю. А старший Микола в різних шкарпетках намагався застебнути сандалі.
– Мамо, ти нас назовсім забереш?! – випалив на одному подиху Сашко, притискаючись до її бежевого плаща.
– Ми так хочемо їсти! Нам із учорашнього ранку давали тільки пусті макарони!
– Та ще й холодні! – підхопив Микола.
– Тато спав до самого обіду. А бабуся зайняла твою спальню з лоджією та викинула всі наші підручники на антресоль!
– І малювати мені заборонила! – поскаржився Сашко. – Сказала, що від нас тільки бруд і збитки!
З великої кімнати вийшла Ніна Іванівна. На ній був пісочний кардиган на ґудзиках із рудою плямою на рукаві. На шиї теліпалося масивне намисто, а в руці свекруха стискала пляшечку валеріанки.
– З’явилася нарешті! – зверхньо кинула вона, навіть не привітавшись. – Совісті в тебе немає, Оксано! Розпустила хлопців до краю! Вони ж зовсім дикі!
– Доброго ранку, Ніно Іванівно, – іронічно відповіла Оксана, вішаючи плащ на гачок у передпокої. – Що сталося? Ви ж позавчора всім розповідали, що мріяли няньчити хлопчаків від ранку до вечора.
– Ти мені зуби не заговорюй! – відрізала свекруха й поправила підфарбоване волосся. – У мене тиск під двісті! Вони бігають, як навіжені, і кожні дві години заглядають на кухню! Хіба можна стільки їсти?
– Це хлопчики, вони ростуть, їм потрібна нормальна їжа, – зауважила Оксана. – Ви ж самі хвалилися, які смачні пироги їм пектимете.
– Мало що говорять для діла! – фиркнула Ніна Іванівна. – Треба було рятувати Ігоря від твоєї жадібності! Ти ж із мужика всі соки вичавила своїми аліментами!
– Синок має жити в просторі, а не стирчати зі мною в двокімнатній, поки колишня дружина шикує в трьох кімнатах!
З кухні вийшов Ігор у бордовій домашній кофті та домашніх штанах. Він смачно позіхнув, почухав лисину, що проступала, і кивнув у бік дитячих рюкзаків біля комода.
– Коротше, Оксано, давай жвавіше, – не церемонячись сказав колишній чоловік. – Мати слушно каже. Забирай обох і веди до своєї сестри. Вони за вчорашній вечір з’їли всі котлети, які мама насмажила мені на робочий тиждень!
– Ми по одній котлетці з’їли! – ображено крикнув Микола. – Інші ти сам уночі зі сковорідки потягав!
– Цить, малий! – гаркнув на сина Ігор і знову повернувся до колишньої дружини.
– Гроші на продукти та комуналку привезла? Клади сюди, на комод. Мені ж хлопців ще по паперах утримувати треба!
– І в шафі полиці звільни! – одразу наказала Ніна Іванівна. – Там досі твої зимові пальта висять. Мені свої речі розкласти нікуди!
Оксана уважно подивилася спершу на колишнього чоловіка, потім на свекруху. Обоє стояли з таким виглядом, ніби зробили їй величезну послугу.
– Колю, Сашку, збігайте на хвилинку в дитячу, – лагідно попросила вона синів. – Перевірте, чи не забули на підвіконні свої альбоми й пенали.
Хлопці слухняно помчали до кімнати. Ігор одразу ступив до комода й вимогливо постукав пальцем по кришці.
– Ну чого ти копаєшся? – пробурмотів він. – Викладай купюри та забирай своїх шибеників до суботи. У мами від вашого шуму мігрень починається.
– Грошей ти від мене не дочекаєшся, Ігоре, – спокійно відповіла Оксана. – І зі своєї квартири я нікуди не піду.
– Це ще побачимо, чия тут квартира! – заверещала Ніна Іванівна, розмахуючи пляшечкою валеріанки.
– Де зареєстровані онуки, там і житиме батько зі своєю матір’ю! А твоя справа — батрачити на двох роботах і носити нам передачки, коли народила двох із таким вовчим апетитом!
