Коли маленьке цуценя вперше переступило поріг дому, воно тремтіло від страху й цікавості. Його шерсть була вогняно-руда, а очі світилися так, ніби в них горів невидимий вогник.
Діти назвали його Феніксом — бо навіть у темряві його присутність дарувала тепло. Відтоді він став частиною родини: ріс поруч із ними, зустрічав зі школи, лікував сумні дні своїм веселим гавкотом і лагідними дотиками носа.

Літо було спекотним, і сім’я виїхала в село. Того вечора все починалося так спокійно — зоряне небо, тихий спів цвіркунів. Але під хатою, у високій траві, щось зашипіло.
Змії виповзли зі схованок, налякані спекою й голодом. Їхні тіла звивалися, очі блищали у світлі місяця. Родина навіть не встигла зрозуміти небезпеку. Лише Фенікс відчув загрозу.

Він зірвався з місця, наче іскра. Його шерсть горіла у місячному світлі, лапи били землю, а очі палали від рішучості. Фенікс кинувся між людьми й зміями.
Шипіння злилося з гавкотом, крики дітей — із важким подихом собаки. Він кусав, рвав, відштовхував, відволікаючи отруйних тварюк на себе. Його тіло було мов щитом.

Коли остання змія зникла в траві, Фенікс ледве стояв на лапах. На його боках були криваві сліди укусів. Діти схилилися поруч, сльози капали на його шерсть.
Він дивився на них ясними очима, в яких не було страху — лише любов і спокій. Його дихання ставало тихішим, але хвіст ще раз ударив по землі, ніби прощаючись.
І тоді він заплющив очі… залишивши після себе тишу й біль.

Родина поховала його під яблунею, де він любив лежати у тіні. Діти посадили поруч квіти й щодня приходили до нього, розповідаючи новини, ніби він досі був поруч.
Іноді вночі, коли здіймався вітер, здавалося, що у темряві чути його гавкіт. А зоря над домом світила особливо яскраво — як пам’ять про собаку, що став вічністю.
Фенікс віддав життя, але подарував безсмертя любові, яку вже ніхто не зможе забрати.