За вікном пролітали поля й лісосмуги. Степан їхав на машині, одну руку тримаючи на кермі, а другою підперши щоку.
Настрій у нього був байдужий. Він ніби змирився з усім і просто погодився плисти за течією.
Кондиціонер раптом вимкнувся. Степан зітхнув. Він пустив скло на дверцятах. Почувся запах соняшника і польових трав. Вечоріло.
Коли його відправили в інше місто по роботі, Степан навіть був радий.
Хоч кілька днів не бачити ці обличчя, не слухати плітки і не відчувати недобрих поглядів.
Він працював у компанії з продажу запчастин до вантажівок.
Одну з деталей помилково відправили в інше місто. А замовник уже заплатив за неї і чекав у термін.
Начальник у Степана розбиратися з цим не захотів. Просто поставив Степана перед фактом – або їдеш на своїй машині, за свої гроші, п’ятсот кілометрів, або оплачуєш фірмі збитки, або звільняйся, якщо не догледів.
Степан звільнитися не міг – кредит на машину та й жити на щось треба.
Довелося стиснути зуби і їхати. Колеги сміялися. Навіть до ладу було незрозуміло чому, просто так пішло все з самого початку…
У сім’ї також усе трималося абияк. Дружина Інна нещодавно заявила, що втомилася від шлюбу, що їй набридло проводити час на самоті або в компанії сковорідок та каструль.
Вона сварилася до чоловіка через невелику зарплату, через його м’якотілість, через те, що через кредит на машину вони цього року не поїхали на море.
Хоча сама ж і наполягла на тому, щоб брати саме цю недешеву модель, а Степан був проти.
Дружина цілими днями дивилася серіали і розмовляла з подружками по телефону. Найчастіше він приходив вечорами додому, сам смажив пару яєць і засинав на дивані біля телевізора.
Напередодні ще й найкращий друг підвів. Взяв гроші у борг. У визначений термін не віддав. А дзвінки та повідомлення просто ігнорував. Степан похмуро згадував слова діда про те, що якщо захочеш втратити друга, дай йому в борг.
Словом, якось не клеїлося. Все й зовсім.
Раптом пролунав якийсь звук, а через кілька хвилин новенька машина просіла на праве переднє колесо.
Степан вийшов з машини. Одне колесо спустило.
Степан зробив глибокий вдих. Тільки цього ще бракувало.
Телефон показував відсутність сигналу. Запасного колеса в машині не було. Судячи з карти, найближче село було за п’ятнадцять кілометрів.
Степан нервово хихикнув. Несподівано вдалині почулося торохтіння мотора.
Через кілька хвилин навпроти з тріском зупинилися старенька машина.
З-за керма визирнув дідусь. У старій запраній, але добротній сорочці, шортах трохи нижче коліна з пояском і шльопанцях.
З-під колись білого кашкета, що вицвів, вибивалися сиві пасма, а на обличчі красувалися хвацько закручені на кутах вуса.
Степан мимоволі посміхнувся.
-Що синку, зламався? – підійшовши ближче, поцікавився гість.
Степан кивнув і роздратовано штовхнув колесо.
-Ну годі тобі, – дід уважно оглянув колесо. – Тут роботи на півгодини.
Степан замислився. Несподівана допомога в особі діда вселила в нього надію.
-Ти давай кидай тут машину, закривай, і поїхали, переночуєш у нас зі Степанівною, а зранку вже поміняємо колесо.
Є в мене стара шина, підійде сюди, тобі доїхати до ремонту вистачить, – запропонував дід.
Степан почухав потилицю, потім махнув рукою, забрав сумку з речами, документи, телефон із салону, поставив авто на сигналізацію.
Несподіваного помічника звали Микола Микитович. Він із дружиною Анастасією Степанівною жив у тому селі, що й було на карті за п’ятнадцять кілометрів.
На задньому сидінні гриміли відра, якісь городні інструменти, каструлі.
-Я, значить, поїхав до куми. Її добро їй і відвезти. Думаю, зріжу полями, – розповідав дід Микола. – А тут ось тобі маєш…
Степан слухав веселі історії несподіваного помічника і майже забув про те, що в місті на нього чекають обридла робота і сварлива жінка.
-А тебе, синку, як сюди занесло? – спитав дід Микола, хвацько викручуючи кермо.
Степан почав плутано розповідати. Розповідь плавно перейшла у роздуми про життя. Хлопець зітхнув. Не хотів він скаржитися, але мимоволі так воно й виходило.
-Ну нічого, нічого, – поплескав його по плечу Микола Микитович. – Життя, воно ж від тебе залежить. Як ти з ним, так і воно з тобою. Не сумуй.
Вже стемніло. Машина під’їхала до дерев’яного старенького, але добротного паркану. По ньому вився виноград, обплітав металеву сітку над хвірткою.
Навколо все потопало в кущах, розливався пряний запах і літали нічні метелики, що збирали нектар.
Зрідка шелестіли крила кажанів і чулося стрекотіння цвіркунів.
Прийняли гостя дуже радісно. На кухні клопотала маленька, бадьора жіночка в квітчастому халаті і фартуху.
Вона вручила Степанові рушник і відправила у двір мити руки в умивальнику.
А потім на столі в кухні перед ним з’явилися смажені карасі, варена картопля, соління з льоху, холодець, компот і навіть домашнє ігристе.
Степан і схаменутися не встиг, як за розмовами вже наминав страви за обидві щоки і нахвалював.
-Голодний якийсь, – посміювалася господиня. – У місті, мабуть, не годують так?
-Та дружина майже не готує, – підтвердив Степан, але потім додав. – Якось у нас кожен сам собі готує.
