— Степан із Польщі приїхав. На суботу нас кличе, — сказав Петро, гортаючи щось у телефоні.
Я перевернула сирник і озирнулася.
— До себе? Сам подзвонив?
— Сам. Мангал новий вимурував, альтанку засклив. Каже, треба рідню зібрати.
— Щоб мангалом похвалитися?
Петро нарешті підняв очі.
— Ну чого ти одразу? Сорок років людині.
— А, ювілей… Зовсім забула.
Чоловік відклав телефон, потер чоло.
— Що йому дарувати?
— Спитай.
— Щоб почути: «Мені нічого не треба, у мене все є»? А потім він наш конверт відкриє й губи скривить.
Я вимкнула плиту.
— Петре, ми на свято йдемо чи іспит складати?
— От і я про те.
Колись ми б такої розмови навіть не завели. Купили б Степанові добру сорочку, Оксані — квіти, сіли б за стіл і просиділи до ночі. Він витягнув би старі фотографії, Петро почав би згадувати, як вони малими чужі черешні обносили, а Оксана сміялася б і підкладала всім пироги.
Тільки того Степана давно ніхто не бачив.
— Пам’ятаєш, як він нам поличку на кухню робив? — запитала я.
Петро глянув на стіну.
— Ще б пак. Досі висить.
— Грошей не взяв. Сказав: «Ти мене, брате, краще на риболовлю звози».
— Пам’ятаю, — тихо відповів чоловік. — Усе я пам’ятаю.
Степан був Петровим двоюрідним братом. Виросли майже разом, з дитинства один без одного нікуди. Тихий, роботящий хлопець, із золотими руками. На меблевій фабриці йому платили мало, але він умів радіти простому: добрій дошці без сучків, вихідному на річці, Оксаниному сміху.
Коли одружувався, весь вечір не відпускав її руки.
— Та дай молодій хоч поїсти! — гукали гості.
А він червонів і сміявся:
— Ще встигне. Я ж не щодня женюся.
Оксана тоді аж світилася.
Потім народилася Марічка. Петро досі згадував, як Степан стояв під пологовим із пом’ятим букетом і все перепитував:
— Схожа на мене? Скажи чесно, схожа?
— Та винесуть — побачиш!
— А раптом плакатиме, як я на руки візьму?
Він боявся зробити доньці боляче навіть необережним дотиком.
А тоді фабрика закрилася. Підробітки то були, то зникали. На зимові чобітки для Марічки довелося позичати.
— Поїду, — сказав якось Степан. — Борги віддам, на машину назбираю. Не нову, аби їздила. І додому.
Оксана сиділа поруч, зціпивши пальці.
— А якщо затягне?
— Що затягне?
— Заробітки ті.
Він навіть усміхнувся:
— Мене? Та я без вас тижня не витримаю.
— То не їдь.
— Оксано, а жити за що?
На це вона відповіді не знайшла.
Спочатку він дзвонив щовечора. Оксана ставила телефон на стіл, Марічка показувала малюнки, а він просив:
— Не вимикайте поки. Нехай стоїть. Я хоч послухаю вас.
— Ти вечеряв?
— Вечеряв.
— Брешеш. По голосу чую.
— Зараз поїм. Ти розкажи, як ви.
За рік борги віддали. Але додому він не повернувся.
— Ще трохи, — пояснив Оксані. — Ну не їхати ж із порожніми руками.
Потім його зробили бригадиром. Заробіток виріс, з’явилися премії. І старенька машина вже не влаштовувала. Потрібна була краща. А до неї — гараж. А далі й будинок, щоб не гірший, ніж у людей, які теж по заробітках їздили.
— У нас хата є, — пробувала говорити Оксана. — Дах полагодимо, опалення зробимо…
— Щоб я сім років горбатився й у тій самій хаті сидів?
— Я не прошу сім років горбатитися. Я прошу повернутися.
— Ти нічого не розумієш. Я для вас стараюся.
Ці слова згодом стали відповіддю на все.
Чому не приїхав на Маріччин день народження?
