Років до п’ятнадцяти у мене з моєю старшою сестрою Настею стосунки були хороші – ми дружили, ділилися один з одним секретами, багато часу проводили разом.
Потім Настя познайомилася з місцевим хуліганом, двадцятичотирирічним хлопцем, котрий на той час уже встиг побувати в місцях не настільки віддалених.
Що тільки не робили батьки, щоб уберегти свою дочку від помилки.Сімнадцятирічна Настя збігала з дому, крала у матері та батька гроші, вешталася разом зі своїм коханим по різних притулках.
Боролися батьки з Настею майже рік, а коли дізналися, що тепер Костянтин їм доводиться офіційним зятем, руки опустили:
– Живи, як хочеш, – сказала доньці Маргарита Степанівна, – більше ми з батьком тебе не шукатимемо. Хочеш жити з цим покидьком? Будь ласка, збирай свої речі та йди!
– Привести його сюди не дозволю, тут він не житиме! Маша підростає, ще не вистачало, щоб вона в одній квартирі з твоїм чоловіком жила. Ти, перш ніж виходити заміж, поцікавилася б, за що твій Костя відсидів!
– Знаю я чудово, – фиркала Настя, – неправда все це! Все було добровільно, за згодою, ця дівчина просто Костику помститися захотіла, тому на нього заяву накатала.
– Він мені всю правду розповів, мамо, а все, що базікають люди – плітки! Зрозуміло? Мені Костик ніколи зла не завдасть, і Машка йому твоя задарма не потрібна!
Про свої слова Настя пошкодувала вже через три роки – Костянтин виявився абсолютно нікчемним чоловіком, і до дружини, і до свого маленького сина він регулярно простягав руки.
Настя, втомившись від знущань, прихопила дитину і втекла до батьків. Ті її прийняли.
– Скільки разів ми, Настя, тобі говорили, але ж ти не слухала! Добре, що хоч онучок з’явився, одна радість.
Давай, берись за розум, у тебе дитина, її треба на ноги підіймати! Влаштовуйся на роботу, починай нарешті вести нормальний спосіб життя!
Але ставати зразковою матір’ю Настя не збиралася. Коли вона переїхала до батьків, то турботу про маленького Іллю, тут же скинула на матір.
– Мені треба відпочити, – гарчала Настя на матір, збираючись в клуб, – я і так весь день з ним сиджу, поки ви на роботі. Невже я не маю права випустити пару?
Та й взагалі, мені лише двадцять два, я ще можу вийти заміж. Не збираюся ставити на собі хрест тільки через те, що маю дитину!
– Настя, тобі сина не шкода? Він тягнеться до тебе, а ти замість того, щоб провести з ним час, тікаєш із дому. Повертаєшся вранці в абсолютно неадекватному стані. А за дитиною Маша дивиться, поки ти відсипаєшся!
– Це її племінник, хай дивиться. Я не чужу дитину привела і на неї залишила! Я не розумію, вам що, в ніжки вклонитися треба за те, що ми з дитиною у вас живемо? Дограєтесь, я Іллю зберу і піду! Взагалі, онука більше ніколи не побачите!
Мама пішла з життя зненацька. На роботі їй стало погано, викликали швидку, відвезли до лікарні, але врятувати не змогли.
Я від горя почорніла, навіть маленький Іллюша боявся, розумів, що трапилося щось страшне.
Хлопчик пригортався до мене і просив:
– Маша, не віддавай мене нікому!
Батько ледве пережив це. Я до трясучки боялася, що з батьком щось станеться. Тільки Насті, здається, було все одно, свій звичний спосіб життя вона міняти не збиралася.
Увечері, на дев’яту добу після поховання, вона знову зазбиралася до клубу. Я тоді вперше у житті висловила сестрі все, що про неї думаю:
– Безсовісна! Це ти маму довела, це ти з неї навмисно стільки років знущалася!
– А я тут до чого? – кинула Настя, підфарбовуючи одне око, – усі там будемо. Я взагалі не розумію, чого ви так убиваєтеся? Життя продовжується!
– Так, звичайно, маму шкода, вона рано пішла, ще п’ятдесяти не було. Але не треба себе через це ховати. Життя одне, Машко, і ним треба насолоджуватися!
Я росла повною протилежністю Насті – вчилася, працювала, весь будинок тягла на собі. Сестру про допомогу просити було марно, Настя гидувала мити посуд, прати та протирати пил.
– Ти знаєш, скільки часу я витратила на манікюр? – морщачись запитувала старша сестра, – ти що, хочеш, щоб я нігті обламала твоєю шваброю?
Подобається тобі брудною ганчіркою по підлозі вацюкати – вацюкай, але до мене не чіпляйся! У мене є інші, важливіші справи!
Коли Іллюші виповнилося шість років, Настя зникла. Недбайлива матуся втекла з рідного міста, прихопивши з дому гроші та коштовності, що залишилися від матері.
Я вимагала, щоб батько написав заяву до поліції, але він відмовлявся заявляти на дочку:
– А якщо зачинять? Нам зараз не про це треба думати. Нам треба потурбуватися про Іллю!
Мені навряд чи над онуком опіку дадуть, а от тобі – можливо. Ти б сходила, проконсультувалася. Я чомусь певен, що Настя не повернеться, їй не потрібний син. Та й Іллюша вже давно тебе мамою вважає!
Звичайно, я не збиралася кидати племінника напризволяще. Настю батьківських прав позбавили, малюк, не соромлячись, рідну тітку при всіх називав мамою.
