Проспала! По дорозі з ванної до вхідних дверей нафарбувавши губи, глянувши на себе в дзеркало і похапцем натягнувши плащ з черевиками, Ліля вже через три хвилини після пробудження їхала в ліфті.

Вийшовши на вулицю, вона зрозуміла, що йде дрібний вересневий дощик, що мрячить, але повертатися за парасолькою часу не було. Зрадницький будильник сьогодні підвів її!

Дівчина бігла на зупинку, стрімголов. Ще б пак, запізнитися на роботу! З її начальником – це було рівноцінно прогулу і могло закінчитись навіть звільненням.

Перебираючи в голові всілякі варіанти результату сьогоднішнього дня, подумки прийнявши кожен із них, Ліля вже попрощалася з улюбленими клієнтами, премією та додатковим вихідним днем, який у неї залишався від останньої відпустки.

Назустріч пробігали такі ж люди, що спізнилися, або просто поспішали, кожен був занурений у свої думки й не помічав нічого навколо.

Все було сірим, нудним та сумним. І ще цей дощ додавав похмурості в день, який не вдався з самого ранку.

До зупинки залишалося не більше двохсот метрів. Раптом Ліля різко зупинилася й озирнулась. Біля обшарпаної лави сиділо маленьке мокре кошеня.

Підтискаючи то одну, то іншу лапку, воно намагалося нявкати, але йому вдавалося тільки безшумно відкривати рота.

На секунду дівчина задумалася, бігти далі, чи допомогти крихітній істоті, яка, здається, потрапила в халепу.

Запізнення було неминучим і якщо вже все одно доведеться вислуховувати гнівну тираду директора, вирішила, що кошеня треба рятувати.

Підійшовши ближче, дівчина помітила, що задня лапка малюка зігнута у якійсь неприродній позі.

– Боже мій! Та хто ж тебе так!

Останні сумніви зникли, як ранковий туман. Кошеня настільки вимокло і тремтіло, як останній вересневий лист, якому ще вдавалося затриматися на гілці під поривами вітру.

Акуратно укутавши постраждалого в білий шарф, Ліля сунула кошеня за пазуху і полетіла на зупинку ще швидше.

Вона вирішила дістатися свого робочого кабінету, а вже потім діяти за ситуацією. Залишати кошеня напризволяще їй не дозволяло добре серце.

Спроба прослизнути до свого столу непоміченою, з тріском провалилася. Опинившись майже на фінішній прямій, Ліля з полегшенням видихнула.

Залишалося пройти останній поворот довгим коридором і ось він, кабінет № 12, але успіх цього разу від неї відвернувся. Просто за рогом вона зіткнулася зі своїм начальником.

– Петрова! Цілу годину! Де ви ходите? Хто за вас вашу роботу робитиме? Ви що, зовсім страх загубили?

А далі було ще десяток питань, які мали викликати непереможне почуття провини в голові боязкої дівчини й опустити її ще нижче в цій величезній прірві між керівником та підлеглим.

Вона стояла вся мокра і не могла сказати жодного слова. Поступово до очей підкочували сльози, і зсередини душила образа.

– Ось! – тільки й змогла вимовити Ліля, розстебнувши верхній ґудзичок свого плаща.

Звідти з’явилася маленька нещасна мордочка. Кошеня трохи обсохло, зігрілося і вже могло жалібно пищати, що воно і поспішило зробити.

– У нього понівечена лапка, я не могла залишити його на вулиці… Там дощ… А він один…

Сльози ринули з очей, слова плуталися, руки зрадницьки тремтіли. Вже подумки написавши заяву про звільнення, дівчина хотіла вирушити на своє робоче місце, щоб зібрати свої речі, і зробила крок вперед, але тепла сильна чоловіча рука її втримала.

Іншою рукою директор дістав телефон та набрав знайомий йому номер. А потім написав на папірці адресу і наказав їхати туди без зволікання, рятувати лапу маленькій пухнастій грудочці.

Не розуміючи таких різких змін у поведінці керівника, Ліля взяла аркуш, засунула його червоними від холоду руками до кишені плаща і поспішила до виходу.

– Так, і можете не повертатися сюди!

У дівчини серце впало в п’яти, і туга повільно захоплювала її тіло. От і закінчилося її нетривале трудове життя на улюбленій роботі. Але начальник продовжував:

– Сьогодні у вас вихідний. І завтра також. А ще я вам оголошую подяку! І премію випишу, за любов до братів наших менших.

Начальника звали В’ячеслав Георгійович. Він був трохи старший за Лілю, але завжди справляв враження суворого чоловіка.

Перетинатися з ним доводилося тільки по роботі й дуже рідко, але по офісу частенько проносилася чутка про його жорсткість стосовно співробітників.

У ветеринарній клініці, куди відправив Лілю директор, лікар швидко розв’язав питання з лапкою кошеняти. Перелому не було, просто сильний вивих та розтягнення.

Поки той проводив лікувальні маніпуляції та накладав тугу пов’язку, Ліля розповіла про те, як знайшла бідолаху на вулиці, і як її лаяв начальник, а потім несподівано допоміг.

Лікар засміявся і сказав, що зі Славком знайомий з дитинства. Ще з юних років його друг завжди допомагав бездомним тваринам, героїчно рятував цуценят із холодної води, одного разу забирав кошеня у довготелесих жорстоких підлітків.

А коли виріс і почав заробляти гроші, то завжди віддавав частину допомоги притулкам. Навіть свою першу стипендію повністю переказав у фонд для порятунку безхвостого пса.

Але з людьми ладнати у нього не завжди виходило. Втративши в молодості всю свою сім’ю, він замкнувся, став твердим і черствим.

Ця історія настільки зворушила серце дівчини, що до кінця дня в неї з голови не виходив В’ячеслав. Чомусь захотілося його пожаліти та підтримати.

Увечері, поки кошеня відходило від пригод і солодко спало на м’якому, теплому ліжку господині, Ліля облаштовувала місце для свого нового мешканця. Малюк натерпівся за цілий день, проведений на вулиці. А може бути й довше…

Невідомо, скільки йому довелося тинятися безпритульником. Уві сні він тихенько тріпотів і зрідка попискував.

Тепер самоті дівчини настав кінець. Вона із задоволенням доглядатиме за своїм вихованцем і віддаватиме йому все своє кохання.

Усміхаючись цим думкам, Ліля зробила затишну лежанку для Барсіка. Це ім’я їй здалося найкращим для маленького беззахисного малюка. Умиротворення її думок порушив раптовий дзвінок телефону. То був В’ячеслав.

– Як поживає наш пацієнт?

Щоки дівчини спалахнули, і вона з натхненням розповіла про самопочуття свого підопічного, а потім довго дякувала своєму начальникові. Несподівано В’ячеслав запросив її на вечерю, і вони проговорили всю ніч.

Чоловік, який уже здавався таким близьким, знайомим і зрозумілим, був поруч. А ще поряд з ними сиділо кошеня з перебинтованою лапкою й отримувало стільки уваги та ласки, скільки могло отримати від двох добрих людей, чиї душі виявилися спорідненими.

А зовсім скоро вони узаконили свої стосунки, і разом допомагали нещасним тваринкам, що потрапили у важку життєву ситуацію. А ще, виховували свого Барсіка, який, видно, теж був спорідненою душею.

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, репости, та вподобайки!