Для вас стараюся.
Чому не можна відкласти терасу й побути вдома хоча б місяць?
Для вас стараюся.
Чому донька вже соромиться говорити з ним телефоном?
— Виросте — зрозуміє, скільки все це коштувало.
За будівництво відповідала Оксана. Зустрічала машини, шукала майстрів, перевіряла накладні. Я раз застала її в магазині сантехніки: стоїть перед полицею з кранами, тримає телефон біля вуха, а в другій руці — списаний блокнот.
— Стьопо, тут такого немає… Ні, я запитала… Так, і в іншому магазині теж.
Вона побачила мене й відвернулася.
— Я не кажу, що не куплю. Я кажу, що треба замовляти… Не кричи, я тебе чую.
Потім опустила телефон і спробувала всміхнутися.
— Привіт. Ти чого тут?
— Прокладку до крана шукаю. А ти?
— А я, здається, вже тут живу.
Хотіла пожартувати, та голос зрадницьки затремтів.
— Оксано, ти хоч їла сьогодні?
— Потім. Мені ще на будову.
Степан приїжджав ненадовго. Обходив кімнати, перевіряв шви, стукав по плитці.
— Оце хто так зробив?
— Майстер.
— А ти де була?
— Марічку до лікаря возила.
— То треба було спочатку тут простежити!
І вона пояснювала. Виправдовувалася за кожну подряпину, за кожну зайву гривню. А він усе частіше говорив не «наші гроші», а «мої».
До людей теж змінився.
— Чого ви тут сидите? — міг кинути давньому знайомому. — Роботи немає? Їдьте, шукайте. Ніхто вам у кишеню не покладе.
Петро одного разу не витримав:
— Ти ж сам звідси поїхав, бо роботи не було. Забув?
— Я не забув. Я вибрався.
Після того вони кілька місяців майже не спілкувалися.
І ось тепер нас запросили милуватися результатом.
У суботу Петро поклав на стіл конверт.
— Три тисячі.
Я глянула на нього.
— Зняв?
— Зняв.
— Нам би ті гроші…
— Знаю.
Ми помовчали.
— Купімо хоч Оксані квіти, — сказала я. — Їй теж свято. Мало б бути.
Біля Степанових воріт Петро тихо присвиснув.
— Ого.
Будинок височів над сусідніми хатами: два поверхи, колони, великі вікна. Двір — увесь у бруківці, жодної зайвої травинки. За скляними стінами альтанки вже рухалися гості.
Степан вийшов нам назустріч в білій сорочці.
— Ну що, брате? Як тобі?
— З ювілеєм! — Петро простягнув руку.
— Дякую, дякую. Заходьте. Тільки спершу покажу дещо.
Я ще стояла з букетом, а він уже відчинив двері будинку.
— Дивіться під ноги. Іспанія!
Петро розгублено глянув на підлогу.
— Гарна плитка.
— Не плитка, а керамограніт. Різниця величезна. У нас такого не купиш.
Далі були дубові сходи, привезені світильники, дорога кухня.
— За ці сходи дехто хату купує, — повідомив Степан і провів долонею по поручню. — Кожна деталь вручну.
— Оксана де? — запитала я.
— Та на кухні вовтузиться. Ходімо, зараз техніку покажу.
Оксана нарізала м’ясо. На столі тіснилися миски й тарелі, біля мийки лежала зім’ята кухонна ганчірка.
— Оксаночко!
Вона підвела голову.
— Ой, ви вже приїхали…
Я обійняла її й відчула під долонею гострі лопатки.
— Це тобі.
— Які гарні, — сказала вона, притиснувши хризантеми до грудей. — Дякую.
— У воду поставмо. Де ваза?
— Я зараз…
— Скажи де. Я сама.
Степан зазирнув через моє плече.
— Оксано, а нарізка чому ще тут?
— Зараз винесу.
— «Зараз» уже пів години. І переклади нормально, віялом. Я ж показував.
Вона мовчки поклала букет.
— Степане, дай людині хоч привітатися, — сказала я.
