– Які гроші? Немає в мене ніяких грошей! – одразу почала виправдовуватися мати.
Олена важко зітхнула і переступила з ноги на ногу. Ця розмова з першої ж секунди пішла зовсім не так, як вона собі уявляла.
– Мамо, давай без цього, я ж серйозно. Мені скоро вступати, за кілька тижнів приймальна комісія закінчує приймати документи.
– Я повинна розуміти, чи вистачить відкладених грошей на навчання, чи вже зараз шукати постійний підробіток і дізнаватися про розстрочку.
Олена Дмитрівна зам’ялася, потім невдоволено скривилася і відвела очі.
– Слухай, ну ти прямо, як з місяця впала! Про які відкладені гроші взагалі йдеться? Не знаю я ні про які гроші!
Олена уважно подивилася на матір. Спочатку їй здалося, що це черговий дурний жарт. Валя, наприклад, любила підколювати молодшу сестру, а мати часто її підтримувала. Але зараз Олена Дмитрівна не посміхалася.
– Мамо, ну вистачить, це вже не смішно! Я про бабусині гроші та про все, що віддавала тобі з днів народження та свят.
– Ти сама казала, що складаєш їх окремо до мого вступу. Це не тема для жартів! Де мої гроші?
– Та чую я тебе, бач розкричалася вона! Нема грошей, справді немає!
Олена відступила на пару кроків і сіла на диван.
– Як це – немає? Бабуся залишила їх мені. Потім сама запропонувала складати туди все, що мені дарують. Я навіть гроші, які заробила влітку, віддала тобі. Ти обіцяла нічого не чіпати, та ще й додати.
Олена Дмитрівна роздратовано скривилася.
– Ну, так треба було краще вчитися! Отримала б високі бали та пройшла б на бюджет. Хто тобі винен, що безплатне відділення не світить?
Олена різко підвелася.
– А коли мені було вчитися? Ви з Валею весь останній рік лишали на мене дітей. Я після школи не до іспитів готувалася, а забирала племінників, годувала їх, гуляла з ними та чекала на сестру!
– Валя то на побаченні, то з подругами, то ще десь. А якщо я відмовлялася, то ти перша казала, що сім’ї треба допомагати!
– Не перебільшуй! Ніхто тебе силою не примушував.
– Звичайно. Тільки якщо я казала, що мені ніколи, ви обидві виставляли мене егоїсткою. Я сідала за підручники вночі і терпіла це лише тому, що знала: якщо не пройду на бюджет, у мене є гроші на платне. Куди ви їх поділи?
Олена Дмитрівна замовкла. Потім переступила з ноги на ногу і буркнула:
– Валі я їх віддала. На їхнє весілля з Миколою.
Олена завмерла…
Три місяці тому старша сестра одружилася вдруге. Весілля влаштували велике: ресторан, ведучий, фотограф, дорога сукня, близько п’ятдесяти гостей. Олена Дмитрівна тоді всім розповідала, що витрати взяв Коля та його сім’я.
– На це весілля? Ти ж сама казала, що все сплатив Коля!
– Не все. Його батьки дали менше, ніж обіцяли. А ресторан уже замовили, сукню купили, завдатки внесли. Потрібно було швидко вирішувати.
– І ти вирішила взяти мої гроші?
– А що я мала робити? Зривати весілля? Валі і так не просто із двома дітьми. Вона нарешті зустріла нормального чоловіка. Потрібно було все влаштувати по-людськи, щоб перед його родичами соромно не було.
Олена дивилася на матір і не впізнавала її.
– Тобто, мій інститут можна відкласти, а весілля Валі не можна?
– Не драматизуй. Ти молода, у тебе все життя попереду. Не вийде зробити зараз – попрацюєш рік, накопичиш і спробуєш знову. Можна на заочне піти.
– Чому ви хоча б не спитали мене?
Олена Дмитрівна посміхнулася.
– Тому що ти б відмовила!
– Звісно, відмовила б! Це мої гроші на освіту!
– Ось бачиш. Рідній сестрі допомогли, а ти поводишся так, ніби тебе чужі люди обікрали. Гроші ще заробиш. Не можна бути такою черствою через папірці.
Олена відчула, як до очей підступають сльози. Перед нею разом стали вечори з племінниками, скасовані заняття та обіцянки матері не переживати через оплату.
