Марина та Ігор мовчки розвантажували багаж із машини. Мовчання тривало вже понад годину. Спочатку між справою перекидалися фразами.

Про розміщення меблів, про місце для гойдалки, про те, що посадять у саду весною. Потім розмова сама собою зійшла нанівець, і кожен поринув у власні, не надто райдужні роздуми.

Вони вирішили купити цей будинок, сподіваючись, що зміна атмосфери допоможе почати все з чистого аркуша. Ілюзія, звісно.

Бо куди б ти не поїхав, твій біль завжди поряд. Він, ніби стара дорожня сумка – завжди з тобою, хоч би як ти намагався його позбутися.

– Ігорю, подивися! – Марина раптом зупинилася біля хвіртки.

За хащами бузку хтось спостерігав за ними – насторожено, ніби оцінюючи. Розумні очі, скуйовджена сіра вовна, хвіст притиснутий до землі.

Собака. Напевно, вівчарка. Вигляд у неї був уже не молодий.

– Чия вона, цікаво? – Ігор завмер із коробкою в руках.

Пес вийшов з-за бузку, підійшов до хвіртки й сів. Наче охороняв. В очах – подив і тривога.

– Може, бездомна? – припустила Марина, знизуючи плечима.

– У такій глибинці бездомна?

Вона наблизилася, але собака раптом напружено загарчав.

– Гей, ти чого? – здивувалася Марина. – Ми тепер тут господарі.

Тварина продовжувала гарчати, не спускаючи погляду з Ігоря. Той опустив коробку і ступив до хвіртки. Гарчання стало гучнішим.

– Гаразд, потім розберемося, – видихнув Ігор. – Ходімо, поки що все до хати перетягнемо.

Надвечір, коли потемніло, вони все ще розбирали сумки. Будинок був великим, з безліччю куточків, несподіваними переходами та скрипучими дошками підлоги. Він був затишний по-своєму, але залишався чужим, як номер у готелі, в який в’їхали вперше.

– Чув? – Марина раптово завмерла.

За дверима хтось тихо дряпався і жалібно скиглив.

– Вона не пішла, – Ігор підійшов до вікна і відсмикнув фіранку.

У світлі місяця на ґанку лежала та сама собака, поклавши морду на лапи, і пильно дивилася на двері, ніби сподівалася, що зараз вийде хтось знайомий.

– У мене відчуття, – тихо промовила Марина, – що це не просто чиясь собака.

Вони провели ніч, прислухаючись до кожного звуку: скрипу підлоги, шелесту листя, та постійного дихання під дверима. Собака не пішла.

На ранок Ігор вийшов на ґанок. Тварина лежала там – напружена, але без агресії. Вони кілька секунд дивилися одне одному у вічі.

– Послухай, тобі треба знайти нове місце, – спокійно сказав Ігор. – Тепер це наш дім.

Собака не рушила. Марина вийшла слідом із мискою води.

– Хочеш пити? Ось, візьми.

Вона поставила миску осторонь і відійшла. Пес понюхав, але не торкнувся.

– Ігорю, ну подивися, адже вона явно голодна. І, швидше за все, налякана.

– Ми не притулок для кинутих тварин, – відрізав він. – У нас і своїх турбот вистачає.

Марина глибоко зітхнула.

– Але ж просто ігнорувати її ми теж не можемо.

– Ти пропонуєш узяти її до себе? – у голосі Ігоря прослизнула різкість. – Нам зараз лише собаки й не вистачало.

Відповіді не було. Повітря між ними стало щільним від того, що не було сказано вголос. Біль, від якого вони намагалися втекти, все одно пішов за ними – причаївся в тінях, у тиші, між фразами.

Пізніше до них зазирнула літня сусідка – круглолиця жінка у строкатому халаті, років шістдесяти.

– Ну, привіт! Ви, мабуть, новенькі! Таїсія Павлівна я, по сусідству мешкаю, за два будинки далі, – заговорила вона з порога.

– Дивлюся, машина незнайома, вирішила, що треба б зазирнути. Бо з того часу, як Степан Михайлович на той світ пішов, ніхто сюди й не заходив. Тільки спадкоємиці кілька разів приїжджали, і то – продали все поспіхом.

– А Степан Михайлович – це хто? – Уточнила Марина.

– Та колишній господар. Чоловік був добрий, хоч і нелюдимий. Як дружини не стало, взагалі з людьми майже не спілкувався. Тільки зі своєю Лайкою й розмовляв.

– З ким?

– З собакою, звичайно! – сплеснула руками сусідка.

Вона визирнула за хвіртку й ахнула:

– Батюшки, та ось же вона! Лайка Степана Михайловича! Куди їй подітися? Він без неї ні кроку. Все говорив: “Вона в мене, остання рідня залишилася”.

Марина та Ігор переглянулися.

– А діти в нього були? – Обережно поцікавився Ігор.

