— Спадщина? — Женя примружився, розглядаючи документи в руках дружини. — І що там?

— Спадщина? — Женя примружився, розглядаючи документи в руках дружини. — І що там?

— Бабусин будинок у селі, — Рената обережно поклала папери в папку.

— У якому ще селі?

— У Терешках. Це недалеко, кілометрів сорок від міста.

— А-а-а, — простягнув чоловік з посмішкою. — Це та розвалюха на краю села? У всіх спадщина як спадщина — квартири в місті дістаються. А тобі хатинка на курячих ніжках.

— Я його відремонтую.

— Та годі! — Женя розсміявся. — Ти бачила, в якому він стані? Там же дах провалився.

— Підлатаю.

— На які гроші? — він скептично похитав головою. — Знаєш, скільки це буде коштувати?

У цей момент до квартири без стуку увійшла Люба, сестра Жені.

— Про що сперечаєтеся? — поцікавилася вона, скидаючи туфлі в передпокої.

— Та ось, моїй дружині розвалюха дісталася у спадок, — хмикнув Женя. — А вона зібралася ремонт робити.

— У тій старій хатинці? — Люба сплеснула руками. — Рената, ти серйозно?

Там же вікна перекошені, підлоги прогнили. Я якось проїжджала повз, паркан майже на землі лежить.

— Все можна виправити, — тихо, але твердо відповіла Рената.

— Виправити? — у розмову вступила Олена Леонідівна, свекруха, яка з’явилася слідом. — Моя люба, цей будинок ніхто навіть купити не захоче.

Навіщо він тобі? Тільки гроші даремно витратиш. Ти що, зібралася цей мотлох ремонтувати?

Рената мовчки дивилася на родичів. Вони стояли півколом, з однаковими поблажливими посмішками.

«Нічого, — подумала вона. — Ви ще побачите, що вийде».

Наступного дня Рената поїхала подивитися на свою спадщину. Старенький автобус неспішно віз її розбитою дорогою через поля і переліски.

З вікна вона першою побачила похилений дах — будинок стояв на самому краю села.

— Приїхали, Терешки! — оголосив водій.

Хвіртка зі скрипом відчинилася. Рената пройшла по зарослому стежці.

Будинок виглядав занедбаним: темні вікна з облупленою фарбою, провалений місцями дах, прогнилий ганок. Але щось у ньому було рідне і тепле.

— Здрастуйте, сусідко! — окликнув її чоловічий голос.

Рената обернулася. Біля сусіднього паркану стояв літній чоловік із сивою бородою.

— Добрий день.

— Я Дмитро Михайлович. Вашу бабусю добре пам’ятаю, світла людина була. А ви, значить, онука?

— Так, я Рената. Будинок мені дістався.

— І що думаєте з ним робити?

— Ремонтуватиму.

Дмитро Михайлович уважно подивився на неї:

— Роботи багато. Дах насамперед треба лагодити, а то все протече. Та й підлога місцями зовсім прогнила.

— Потихеньку впораюся.

— Ну-ну, — пан Дмитро посміхнувся в бороду. — Якщо треба буде, звертайтеся. Підкажу, що і як.

Вдома ввечері Рената дістала калькулятор і блокнот. Зарплата у неї була невелика, але стабільна. Якщо економити, то все можливо.

— Знову свою розвалюху вивчаєш? — Женя заглянув їй через плече. — Облиш ти цю затію.

— Не кину. Це бабусин будинок.

— Ну і що? Бабусі вже немає, а цей будинок тільки гроші тягнутиме.

— Це моя спадщина, і я сама вирішу, що з нею робити.

Женя знизав плечима:

— Твоя воля. Тільки врахуй, я в цю справу ні копійки не вкладу.

Рената почала з даху. Взяла відпустку, купила матеріали.

Дмитро Михайлович допоміг порадою, показав, як правильно стелити руберойд, як зміцнювати балки.

— А ти молодець, — говорив він, спостерігаючи за її роботою. — Не кожен мужик за таке візьметься.

Дах зайняв майже місяць. Потім взялася за вікна, одне за одним міняла старі рами на нові.

З кожної зарплати відкладала гроші на матеріали. Взяла невеликий кредит.

Люба приїхала в гості, коли Рената фарбувала новий паркан.

— Треба ж, справді взялася за ремонт, — здивувалася вона. — Тільки навіщо? Все одно тут жити не будеш.

— Буду приїжджати на вихідні.

— В таку далечінь? Ні, це все безглуздо. Краще б машину купила або у відпустку поїхала.

Рената мовчки продовжувала фарбувати. Вона вже звикла до таких розмов.

Поступово будинок перетворювався. Новий дах, міцні вікна, свіжопофарбований паркан.

Всередині Рената здерла старі шпалери, вирівняла стіни, перестелила підлоги. Купила недорогі, але гарненькі меблі.

Влітку розбила невеликий город, посадила квіти. Сусіди вже віталися привітно, цікавилися успіхами.

Пан Дмитро допомагав порадами по господарству.

Олена Леонідівна приїхала без попередження, коли основні роботи були вже закінчені.

— Ого! — тільки й сказала вона, оглядаючи світлу кімнату з новими шпалерами і красивими фіранками. — А тут затишно стало.

— Так, стало, — спокійно відповіла Рената. — І город є, і квітники.

— А може, ти мені цей будинок віддаси? — раптом запропонувала свекруха. — Я б тут на пенсії жила, городом займалася.

А вам з Женею він все одно не потрібен, ви в місті працюєте. — Вона спробувала зазирнути їй в очі. — Віддай мені цей будинок, тобі ж він не потрібен!