Микола Микитович підняв брову.
-Ми з Анастасією Степанівною вже сорок років разом живемо, – він з усмішкою глянув на дружину. – Разом тут будинок збудували, разом город доглядаємо, дерева садили, господарство вели, дітей виростили. Словом, знаємо один одного, як облуплені.
Степан слухав, як школяр на уроці. Уважно і з якоюсь іскрою в очах.
-…А вона мене, як і раніше, щодня запитує, що приготувати, – Микола Микитович посміхнувся у вуса.
-Якось влітку залишились ми без хазяйства, а значить без м’яса та без грошей, – сказала Анастасія Степанівна. – Так Миколка будь-якої роботи не цурався, на рибалку їздив, продавав рибку, щоб було чим дітей годувати. Воно хоч і погано, але, коли разом, легше.
-Коли вдома добре, і робота в радість, – підтвердив господар. – Якщо знаєш заради чого, то й вулиці мести підеш.
Після вечері господиня відвела Степана до маленької кімнатки, показала спальне місце. І вперше за довгий час Степанові було так добре в цьому будинку, з цими людьми, спокійно на душі, ніби його повернули в дитинство. Він лежав на пледі на старому скрипучому ліжку з сіткою, слухав, як за вікном шелестить виноград.
Вдихав запах сухих квітів, м’яти, скошеної трави. Запах доброти, домашнього тепла та затишку. Того, чого давно не було в їх з Інною квартирі…
…На ранок Степан прокинувся сам і несміливо зайшов на кухню. Анастасія Степанівна вже ставила на стіл гарячі млинці.
-Доброго ранку, сідай, поїси в дорогу, – привіталась вона. – Микитович тебе на дворі вже чекає.
Після сніданку вони вдвох із дідом Миколою завантажили у багажник змінну покришку, домкрат, насос та інші необхідні інструменти.
Хазяйка будинку обняла Степана на прощання, як рідного. Щось було в цих обіймах щире, добре, душевне. І так йому не хотілося залишати цей будинок, де кожен кут, кожна цеглинка дихали затишком і спокоєм.
Дід Микола завів мотор, що торохтів, і вони рушили.
У вікна дуло прохолодне ранкове повітря з полів. Пахло річкою, очеретом та акацієвим медом. Степан знову слухав свого нового знайомого, цього разу посміхався і сміявся.
Залишене на ніч у полі авто все вкрилося краплями роси та сухими квітками акації. Удвох чоловіки швидко поміняли колесо.
-Дякую вам, Миколо Микитовичу, – Степан міцно потиснув шорстку долоню. – Не знаю, як вам і дякувати.
-Та годі тобі, – дід поплескав його по плечу іншою рукою, як старого друга. – Будеш у наших краях, то заходь. Їдь, синку, їдь. В добру путь!
Автомобіль рівно гудів мотором. Степан задумливо дивився на карту – до кінця поїздки залишалося ще близько трьохсот кілометрів.
Потім він раптом викрутив кермо, посміхнувся і рішуче поїхав у протилежному напрямку…
…Степан приїхав додому пізно. Відчинивши двері своєї квартири, він раптом почув з кухні голос Інни і її двох подружок.
Судячи з усього, вони ще й гульбанили… Він обережно зняв кросівки і зайшов на кухню.
-О, Степан, – Інна здивовано дивилася на чоловіка. – Ти чого сьогодні приїхав? Але добре, що приїхав. Відвезеш нас в ресторан?
Степан оглянув кухню. На плиті і в мийці стояв брудний посуд. На столі ігристе, коробка з-під піци…
-Не відвезу, – несподівано сказав він.
-Це чому ще? – Інна аж присіла від здивування.
-Бо машини нема, – сказав Степан.
-Інночко, ми, мабуть, підемо, – подружки, передчуваючи недобре, вискочили з кухні і квапливо почали збирати речі по коридору. Про їхній відхід сповістили двері, що голосно гримнули…
-Що?! Як нема, ти зовсім, чи що?! – Інна скочила з табуретки і підбігла до чоловіка.
-Я її продав. А ще я звільнився з роботи, – додав Степан.
-Та, ти, ти, ти… – Інна не знаходила слів. – Ти чим думав, га?
-Тим, чим треба, – спокійно відповів Степан, дивлячись на дружину.
-Зовсім вже, – шипіла Інна. – Негайно повертай машину, а то я… я… Я на розлучення подам!
-Подавай, – байдуже глянув на неї Степан…
…Грошима з продажу автомобіля він закрив ненависний кредит наступного ж дня.
Інна зібрала речі і поїхала до мами, знову пригрозивши розлученням.
Але Степана це вже не турбувало. Він сам вирушив у ЗАГС, щоб першим подати заяву. І саме на шляху туди зустрів друга-боржника.
Той купу разів вибачався за затримку, але всі гроші віддав одразу на руки.
Увечері Степан вирішив розібрати шафи на балконі, щоб остаточно відсортувати речі колишньої дружини.
У купі старих журналів він несподівано знайшов альбом із дитячими фотографіями.
На них маленький Степан тримав за руку маму і свою тітку Таню, яка нині жила десь у селі біля Житомира.
Альбом навіяв почуття приємної теплоти, легкості та ностальгії, ніби зі спини зняли купу важких мішків.
Стало душевно й затишно, як у хаті дідуся Миколи.
Можна було вдихнути на повні груди, не переживати через недобрі погляди і причіпки.
Степан сів на підлогу. Усміхнувся сам собі в скляні дверцята шафи.
Він взяв до рук дитяче фото і почав шукати в мережі квиток на найближчий поїзд в Житомир…