— Та я що? Гості сидять, їсти чекають.
— На столі вже є що їсти, — озвався Петро.
Степан знизав плечима.
— Робіть як знаєте. Потім скажуть, що господар гостей не нагодував.
Він вийшов. Оксана взяла таріль.
— Давай допоможу, — запропонувала я.
— Не треба, ти гостя.
— А ти хто?
Вона на мить завмерла, потім тихо відповіла:
— Я швидко.
За столом сиділо зо два десятки людей. Піднімали келихи, бажали здоров’я, достатку, довгих років. Степан приймав побажання охоче, але кожну розмову непомітно повертав до свого.
— Цю настоянку скуштуйте. Вісімдесят євро пляшка.
— Смачна, — кивнув кум.
— Бо справжня. Не те, що тут продають.
Петро спробував розповісти, як вони колись зі Степаном човен ремонтували.
— Пам’ятаєш, ти ще дно смолив, а я…
— То все було, — перебив іменинник. — Ви краще на мангал гляньте. Там цегла спеціальна, я її з Польщі передавав.
Оксана поставила перед ним гаряче.
— Обережно, тарілка…
— А соус де?
— Зараз принесу.
— Одразу не можна було?
Вона розвернулася назад до будинку.
Я підвелася.
— Оксано, зачекай, я з тобою.
На кухні вона сперлася долонями об стіл.
— Ти сядь хоч на п’ять хвилин, — сказала я.
— Там ще риба в духовці.
— Я дістану.
— Ні, гаряче. Давай я.
Вона кинулася до духовки так швидко, ніби сама думка сісти була чимось недозволеним.
— Ти три дні це все готувала?
— Та потроху…
— Оксано.
Вона глянула на мене й відразу відвела очі.
— Сьогодні свято. Не будемо.
В альтанці Степан саме стояв біля Марічки.
— Дивіться, яка панянка виросла! А телефон бачите? Остання модель. У класі ні в кого такого немає.
Дівчинка притиснула телефон до колін.
— Тату, не треба.
— Чого не треба? Хай люди подивляться.
— Я не хочу.
Він засміявся, звертаючись уже до гостей:
— Скромна в нас. Уся в матір.
Марічка мовчки відсунулася ближче до вікна.
Я сіла поруч.
— Як школа?
— Нормально.
— Малюєш іще?
Вона вперше за вечір підняла голову.
— Так. Ми на виставку роботи готуємо.
— Покажеш мені колись?
— Можу зараз. У мене фотографії є.
Вона почала шукати в телефоні, але Степан гукнув через стіл:
— Марічко, чого ти весь вечір у тому екрані? З гостями побудь!
Дівчинка погасила екран.
— Потім, — прошепотіла вона мені.
Ми пішли рано. Оксана провела до хвіртки, тримаючи руки схрещеними на грудях.
— Дякую, що прийшли.
— Ти подзвони, — сказала я. — Просто так. Не коли щось треба.
— Добре.
— Обіцяєш?
Вона всміхнулася самими губами.
— Обіцяю.
Удома Петро сів у коридорі й довго не знімав другого черевика.
— Що? — запитала я.
— Нічого. Радий, що повернулися.
— Я теж.
Він нарешті роззувся.
— Треба було йому сказати.
— Про що?
— Про Оксану. Про те, як він із нею…
— А ти б сказав — почув би?
Петро потер обличчя.
— Не знаю. Але мовчати теж гидко.
У понеділок телефон задзвонив о сьомій ранку.
Степан.
Я відразу сіла в ліжку.
— Щось сталося?
— Вона пішла!
— Хто?
— Оксана! Забрала Марічку й пішла!
Петро прокинувся, повернувся до мене.
— Степане, зачекай. Куди пішла?
— До матері! У ту стару хату! Я встаю — нікого. Чайник холодний, на столі ключі. І записка!
Зашелестів папір.
— «Живи сам у своєму палаці. Мені тут дихати нічим». Ти чуєш? Дихати їй нічим!
— Ти з нею говорив?