– Саме так! – підтримав Ігор.
– Будеш качати права — я скажу Валентині, що ти нам у двері ломилася й заважала дітям вчитися!
У цей момент у передпокої пролунав наполегливий дзвінок.
– Кого ще принесло так рано? – скривився колишній чоловік. – Точно сусідка знизу приперлася сваритися через м’яч Миколи!
Він смикнув ручку й завмер на порозі. На сходовому майданчику стояла інспекторка опіки Валентина в суворому темно-сірому пальті та з робочим блокнотом у руках.
Ніна Іванівна миттєво змінилася на обличчі. Пляшечка валеріанки спритно сховалася за спину, на край комода, а на губах свекрухи з’явилася нудотно-привітна усмішка.
– Ой, Валентино, проходьте, будь ласка! – зацвірінькала вона з притиском. – А в нас тут справжнє лихо! Ми з Ігорем із самого світанку оточили онуків турботою, збиралися вести їх у парк на каруселі. І раптом вривається Оксана, кричить і силоміць тягне хлопчиків із рідного дому!
– Так-так! – заторохтів Ігор, чемно відступаючи до стіни.
– Уявляєте, Валентино, ми їм і гарячий сніданок подали, і книжки дістали! А колишня дружина влаштовує сцени та заважає мені виконувати батьківський обов’язок!
Тут із дитячої вийшли Микола та Сашко з рюкзаками за плечима. Побачивши знайому тітку, Сашко зупинився й широко розплющив очі.
– Тату, який ще парк?! – дзвінко здивувався молодший син. – Ти ж сам уранці кричав у телефон, щоб мама швидше забрала нас, бо у бабусі від нас тиск!
– Ага! – підтвердив Микола. – А бабуся вчора сховала палицю копченої ковбаси та сир на саму верхню полицю в сервант, щоб ми не дістали! І сказала татові, що в няньки до нас не наймалася!
Ніна Іванівна почервоніла плямами й шикнула на онуків:
– Та що ви верзете, маленькі брехуни?! Валентино, не слухайте їх! Це Оксана за дві хвилини в кімнаті їх налаштувала! Вона спеціально налаштовує хлопчаків проти рідного батька!
– Так, вона їм вічно всяку дурницю в голову вкладає! – гаряче підхопив Ігор. – Ви ж бачили в п’ятницю мою характеристику, я для пацанів останню сорочку віддам!
Валентина слухала, не кліпаючи. Вона перевела погляд на помаранчеву пляму на рукаві свекрухи, потім подивилася на зібрані дитячі рюкзаки біля порога.
– То ви в парк збиралися? – з іронією уточнила вона. – Із повними шкільними рюкзаками та підручниками?
– Та ми… це… після парку хотіли ще в гуртки заїхати! – заметушився Ігор, витираючи спітніле чоло.
– Не треба вигадувати, Ігоре, – твердо сказала Оксана.
Вона дістала телефон із кишені плаща й підняла його перед собою.
– Я рік терпіла твої фокуси, – дивлячись колишньому прямо в очі, промовила Оксана. – Мовчала, коли ти тікав від аліментів і ховав зарплату від своїх дітей. У п’ятницю стрималася, щоб не травмувати Колю та Сашка сваркою.
– Але виганяти нас із дому й прикриватися синами я вам не дозволю. Слухайте!
Оксана ввімкнула запис на повну гучність. На весь передпокій виразно залунав розв’язний голос Ігоря:
– Забери сьогодні дітей, у мами від них тиск!.. Ти ж сама розумієш, що вся ця біганина з довідками була для галочки!
– З якого дива я маю віддавати тобі пів зарплати на аліменти й тулитися в матері в тісній двокімнатці?.. Зараз же приїжджаєш і забираєш обох до сестри на весь тиждень…
– У суботу до обіду привезеш хлопців назад на пару годин. Раптом ця Валентина з опіки надумала зайти до звіту! І захопи із собою грошей на продукти!
Запис урвався. Ігор притиснувся спиною до комода й судомно ковтнув, не знаючи, що сказати.