– Поки Валя влаштовувала особисте життя, я сиділа з її дітьми і гаяла час на підготовку! А потім ви ще й мої накопичення віддали їй на весілля. Ви мене просто використали!
– Досить влаштовувати сцену! Ніхто тобі життя не зламав.
– Я вас не пробачу, – тихо сказала Олена. – Ні тебе, ні Валю. Ніколи!
Вона пішла до своєї кімнати і зачинила двері на замок. Мати ще кілька хвилин ходила коридором, вимагала припинити істерику і називала дочку невдячною, але Олена не відповідала.
На столі лежали видруки із сайту інституту: вартість навчання, терміни оплати, список документів. Ще вранці все було просто: якщо балів не вистачить на бюджет, то вона використає накопичення. Тепер платити було нічим.
Олена кілька разів перерахувала суму першого внеску. Навіть якщо терміново влаштуватися на роботу, за тижні, що залишилися, стільки не зібрати.
Найбільше злило інше: весь останній рік вона мирилася з тим, що підготовка постійно йшла на другий план, бо вважала гроші своїм підстрахуванням. Виявилося, що жодного підстрахування давно немає.
З цього дня життя в квартирі перетворилося на мовчазну баталію. Олена майже не розмовляла з матір’ю, не сідала за спільний стіл і відповідала тільки на найнеобхідніші питання.
Олена Дмитрівна спочатку намагалася достукатися до дочки, потім сама образилася і почала скаржитися на її невдячність.
В інститут того року Олена так і не вступила. На бюджет забракло кількох балів, а на платне відділення грошей не було.
Замість студентського квитка довелося оформляти робочу медкнижку. Олена влаштувалася офіціанткою в кафе в центрі міста, а вечорами та у вихідні мила підлогу у торговому комплексі.
Після першої роботи вона майже одразу їхала на другу й поверталася додому пізно. Було важко, але тепер вона достеменно знала, заради чого працює.
Кожну зарплату дівчина одразу ділила на дві частини. Трохи залишала на проїзд, їжу та обов’язкові витрати, решту перекладала на власний банківський рахунок. Новий одяг майже не купувала і від зайвих витрат відмовлявся.
Через три місяці накопичень вистачило на заставу та перший місяць оренди. Олена знайшла маленьку кімнату на околиці міста. До роботи доводилося їхати довше, проте вона могла дозволити собі цю оренду.
Про переїзд матері Олена не сказала.
Якось Олена Дмитрівна пішла з дому у своїх справах. Олена склала одяг, документи, книги та особисті речі у дві старі валізи, залишила ключі на тумбочці і зачинила за собою двері.
…Телефон почав розриватися від дзвінків майже одразу. Мати то вимагала повернутись, то плакала, то звинувачувала дочку в тому, що вона руйнує сім’ю через гроші.
Валя теж дзвонила. Спочатку вона обурювалася через кинуту матір, а потім, як ні в чому не бувало, попросила знову посидіти з дітьми.
Олена нічого не відповідала. Вона внесла номери матері та сестри до чорного списку, а потім заблокувала родичів, які почали писати на їхнє прохання. З’ясування стосунків їй більше не хотілося…
Минув рівно рік. Майже весь цей час Олена працювала без нормальних вихідних та відкладала все, що могла. Тепер вся зароблена сума лежала на її особистому рахунку, до якого ніхто інший не мав доступу.
До наступного літа грошей вистачило на перший рік навчання. Результати минулорічних іспитів дозволяли подати документи на заочне відділення бажаного факультету.
Олена подала документи і за кілька тижнів побачила своє прізвище у наказі про зарахування. Коли їй видали студентський білет, вона довго тримала його в руках. Рік тому їй здавалося, що ця можливість зникла разом із накопиченнями.
Вчитися було не просто. Вона продовжувала працювати, читала лекції після змін та виконувала завдання пізно ввечері.
Це було зовсім не те спокійне очне студентство, про яке вона мріяла у школі. Але кожен оплачений семестр тепер залежав лише від неї.
Мати кілька разів намагалася зв’язатися з дочкою з чужих номерів, просила забути минуле та повторювала, що рідних не можна викреслювати із життя через гроші. Валя теж намагалася вийти на зв’язок, але про повернення витраченої суми не сказали жодного разу.
Олена більше нічого від них не чекала. Вона не вимагала повернути гроші й не збиралася знову з’ясовувати стосунки.
А сім’я… Сім’ї в неї більше не було…
Що ви скажете про вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!