— Я вже звідти! Не пустила! Через двері сказала, що розлучається. Зі мною! Після всього, що я для неї зробив!
— Не кричи. Я тебе чую.
— А ти поясни мені, чого їй бракувало! Будинок є? Є! Гроші є? Є! Дитина вдягнена, нагодована, телефон…
— Степане, до чого тут телефон?
— До того! Усе найкраще! Я собі спину зірвав на тих будовах, а вона…
Голос у нього зламався.
Кілька секунд було чути тільки важке дихання.
— Поїдь до неї, — сказав він уже тихіше. — Тебе послухає.
— І що я маю сказати?
— Щоб додому йшла. Щоб не дуріла. Мені через два тижні їхати, хто тут залишиться?
Я заплющила очі.
— Ти зараз про неї хвилюєшся чи про будинок?
— Не починай і ти! Я для кого його будував?
— Я поговорю з Оксаною. Але вмовляти її не обіцяю.
— Та ви що, усі змовилися?
Він поклав слухавку.
Петро сів поруч.
— Чув?
— Чув.
— Поїду до неї.
— Поїдь. Тільки скажи, що вона не сама.
До Оксаниної матері я приїхала за годину. Старенька хвіртка заїдала, довелося трохи підняти її за край.
На ґанку сиділи Оксана з Марічкою. Між ними стояла миска яблук. Дівчинка щось швидко розповідала, розмахуючи тоненькою смужкою шкірки.
Побачивши мене, Оксана схопилася.
— Він тебе прислав?
— Він дзвонив. А приїхала я до тебе.
— Переконувати?
— Ні.
Вона ще мить дивилася мені в обличчя. Потім підійшла, вчепилася в рукав — і заплакала.
— Я більше не можу, — прошепотіла вона. — Не можу туди.
— Не треба. Сядьмо.
Марічка мовчки забрала миску.
— Я до бабусі, мамо.
Оксана кивнула й витерла обличчя долонями.
Ми сіли під грушею. Я не поспішала розпитувати. Вона сама заговорила:
— Що він сказав? Що невдячна?
— Сказав, що не розуміє.
— Я йому стільки разів пояснювала…
Вона розправила на колінах край кофти.
— Знаєш, я перший рік спала в його футболці. Соромно казати, але правда. Виперу, попрасую, покладу біля себе. Мені здавалося, так він ближче.
— Чого ж соромно?
— А потім дочекалася. Приїхав. Я до нього, обіймати, а він із порога: «Чого в дворі дошки не накриті? Намокнуть». Я ще тоді подумала: втомився. З дороги.
Вона замовкла.
— Потім усе думала — втомився. Злий — бо втомився. Не слухає — бо втомився. На Марічку нагримав — теж через втому. А я ж також утомлювалася.
— Звісно.
— Тільки мені чомусь не можна було.
Вона глянула на свої руки.
— Я ж не проти роботи. І не проти того будинку була, якби він нам на радість. Але в нас уже не було розмов. Тільки звіти. Скільки витратила, хто приходив, чому не простежила. Я іноді бачила його ім’я на екрані й боялася відповісти.
— Ти йому казала?
— Казала. Він відповідав: «Зате ти вдома сидиш».
Я згадала її в магазині з блокнотом і телефоном.
— Удома…
Оксана коротко всміхнулася.
— Отож. Майстри поїхали — я прибираю. Вантажівка застрягла — я шукаю трактор. Марічка захворіла — я не сплю. А ввечері мушу пояснити, чому на фото плитка здається темнішою.
Вона потерла скроні.
— Пам’ятаєш, я з пневмонією лежала?
— Пам’ятаю.
— Я тоді справді злякалася. Не могла вдихнути нормально. Подзвонила йому, кажу: «Стьопо, приїдь. Хоч на три дні». Знаєш, що він запитав?
Я мовчала.
— «Ти уявляєш, який у мене буде штраф, якщо об’єкт покину?» Я кажу: «Мені страшно». А він: «Гроші на картці є. Купуй що треба».