– Оце так краса! – холодно всміхнулася Валентина, розкриваючи блокнот.
– То вся біганина була для галочки, Ігоре? А “ця Валентина з опіки” потрібна тільки на кілька годин для суботнього звіту?!
– Це… це не я! – видавив він, боязко поглядаючи на інспекторку. – Це монтаж! Оксана мене спеціально вивела з себе, я взагалі жартував!
– Ти ще й базікати вмієш, горе лукове! – раптом вибухнула Ніна Іванівна, геть забувши про свій тиск і мігрень.
– Хто тебе тягнув за язик телефоном теревенити?! Я ж тобі по-людськи казала: потерпи хоч тиждень, поки папери набудуть сили, а тоді вже спихай їх матері!
– Що?! – підскочив Ігор, повертаючись до матері. – Та ти сама з сьомої ранку мені весь мозок винесла!
Бігала навколо дзеркального трюмо й голосила: “Ігоре, дзвони Оксані, вони мої котлети з’їли й спати мені не дають, забирай їх куди хочеш!” — Це твої слова були чи ні?
– Мої котлети тобі в горло не лізли, коли ти їх опівночі зі сковорідки жер, дармоїде! – закричала свекруха на весь під’їзд.
– Я заради тебе, невдячного, перед чужими людьми виправдовувалась, а ти все за два дні зіпсував!
Валентина швидко занотувала дві сторінки в блокноті й із гидливим жалем подивилася на цю парочку.
– Картина ясна, – сухо відрізала інспекторка. – Такого цирку за десять років роботи я ще не бачила. Отже, Ігоре.
Я просто зараз пишу висновок про те, що ви обдурили опіку, не годуєте синів і намагалися вигнати їх із дому вже на другий день.
– І що тепер буде? – засмутився колишній чоловік, одразу втративши всю свою пиху.
– А те, що залишатися з дітьми ви не маєте права жодної хвилини! – відкарбувала Валентина. – Чи хочете, щоб я викликала перевірку по ваших фальшивих довідках і поставила вас на облік?
– Ні, не треба перевірок! – перелякано замахав руками Ігор. – Нехай хлопці залишаються з Оксаною, я взагалі не маю претензій! Мені на роботі проблеми не потрібні!
– Тоді даю вам рівно пів години на збори, – жорстко сказала Оксана й вказала на їхні дорожні сумки в кутку передпокою.
– Щоб вашого духу в моїй квартирі не було! І якщо на обід хоч одна чужа кофта залишиться в моїй шафі, я викину її в сміттєпровід.
– Подумаєш, дуже треба мені в вашому бедламі залишатися! – пирхнула Ніна Іванівна, хапаючи з комода свою валеріанку й ховаючи її в кишеню кардигана.
– Ходімо, Ігоре, до нас додому! Нехай вона сама зі своїми виродками порається, а моєї ноги тут більше не буде!
Зібралися колишній чоловік зі свекрухою за дві хвилини. Увесь шлях до ліфта вони голосно сварилися через те, хто понесе важку дорожню сумку і хто кому зіпсував таку шикарну задумку.
Минуло два місяці. Уся ця історія з паперами швидко повернулася на свої місця — після нищівного звіту Валентини колишній чоловік навіть не з’явився сперечатися.
Втім, ні Ігор, ні його матір своїх звичок так і не змінили.
Ніна Іванівна тепер щовечора сидить на лавці біля свого під’їзду й скаржиться сусідкам, як підступна невістка розлучила її з улюбленими онуками.
Щоправда, за всі вісім тижнів любляча бабуся не подзвонила хлопцям жодного разу.
А сам Ігор, побачивши колишню дружину чи синів біля магазину, одразу звертає в сусідній двір і вдає, що дуже поспішає у справах.
Натомість у квартирі Оксани знову стало шумно й весело. У неділю на кухні смачно пахло рум’яним яблучним пирогом.
Сашко захоплено малював за обіднім столом рудого кота помаранчевою гуашшю, а Микола з важливим виглядом заглядав на верхню полицю серванта — перевіряв, чи ніхто не сховав від них копчену ковбасу…