Лариса сиділа за кухонним столом, стискаючи телефон у руках. Голос на іншому кінці повідомив їй таку несподівану новину, що на мить світ перестав існувати. Думки хаотично металися в голові, але жодна не могла скластися у чіткий план дій.
Що робити? Це питання билося всередині, але відповіді не було. Ділитись із кимось своїми переживаннями Лариса не збиралася – давно засвоїла, що люди рідко щиро радіють чужому щастю і ще рідше співчувають у біді. Слова – одне, а що в душі у людини, нікому не відомо.
Раніше вона могла розповісти все батькам. Вони були її опорою. Але тепер їх не стало, і Ларисі не вистачало їх, як ніколи. Чоловік? Колись вона довіряла йому, але останнім часом помічала, що він став холоднішим. Все частіше відпускав двозначні зауваження про вік, натякав, що осінь життя підкралася зарано. То статтю в інтернеті процитує про те, що жінки старіють швидше за чоловіків, то побіжно дорікне, що вона перестала доглядати за собою.
Але Лариса не розуміла, у чому змінилася. Так само відвідувала перукаря, сама робила манікюр після невдалого досвіду в салоні, вибирала стильний одяг. Звичайно, роки залишили свій слід, але й чоловік не молодшав. Інші пари їхнього віку гуляли, тримаючись за руки, сміялися, будували плани. А Лариса все частіше залишалася одна – чоловік почав затримуватися на роботі, і вона чудово розуміла, що ці затримки мають зовсім інше пояснення.
Ділити сумніви з дітьми вона не хотіла. Дочка нещодавно вийшла заміж, готувалася стати матір’ю, а син навчався в іншому місті. Лариса вирішила не турбувати їх. Але одне вона знала достеменно – з чоловіком треба поговорити. Нехай раз і назавжди скаже, чи є в ньому ще та людина, в яку вона колись закохалася.
Увечері вона зустріла Олега з роботи із серйозним виразом обличчя.
— Щось сталося? – Здивувався він, помітивши її погляд.
– Так, – Лариса глибоко зітхнула, підбираючи слова. – Мені поставили невтішний діагноз. Скажи, якщо мені знадобиться допомога, ти будеш поряд?
Олег занервував.
– Що за діагноз?
— Це не має значення, — відповіла вона. — Важливо, чи ти залишишся зі мною, якщо мені буде важко?
Чоловік видихнув, провів рукою по обличчю і сів у крісло.
– Лар, розумієш… Ти сама дала мені привід поговорити про це. Я давно хотів, та все відкладав. Загалом, я йду. Ти почала старіти зарано, а тепер ще й хвороба… Пробач, але я не готовий доглядати тебе. Мені ще жити та жити, а тут… проблеми. Та й іншу жінку маю. Ти впораєшся, ти завжди справлялася.
Він швидко підвівся, пройшов у спальню, склав речі у сумку.
— Я потім за рештою заїду. Лікуйся. .
Двері грюкнули, і Лариса залишилася одна. Вона не плакала. Тільки втомлено посміхнулася: «Що й треба було довести».
Минуло кілька днів. Лариса сиділа біля вікна, розмірковуючи про те, що робити далі. Телефон задзвонив. На екрані з’явився номер сина.
– Мамо, ти вдома? — бадьоро запитав Артем.
– Так, звичайно. Коли приїдеш?
— Ось у цьому й сюрприз! Мене направляють на практику до нашого міста! Уявляєш?
Лариса засміялася.
— Оце подарунок!
Вперше задовго їй стало легко на душі.
За тиждень Артем був удома. Того ж вечора Лариса вирішила поговорити з ним.
— Тема, я дізналася про щось важливе… — почала вона. — Мені недавно подзвонив нотаріус. Уяви, виявилося, що я не була рідною дочкою своїм батькам. Моя справжня мати кинула мене в дитинстві та поїхала за кордон із багатим чоловіком. Нещодавно вона вдовіла, найняла детектива, щоб мене знайти. Але так і не встигла – загинула в авіакатастрофі. Тепер мені пропонують почати спадщину.
Артем свиснув.
— Оце поворот! А ти сумніваєшся?
– Так. Я не знаю, як ставитися до цього. Вона відмовилася від мене, а тепер я маю прийняти її спадщину?
– Мам, але якщо ти відмовишся, все дістанеться незрозуміло кому. А так… Ти будеш забезпечена.
— Ти маєш рацію. Але я навіть не знаю з чого почати. Я не знаю, документів закордонних паспортних немає.
— Ми все вирішимо, — впевнено сказав Артем. – Я знайду юриста, який допоможе.
За кілька днів Лариса стояла біля трапа літака у незнайомій країні. Поруч із нею – її супроводжуючий, Володимир, досвідчений юрист, який знав усі тонкощі справи. Він виявився не лише професіоналом, а й цікавим співрозмовником.
— Ларисо, знаєте, я не одразу погодився на цю роботу. Але щось мені підказало, що зустріч із вами буде важливою, — зізнався він.
Вона посміхнулася.
Вони оформили всі документи, але продаж нерухомості зайняв час. Володимир показав їй місто, водив визначними пам’ятками. Поступово Лариса усвідомила, що за довгі роки вперше почувається щасливою.
Коли всі справи були налагоджені, Володимир проводив її до аеропорту.
— Ларисо, зізнаюся чесно, із вашим від’їздом мені буде сумно. Я давно не зустрічав людину, з якою так легко.
— Тоді приїжджайте в гості, — лагідно сказала вона.
– Обов’язково, – посміхнувся він.
Повернувшись додому, Лариса чесно поділила гроші: купила синові квартиру, дочці відкрила рахунок, а частину поклала на депозит.
Про чоловіка не згадувала. Але одного разу пролунав дзвінок. На порозі стояв Олег. П’яний, неохайний.
— Лара… Візьми мене назад, — промимрив він.
– Іди.
– Кому ти потрібна, крім мене? – хмикнув він.
У цей момент із ліфта вийшов Володимир.
— Доброго вечора, Ларисо, — сказав він, простягаючи букет.
Олег зблід.
– Іди, – повторила Лариса. — Нам більше нема про що говорити.
Вона зачинила двері.
Минуло два роки. Лариса стала бабусею. Володимир зробив їй пропозицію і вона погодилася.
Але якось їй зателефонували з лікарні: Олег переніс інсульт, просив їх відвідати.
Лариса зібралася з дітьми.
— Мам, я не пішов би, — буркнув Артем.
— Синку, людина залишається людиною, коли вміє прощати.
Вони поїхали.
У палаті лежав постарілий, змарнілий Олег.
— Вибачте… — прошепотів він.
Лариса похитала головою.
— Я допоможу з доглядальницею, але більше не чекай.
Увечері вона сиділа у саду. Володимир узяв її за руку.
— Жалієш?
– Ні. Якби не він, я б ніколи не дізналася, що таке справжнє щастя.
Вона глянула на нього і посміхнулася.