— Може, він не зрозумів, наскільки…
— Я пояснила, — перебила вона. Без злості, втомлено. — Я не натякала. Я просила. Прямо просила.
Від цих слів мені стало особливо боляче.
Оксана зітхнула.
— А на ювілей я ще хотіла, щоб усе було добре. Думаю: от тепер закінчили. Тепер поживемо. Три дні готувала. Марічка допомагала, мама приходила. А він ходив і перевіряв. Тут не так, там не те.
— Я бачила.
— Ти пішла, а я ще тарілки носила. Він комусь розповідав, як дорого йому кухня обійшлася. Я стою поруч із тими тарілками, а він каже: «Оксані тепер тільки живи й радуйся».
Вона ковтнула повітря.
— І всі на мене дивляться. Усміхаються. Чекають, що я теж усміхнуся.
— А ти?
— Усміхнулася. Як завжди.
За вікном у хаті Марічка засміялася з чогось, що сказала бабуся. Оксана озирнулася на той сміх.
— А вночі мала прийшла до мене на кухню. Я домивала. Каже: «Мамо, а коли тато поїде?» Я їй: «Ти що, не рада, що він удома?» Вона мовчить. Потім питає: «А можна я до бабусі? Хоч до кінця канікул».
Оксана притиснула пальці до губ.
— Вона не сказала нічого поганого. Розумієш? Просто попросила до бабусі. І я подумала: чого ми обидві чекаємо, коли він поїде? Це ж наш дім мав бути.
Я взяла її за руку.
— Ти давно вирішила?
— У ту ніч. У неділю речі поскладала потроху. Сьогодні мама по нас приїхала з сусідом.
— А Степанові чому не сказала особисто?
— Боялася, що знову не дам собі піти. Він почне кричати, я почну виправдовуватися. А потім сама повірю, що винна.
Вона вперше подивилася на мене прямо.
— Я винна, що не хочу так жити?
— Ні.
— Навіть якщо він заробляв? Навіть якщо справді для нас старався?
— Ти не зобов’язана терпіти приниження за те, що тебе забезпечують.
Оксана заплакала знову, але тепер не ховала обличчя.
— Я ж його любила. Не будинок, не гроші. Його. Мені так мало від нього треба було.
Ми довго сиділи мовчки.
Потім я запитала:
— Що далі?
— Розлучення. Аліменти на Марічку. Роботу шукатиму.
— А будинок?
Вона відразу похитала головою.
— Не хочу. Нехай залишає собі.
— Оксано, ти теж у нього вклала сім років. Не називай усе там чужим. Хоч із юристом поговори, перш ніж від чогось відмовлятися.
— Поговорю, — погодилася вона. — Але жити там не буду. Не проси.
— Я й не прошу.
Вона видихнула.
— Тут тісно. Грошей небагато буде. Я розумію.
— Розберетеся поступово.
— Сьогодні прокинулася й лежу. Слухаю: мама біля печі порається, Марічка ще спить. І ніхто не сердиться, що я не встала першою.
Вона ніяково всміхнулася.
— Уявляєш? Я просто лежала. І мені було добре.
Коли я поверталася додому, Степан чекав біля під’їзду. Поряд стояла його машина. На асфальті біля колеса лежало кілька недопалків.
Він швидко пішов назустріч.
— Ну?
— Поговорили.
— Коли повернеться?
— Не повернеться, Степане.
Він завмер.
— Тобто?
— Вона вирішила розлучатися.
— А ти що їй сказала?
— Що підтримаю її.
Він відступив на крок.
— Добре. Дуже добре. Я до тебе по допомогу, а ти…
— Допомога — це не змусити її повернутися.
— Та куди вона дінеться? На яку зарплату житиме? У тому хліві?
— Там її мати живе. І твоя донька зараз.
— Бо вона дитині голову забила!
— Марічка сама попросилася до бабусі.
Він стиснув щелепи.
— Звісно. Я тепер у всьому винен. А як гроші висилати — то тато хороший.
— Вона тобі хоч раз сказала, що їй тільки гроші потрібні?