Я ледве стримувала сльози, коли чула від нього це звернення. Ми з сестрою не бачилися вже дванадцять років. Я вийшла заміж, у мене є донька і тепер, разом із чоловіком, виховували двох дітей.
Батька не стало в аварії, її навіть показували в новинах. Напевно, звідти Настя і дізналася про це.
Телефонний дзвінок сестри застав мене зненацька, я саме прийшла до батьківської квартири, щоб навести лад.
– Ну, привіт, – як ні в чому не бувало, привіталася зі мною Настя, – як справи? Як життя?
– Та як тобі сказати, – я ледве стрималася, щоб не нагрубити, – що треба? Навіщо дзвониш?
– Батька вже немає, так? Я в новинах все бачила, – відповіла Настя, – а чому ти мені не повідомила?
– Куди? В космос? У мене що, є твій номер телефону чи, можливо, адреса? Ти ж утекла! Обікрала нас і втекла, сина покинула, про його існування забула. Іллюші скоро вісімнадцять вже…
– Та я рахувати вмію, не хвилюйся. З минулим життям покінчено, я зараз пристойна жінка, мати та дружина.
Щодо Іллі… Я була впевнена, що ти його не кинеш. Почуттів до нього я ніколи не відчувала, він нагадував мені про чоловіка, тому я й не взяла його із собою у нове життя.
– Ну, гаразд, я тобі дзвоню не з цього приводу. Що зі спадщиною?
– А що з нею? – спитала я.
– Ну як ділити будемо? Я маю ще час вступити в права.
Я скривилася: минуло стільки років, а Настя анітрохи не змінилася. Все така ж корислива, підла і нахабна!
– А ти яке відношення взагалі до спадщини маєш? Я не розумію, з чого ти вирішила, що тобі щось належить?
– Я взагалі твоя рідна сестра, дочка мами й тата! Я закони знаю, мені належить рівно половина!
На стару батьківську машину я не претендую, можеш робити з нею все, що захочеш. А ось пів квартири, будь ласка, віддай!
А ще ж дача є! Її теж обов’язково ділитимемо.
– Не дзвони сюди більше, – попросила я, – я тобі драної наволочки звідси не віддам!
– Не хочеш, значить, по-доброму? – тон Насті став загрозливим, – чекай, значить, у гості! Скоро зустрінемося!
Мені переживати не було за що. Батько ще за життя розпорядився своїм майном – на дачу він оформив дарчу, відійшла вона мені. А квартиру подарував онукам, Іллюші та маленькій Маргариті.
Настя своє слово дотримала. Через три дні після телефонної розмови, вона приїхала до квартири, де виросла.
Маші зателефонувала сусідка:
– Маша, тут Настя з’явилася! Колотиться, кричить, щоб двері їй відчинили.
– Дякую, бабо Валю. Зараз приїду. Ми з нею розмовляли нещодавно, вона ж за спадщиною приїхала!
– От безсовісна вона! На панахиді у батька не була, а щойно дізналася, що є чим поживитися, тут же примчала!
Я поїхала на зустріч зі старшою сестрою у супроводі чоловіка. Настя теж приїхала не одна:
– Давай, відкривай! Розмовлятимемо. Познайомся, це мій чоловік, Микола.
– Мені не цікаво, – знизала плечима я, – і квартиру я теж відкривати не буду. Тобі нема чого робити в чужій власності.
– Як це в чужій? – Закричала Настя, – ти що, зовсім знахабніла? Я – така ж спадкоємиця, як і ти. Рівноправна! Половина від усього, що мав батько, мені належить!
– Хочу, Настя, тобі сказати, що тато своїм майном розпорядився ще за життя. Тобі нічого не дісталося!
Ця квартира належить моїм дітям, Іллюші та Маргариті. Ось дарча.
Куди руки тягнеш? Так читай! А дачу він мені подарував, ось теж документ.
Їдь звідси й більше не повертайся! Тебе не було стільки років, ти не дзвонила, не цікавилася здоров’ям тата, тобі було начхати, як росте твій син!
На обличчі Миколи з’явився здивований вираз:
– А, так ви не знаєте? – я повернулася до чоловіка, – вона має сина! Іллюшу! Дванадцять років тому вона його покинула, просто втекла і жодного разу його справами не цікавилася.
Слава Богу, у нас все добре, у мене найкращий син у світі!
– Це підробка, – ще голосніше закричала Настя, – я не вірю, що тато міг мене обділити!
– Ти обманом, напевно, все майно на себе та своїх дітей переписала. Та я до суду піду, експертизу проведу! Нехай встановлять, чи був батько у здоровому глузді, коли ці документи підписував!
– Не підеш, – впевнено заявила я, – ти чудово знаєш, що програєш. Спокій батька я турбувати не дозволю! Забирайся звідси додому, бачити тебе більше ніколи не хочу!
Ми з чоловіком спускалися сходами, коли до нас долинув голос Насті:
– Коля, я тобі зараз все поясню! Так, у мене справді є син, але ти вислухай спочатку. Все було не так, як каже Машка… Бреше вона! Насправді…
Я залишила сестру розбиратися зі своїм чоловіком. Про приїзд Насті я Іллі вирішила нічого не говорити – втечу матері хлопчик переживав дуже важко, тому мені не хотілося ворушити минуле.
До суду Настя не пішла, більше про сестру я нічого не чула. Та воно, мабуть, і на краще! Ви зі мною згодні? Чи, можливо, я мала якось налагодити з нею стосунки?