Рената навіть розгубилася від такої нахабності:

— Що значить віддай? Це мій будинок.

— Ну як твій, Ренаточка. Ти ж його тільки відремонтувала. А я тобі за ремонт заплачу.

— Ні.

— Що значить ні? — обурилася Олена Леонідівна. — Я ж тобі не чужа людина! Як ти можеш мені відмовляти?

— Легко. Це мій будинок, і я його не збиралась і не збираюсь нікому віддавати.

Олена Леонідівна повернулася через тиждень. Цього разу з групою підтримки — Любою і двома подругами.

— Рената, ти все-таки подумай, — почала вона з порога. — Навіщо тобі цей будинок? Я б тут і город розвела, і квіти посадила.

— Олена Леонідівна, я вже сказала — ні.

— Яка ти невдячна! — обурилася свекруха. — Я тебе як дочку прийняла, а ти!

— Як дочку? — перебила Рената. — Ви ж сміялися, коли я почала робити ремонт. Всі сміялися. А тепер будинок сподобався?

— Ми не сміялися, — втрутилася Люба. — Ми турбувалися, що ти гроші даремно витратиш.

— Так? А я пам’ятаю інше. «У всіх спадщина як спадщина, а тобі дісталася розвалюха» — чиї це слова?

Люба почервоніла і відвернулася.

— Гаразд, — несподівано спокійно сказала Олена Леонідівна. — Я тобі пропоную по-доброму: віддай мені будинок.

— Ні.

— Тоді я буду діяти по-іншому.

Вона дійсно почала діяти. Спочатку просто дзвонила щодня з «вигідними пропозиціями».

Потім почала скаржитися Жені, мовляв, його дружина зовсім совість втратила, простенький дім для матері шкодує.

— Уявляєте, — розповідала Рената сусідові Дмитру Михайловичу, — вчора запропонувала мені гроші за будинок. Каже: «Ти ж все одно в кредит влізла, я тобі його погашу».

— А ти що?

— А що я? Це бабусин будинок. Я його для себе робила, не для продажу.

Напередодні Нового року Олена Леонідівна з’явилася знову.

— Дай мені ключі від будинку. Я гостей на Новий Рік покликала, — з порога заявила вона.

— Що? — Рената не повірила своїм вухам.

— Ключі давай. Гості вже внизу чекають, із сумками.

— Ви в своєму розумі? Як можна запрошувати людей в чужий будинок?

— Чому в чужий? Ми ж рідні люди, одна сім’я!

— Ні, Олена Леонідівна. Ми не одна сім’я. Ідіть.

— що значить “ідіть”?!

Рената зачинила двері перед носом свекрухи. Вона вже готувалася до святкування Нового року і не була налаштована на розбірки зі свекрухою.

Та почала дзвонити Жені, але він вперше твердо зупинив матір:

— Мамо, припини. Це будинок Ренати, і тільки вона вирішує, кого туди пускати.

— Та як же так! — голос Олени Леонідівни зірвався на вереск. — Я ж твоя мати!

— Саме тому я і кажу тобі: досить. Залиш Ренату в спокої.

Навесні будинок було не впізнати. Яблуні в саду зацвіли, грядки зазеленіли. На новій веранді Рената поставила плетене крісло — сидіти вечорами, дивитися на захід сонця.

Через пару тижнів після новорічного скандалу Рената зустріла Любу в магазині.

— Привіт, — сказала зовиця, нерішуче переступаючи з ноги на ногу. — Можна з тобою поговорити?

— Говори.

— Знаєш, я хотіла вибачитися. Ми з мамою дуже некрасиво вчинили.

Рената мовчки дивилася на неї.

— Правда, вибач. Спочатку сміялися над твоєю затією з ремонтом, потім вимагали віддати будинок. Я розумію, як це виглядає з боку.

— А як це виглядає?

— Ніби ми чекали, поки ти все зробиш своїми руками, а потім вирішили відібрати готове.

— Саме так і це і було.

— Мені соромно, — Люба опустила очі. — Мама, звичайно, досі обурюється. Але я бачу, що була неправа.

Ти молодець, взяла і зробила таку красу. А ми тільки те й робили, що заважали і насміхалися.

В її голосі звучало щире каяття. Рената пом’якшала:

— Гаразд, пробачу.

— Правда? — Люба просяяла. — Слухай… А можна я якось приїду до тебе в гості? Просто посидіти на веранді, чаю попити?

Рената задумалася. Потім кивнула:

— Приїжджай в суботу. Тільки одна, без мами.

— Добре! Дякую!

У суботу вони сиділи на веранді. Люба з цікавістю розглядала новий паркан, доглянутий сад, акуратні грядки.

— Як у тебе все гарно вийшло, — зітхнула вона. — А я ще радила машину купити замість ремонту.

— Машину я ще встигну, — посміхнулася Рената. — А тут тепер мій куточок. Приїжджаю — і ніби в інший світ потрапляю. Тихо, спокійно.

— А Женя як?

— Теж оцінив. Тепер сам проситься на вихідні приїхати.

— Ось бачиш, — Люба похитала головою. — А ми не вірили. Я вчора мамі сказала — досить вже претензії висувати. Це твій будинок, ти його своїми руками підняла.

— І що вона?

— Образилася, звичайно. Але, може, з часом зрозуміє.

Увечері, коли Люба поїхала, Рената сиділа на ганку і дивилася на захід сонця. Із сусіднього двору долинув голос пана Дмитра:

— Гей, господине! Зайди за малиною, у мене її багато вродило.

Рената посміхнулася. Тепер вона дійсно була тут господинею — повноправною, впевненою в собі.

І нічиї насмішки, вимоги та претензії не могли цього змінити.”