— А їсти за що? Одягатися за що? Ви всі так гарно говорите…
— Їй було страшно в лікарні. Вона просила тебе приїхати.
Він відвів очі.
— Я не міг тоді.
— Я знаю. Об’єкт. Штраф.
— Ти там була? Ти знаєш, як я працював?
— Ні. Не знаю. Але я бачила, як працювала вона. І чула, як ти з нею розмовляв у суботу.
Він різко махнув рукою.
— Ну сказав щось. Усі щось кажуть.
— А вона сім років слухала.
— Я ж її не бив!
Я подивилася на нього, і він замовк.
— Степане, ти справді думаєш, що цього достатньо?
Він почав поправляти манжет, але ґудзик ніяк не піддавався.
— Усе одно не розумію, — пробурмотів він. — Такий дім. Усе готове. Зараз би тільки жити.
— А вона вже не може.
— Я ж для них…
Він не договорив.
— Я вірю, що спочатку для них, — сказала я. — Тільки згодом тобі важливіше стало, що люди скажуть про будинок, ніж що Оксана каже тобі.
Степан дивився кудись повз мене.
— І що мені тепер робити?
Уперше за весь день це прозвучало не як вимога.
— Для початку — не називати її невдячною. Не кричати під дверима. Почути, чому вона пішла.
Він мовчав.
— Це її поверне?
— Я не знаю.
Обличчя його знову закрилося.
— Ясно.
Він дістав ключі.
— Нічого вам усім не треба було. Треба було в злиднях сидіти, тоді б любили.
— Не перекручуй.
Але він уже відчинив машину, сів і грюкнув дверцятами.
Я стояла біля під’їзду, доки машина не зникла за поворотом. Злості вже не було. Тільки жаль: навіть тепер він почув не те, що йому говорили.
Минуло пів року.
Оксана зі Степаном розлучилися. Вона влаштувалася в дитячий садок, потроху облаштувала в мами свої речі. На будинок так і не стала претендувати.
Коли я вперше приїхала до неї після розлучення, вона відчинила двері в борошні по самі лікті.
— Тільки не смій казати, що ненадовго! — заявила з порога. — Пиріг у духовці.
З кухні виглянула Марічка.
— Я вам малюнок покажу. Пам’ятаєте, ви просили?
— Пам’ятаю.
— Він на виставці був!
— То чого ж стоїмо? Неси.
Оксана засміялася:
— Дай людині роздягнутися!
Я дивилася на неї й ловила себе на тому, що давно не чула цього сміху. Не короткого, винуватого, а вільного — такого, після якого не треба озиратися, чи не надто голосно.
Жили вони скромно. Рахували гроші, відкладали на ремонт даху, сперечалися, де краще поставити Маріччин стіл. Але за тим столом тепер малювали, пили чай, розповідали одна одній про день.
А Степан до Польщі так і не поїхав.
— Будинок без нагляду не залишу, — сказав Петрові. — Стільки вкладено. Мало що.
Петро запропонував:
— Приїжджай до нас у неділю. Просто посидимо.
— Побачу. Тут справ багато.
Не приїхав.
Його й досі бачать біля магазину — похмурого, різкого, наче постійно хтось завинив перед ним. За високим парканом усе справне: ворота відчиняються з пульта, двір чистий, німецький котел гріє кімнати.
Якось увечері ми з Петром проїжджали повз його будинок. Усі великі вікна були темні. Світилося тільки маленьке кухонне.
— Може, подзвонити? — запитав Петро.
— Подзвони.
Степан відповів не відразу.
— Що робиш? — запитав чоловік.
— Та нічого. Сиджу.
— Сам?
— А з ким?
Петро глянув на мене й зменшив швидкість.
— Ми поруч. Може, зайдемо?
У слухавці помовчали.
— Ні, давай іншим разом. Пізно вже.
Ми поїхали далі.
Я озирнулася. За кованим парканом стояв його великий, гарний будинок — саме такий, щоб усе село ахнуло. А внизу, на кухні, сидів Степан.
В одному освітленому вікні.
Сам.