– Які діти? Племінники. І то не відвідували. А як не стало – того ж дня примчали. Щойно поховали – уже з агентом тут бігали. Продали швидко, і все. І про Лайку забули.

Таїсія Павлівна подивилася на собаку і зітхнула.

– Шкода її. Схудла, змарніла. Я їй щось приносила поїсти, але вона не підходить до людей. Боїться, мабуть. Або чекає на когось. Тварини, знаєте, більше за нас відчувають.

Коли сусідка пішла, Марина мовчки дістала ковбасу з холодильника.

– Вона – не наша відповідальність, – зауважив Ігор.

– А чия тоді? – спокійно спитала Марина, нарізуючи скибочки. – У неї більше нікого не лишилося.

– У нас, між іншим, теж, – почав Ігор, але затнувся.

Пізніше ввечері він сидів на сходах ґанку, спостерігаючи, як Марина обережно наблизилася до Лайки з мискою їжі. Вона понюхала, але залишилася на місці, не торкнувшись.

– Вона тебе боїться, – сказав Ігор. – Не чіпай її.

– Я просто хочу допомогти, – Марина повернулася з пустою мискою. – Вона ні в чому не винна.

– Думаєш, чи варто нам її взяти? – роздратовано спитав Ігор.

– А що в цьому поганого? Вона шукає, кому б довіритися.

– Ми й самі не впевнені, що це місце – наш будинок! – майже вигукнув він. – Адже ми втекли сюди… – Ігор замовк і відвернувся.

Марина побачила, як його плечі напружилися. Така поза була їй знайома – зачинена, як наглухо замкнені двері.

– Може, з цього й почнеться щось нове, – сказала вона. – І, можливо, у цьому новому є місце для неї.

– Для собаки, яку кинули? – Ігор посміхнувся. – Ти все рятуєш когось, Марино. Тільки ось рятувати треба нас самих. Хто нас врятує?

Вони лягли спати, не промовивши більше ні слова. Тиша висіла над ними, важка і в’язка, як перед бурею. Марина думала, що довго не засне, але втома виявилася сильнішою.

Вночі її розбудило протяжне виття – таке сумне, що серце стислося. Вона підвелася в ліжку. Поруч – порожньо.

Марина накинула халат і вийшла в коридор. Двері на веранду були прочинені. У місячному світлі дві фігури: Ігор сидів, згорбившись, а трохи віддалік, стояла Лайка. Вона знову підвела голову до неба і завила.

– Знаєш, – тихо промовив Ігор, не повертаючи голови, – у місті я іноді виходив уночі на балкон. Хотілося вити – так само. Але там, серед сотень вікон, це неможливо. Хтось обов’язково поскаржиться.

Він опустив голову нижче, і Марина помітила, як у нього тремтять плечі.

– Ти хоч голос маєш, – сказав він, дивлячись на собаку. – А в мене й цього немає.

Марина мовчки підійшла і сіла поряд. Лайка перестала вити. Вона пильно стежила за ними. Наче чогось чекала.

– Я не впораюся, – прошепотів Ігор. – Ні з цим будинком, не з появою цієї собаки. Ні з тим життям, що ти намагаєшся почати заново. Я все ще у минулому, Марино!

– Досі там, у тій лікарняній палаті! Досі чую крик медсестри: «Терміново в реанімацію!». Досі пам’ятаю його кросівки біля дверей! Я не зумів його врятувати!

Марина повільно торкнулася його плеча. Він не відсахнувся, і цього вже вистачило.

– Ми обидва не змогли, – вимовила вона ледве чутно. – Весь час я намагалася переконати себе, що ми не винні. Але, може, річ зовсім не у провині? А в тому, як ми, згодом, втратили одне одного.

Лайка наблизилась і сіла навпроти них, наче щось зрозуміла. Вони залишилися втрьох – під нічним небом, самотні й зламані. Але поряд.

На ранок Ігор прокинувся з відчуттям, що щось змінилося. Простягнув руку – Марини поряд не було. Годинник показував майже десяту. Він не пригадував, коли востаннє так довго спав.

Натягнувши футболку, він вийшов зі спальні. У хаті стояла незвична тиша. На кухонному столі лежав аркуш:

– Поїхала в місто – забрати речі, купити дещо. Повернусь увечері. Годуй, будь ласка, Лайку. Корм – у пакеті біля холодильника.

Ігор криво посміхнувся. Просто «годуй Лайку». Отже, все вже вирішено. Марина – спочатку робить, потім пояснює. Або взагалі не пояснює.

Він відчинив вхідні двері, і завмер. На ґанку було порожньо. Ні в саду, ні біля хвіртки, ні у веранді – ні сліду собаки.

На якусь мить він відчув полегшення, але відразу відчув тривогу. Йому вже було ясно, чим обернеться повернення Марини:

– Де Лайка? Куди вона пішла? Треба її шукати! – І знову напруга. Знову розмови.

