Стефанія повернулась у село тихо, без гучних зустрічей. Після двадцяти п’яти років праці в Італії їй хотілося лише одного – спокою. Колись вона поїхала, щоб поставити дітей на ноги. Двоє – Наталка і Юрко – давно вже в місті. Хати не продали, але й не приїздять. У мами – старість, а в них – робота, діти, кредити.

Сусіди зустрічали її по-різному. Хтось тішився, що вернулась. Хтось заздрив – бо, мовляв, “та в Італії грошей накосила”. А хтось просто обертався з цікавістю: як виглядає та, що пів життя десь за морями.

Але найбільше Стефанію здивував… кум Василь.

– Стефцю, – сказав якось, коли зустрілися на цвинтарі, – ти ніби не змінилася. Ті самі очі.

– Та хіба? Уже все інше. І очі, і руки, і думки…

Обидвоє були вдівцями. Стефанія поховала свого Івана ще в Італії – серце. Василь лишився сам сім років тому. Діти – дочка в Києві, син за Польщею. Перший рік ще дзвонили щодня, а потім – свята, якісь смайлики і “скинь фото буряків”.

– Може каву? – запитав він якось, коли зустрілися в магазині. – Не бійся, не кусаю.

Спочатку Стефанія вагалася. Кум – то ж майже родина. Але каву випили. А потім ще одну. Потім він допоміг їй поставити насос у криниці. Восени – порубав дрова. А на Миколая прийшов із горіхами і шоколадом.

– Куме, ти як той Миколай… – засміялася вона.

– Та вже, якщо чесно, кумою не хочеться тебе звати. Я ж не в Бога тебе хрестив, а з людиною колись похресника носив.

Почалися вечори – тихі, спокійні. Вони сиділи у її кухні, пили чай, слухали радіо, іноді мовчали. І було їм добре.

– Стефцю, – сказав якось Василь, – може, вже не будемо мучити одне одного цим “кум-кума”? Хіба погано нам разом?

– Не погано. Але ти знаєш, що скажуть діти…

– Скажуть. Але вони – далеко. А ми – тут. І старість у нас теж – тут. І кому, як не нам, знати, яка вона – самотня.

Новина про їхнє “зближення” пішла по селі, як вітер по стерні. І не минуло й тижня, як пролунав дзвінок від Наталки:

– Мамо, що ти витворяєш? З кумом водишся? Люди говорять!

– А що говорять, доню? Що мені добре з ним, що моя душа з ним відпочиває?

– Та він же чужий! І взагалі, ти вдова! Поважай батькову пам’ять!

Стефанія слухала мовчки. Далі телефонував Юрко. Більше кричав, ніж говорив. Потім – уже Василеві діти.

– Тату, тобі що, геть старість у голову вдарила? Вона ж кума! І взагалі – вам би в церкву, а не “зжитися”!

Почалися тяжкі дні. Стефанія плакала вночі. Василь ходив сумний. Вони не могли зрозуміти, чому діти, яким вони дали все, так легко топчуть їхнє право на щастя.

– Може, розійдемось? – прошепотіла вона якось.

– А може, вперше в житті подумаємо про себе?

На Великдень вони пішли до церкви разом. І стали поруч. Священник, побачивши це, лиш усміхнувся. А після служби підійшов і сказав:

– Ви разом?

– Разом, отче.

– Люди будуть говорити. Але Бог – не осудить. Бо ви не чужі. Бо підтримуєте одне одного. А хіба не в тому сенс старості – щоб мати кому руку подати?

На Зелені свята Стефанія вперше запросила Василя до себе на обід офіційно. Вареники, компот, огірочки – усе, як колись. Він приніс квіти. І коли Наталка приїхала несподівано з дітьми, побачила, як тато з мамою – тобто “кум із кумою” – сидять разом і сміються.

– Мамо, я не можу цього прийняти, – сказала потім.

– І не треба приймати. Прийми, що я – жива. І хочу мати з ким випити чаю ввечері. Хочу, щоб було кому сказати “Добраніч”. Хочу бути не просто “бабусею”, а ще жінкою. Хоч на схилі літ. Я маю на це право, Наталко.

Минуло ще літо. Діти приїздили рідше, але вже без сварок. Василь допомагав на городі, вона – йому з ліками, бо тиск давався взнаки. Вони ніколи офіційно не “з’їжджалися”, просто жили поруч, і щодня були разом.

– Ми з тобою, Стефцю, як два старих горіхи, – сміявся Василь. – Міцні зовні, трохи побиті вітром, але ще тримаємось.

– Бо є до кого прихилитись, Васильку.

І люди перестали пліткувати. Бо бачили: ті двоє справді тримаються одне одного. А діти? З часом зрозуміли, що не можуть командувати чужим щастям. Бо навіть якщо ті “старі” – їхні батьки, вони мають право на любов.

Любов не має віку. І коли життя дає другий шанс – не треба питати дозволу.

Треба жити. Бо найгірше – це самотність у присутності своїх, і найкраще – це мати руку, яка тримає тебе, коли всі інші відпустили.