Він зварив собі каву, намагаючись не думати про собаку. Може, так і краще. Пішла – і правильно. Можливо, вона знайшла інший будинок, де її приймуть із радістю. А в них свої рани. І чужа собака – не рішення.

Але в голові стукали вчорашні слова Марини:

– Ти просто байдужий, Ігорю.

А хіба бажання захистити залишки їхнього життя від нових потрясінь – це егоїзм? А її прагнення все ускладнити – подвиг?

Після обіду він вийшов надвір. Потрібно було перевірити інвентар у сараї. Ішов між старих яблунь, по молодій траві, коли почув жалібне скиглення.

Біля стіни сараю, важко дихаючи, лежала Лайка. Спробувала підвестися, коли побачила його, але одразу ж безсило впала назад. Очі її були сповнені страху.

– Що з тобою? – прошепотів він, підходячи ближче.

І тут побачив, що її бік був закривавлений. Декілька глибоких рваних ран, прилипле листя і бруд. Мабуть, вона намагалася себе вилизати, але не могла.

– От дідько, – видихнув Ігор. – Що з тобою сталося?

Він озирнувся на всі боки, ніби сподіваючись знайти пояснення. Невже хтось на неї напав? Чи зайшла туди, де тримають сторожових собак?

Він проковтнув, відчувши, як у животі все стислося.

– Гаразд, – промовив він, повільно нахиляючись. – Зараз я тебе візьму. Тільки, будь ласка, не кусай.

Він акуратно підклав руки під її понівечене тіло. Вона була важка, але виснажена. Через шерсть легко промацувалися кістки. Лайка тихо заскиглила, але дозволила себе підійняти.

У хаті він поклав її на стару ковдру в кутку і зайнявся ранами. То були укуси. Швидше за все, інші собаки. Можливо, вона дійшла того самого хутора за півтора кілометра, про який розповідав сусід.

– І куди тебе потягло, недолуга? – пробурмотів він, обережно промиваючи перекисом рани.

Собака дивилася на нього з втомленою покірністю. Без протесту, без страху. Наче прийняла все. Ігор надто добре знав цей погляд.

– Марина звеліла знайти ветеринара, – сказав він увечері сусідові, що заглянув на вогник.

– У райцентрі є. Але зараз уже пізно, – відповів той. – Вранці відвезу, не питання.

Вночі Ігор не міг заплющити очей. Марина зателефонувала – сказала, що лишиться у подруги й приїде завтра. Раніше ця звістка б його втішила. Але сьогодні… в хаті було якось порожньо.

Він спустився вниз. Лайка так само лежала на місці. Дихання її було хрипким та важким.

– Ти як? – тихо спитав він, сідаючи поряд.

Він торкнувся її голови. Та не ворухнулася.

– Знаєш, – прошепотів він, – я справді не хотів, щоб ти залишилася. Боявся, що не впораюся. Що знов когось підведу. Не врятую…

Раптом він відчув, як її шорсткий язик торкнувся його руки. Ледве, ніби з останніх сил. Але в її погляді вже не було розпачу. Лише слабка іскра надії.

– Все буде добре, – сказав він. – Ми тебе підлікуємо. І ти залишишся. Якщо сама захочеш.

Вимовлені слова зненацька принесли полегшення. Наче темрява в грудях відступила.

Після лікування у ветеринара Лайка повільно видужувала. Спочатку вона майже не вставала, їла погано.

Вони з Мариною змінювали один одного біля її лежанки – годували, обробляли, говорили тихо, лагідно. Поступово щось змінювалося. У ній і в них самих.

– Ну що, ходімо на прогулянку? – Марина вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. На обличчі була розтерта мука – вона знову пекла. Як раніше.

– Зачекаємо на тебе, – усміхнувся Ігор. – Правда, Лайко?

Собака у відповідь коротко гаркнула.

– Коли ми сюди переїхали, я думав, що просто біжу від минулого, – тихо промовив Ігор. – Вірив, що воно пройде, якщо поміняти місце. А тепер розумію, воно буде з нами завжди. Просто ми навчилися жити поряд із ним.

Вони підійнялися на пагорб. Лайка влаштувалася біля ніг Ігоря. Усі троє дивилися на захід сонця.

– Сьогодні Тимофію виповнилося б десять, – прошепотіла Марина, і голос її здригнувся.

Ігор обійняв її. Вони стояли так довго, доки небо не стало глибоким і темно-синім. Збоку це виглядало просто: чоловік, жінка, собака, захід сонця.

Звичайне людське щастя, з присмаком смутку. Але їм вже було відомо, якою дорогою вони будуть рухатись, щоб не позбутися цієї тиші, та умиротворення. Лайка, яку Ігор так не хотів, тепер стала їхнім рятівним колом – у них знову є про кого дбати…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.