Вероніка відключила телефон, не дослухавши до кінця, і відчула, як по тілу розливається приємна прохолода. Голос Римми Львівни обірвався раптово, наче хтось перерізав тонку нитку.
Навіть монотонне гудіння холодильників у торговельному центрі та металевий скрип візка, який хтось штовхав повз, були для неї миліші за голос колишньої свекрухи.
— Це хто ж тебе так потішив? — Жанна дістала з полиці пачку курячих стегон і довго розглядала її, ніби шукала якийсь майстерний знак якості. — У тебе обличчя людини, якій запропонували власним життям за город заплатити.
— Римма Львівна. Повідомила, що Костик збирається до мене.
— Не просто повідомила, а ще й настанову дала: «Будь до нього м’якшою». — Вероніка поклала в кошик пакет рису, її губи скривилися. — М’якшою. Я їй не подушка.
Жанна зупинилася настільки різко, що її візок врізався їй у стегно. Вона й оком не моргнула — жінка, яка по вісім годин щодня ганяє вівчарок по завалах, давно вже не помічає дрібних уколів.
— Стривай-но. Ви ж розлучилися рік тому. Що йому ще від тебе треба?
— І гадки не маю. Може, совість у мене забув? Хоча ні, він її з собою ніколи й не приносив.
— О, а це ідея! — хихикнула Жанна. — Скажеш йому, що совість у хімчистці, а квитанцію ти загубила.
Вони рушили далі між стелажами. Вероніка помітила, як подумки коментує все, що відбувається довкола — професія тифлокоментатора в’їлася в саму суть. Ось жінка в сірому пальті бере банку з полиці, уважно читає склад, ставить її на місце, навіть не дивлячись. Так вона вже сім років описує фільми для незрячих: стисло, точно, без зайвих емоцій.
— Знаєш, що було найогиднішим у нашому розлученні? — раптом спитала вона. — Не скандали. Їх взагалі не було.
— А що тоді?
— Це було як жувати вату. Він ходив по квартирі, зітхав, ставив одні й ті самі запитання: «а ти впевнена?», «а давай ще подумаємо?», «а мама каже…». Пів року такого в’язкого, тягучого киселю. Я тоді схудла на шість кілограмів і зовсім розучилася спати.
Жанна кинула у візок пачку макаронів і подивилася на подругу таким поглядом, яким дивляться на собаку, що загнала лапу.
— Його коханку звали Сніжана, — уточнила Вероніка з отруйною акуратністю. — Хоча, може, там уже й змінниця з’явилася. Графік у нього був щільний.
— Позмінно, чи що? Два через два?
— Через два дні на третій, і ще й доплата за нічні зміни, певно.
Вони розсміялися просто біля ковбасного прилавка, і продавчиня подивилася на них із осудом людини, яка сьогодні працює, а веселитися буде хіба що у відпустці.
— Ти його взагалі пускати збираєшся? — спитала Жанна вже біля каси.
— Через поріг — навряд чи. Я ж не притулок для загублених чоловіків.
— Ти надто добра, Ніко. Це твоя головна біда.
— Я не добра, я лінива. Скандалити — це ж ціла робота. А за неї, знаєш, не платять.
Жанна розплатилася, взяла пакети і раптом пригадала:
— Слухай, я ввечері заскочу, в мене новина про Байкала. Він учора людину знайшов під плитою, уяви собі, через два метри бетону!
— Заходь. У мене манник із учорашнього дня лишився.
Вероніка підійшла до будинку близько пів на сьому. Пакет боляче різав долоню, лямка сумки сповзала, і вона вже подумки планувала вечір: спочатку суп, потім душ, а потім якийсь серіал, який вона ніколи не дивилася і дивитися не збиралася — просто для фону.
Раптом ззаду долинув голос, знайомий до зубного болю. Костик вигулькнув з-за припаркованого фургона, підбіг, вихопив у неї пакет і відразу ж рушив до під’їзду, ніби ключі від її квартири лежали в нього в кишені.
— Ну чого стоїш, ходімо, — кинув він через плече.
— Ти що, з глузду з’їхав? — Вероніка навіть не рушила з місця. — Поверни пакет.
— Та годі. Донесу. Я ж не чужий.
— Ти саме чужий. Із печаткою в документах.
Він обернувся. Схуд. Вилиці вип’ялися, ремінь був затягнутий на нову дірку, явно проколупану шилом. Сорочка чиста, але комірець витягнутий, ніби річ раз у раз прали в раковині.
— Ніко, є розмова, — промовив він і посміхнувся тією самою усмішкою, яка колись діяла безвідмовно. — І вона тобі сподобається. Точно сподобається.
— Мені вже подобалося. Років три. А потім з’ясувалося, що подобалося не лише мені одній.
— Ну не починай. Правда сподобається. Ти потім ще подякуєш.
Саме на цьому «подякуєш» вона і попалася. Не з якоїсь там ніжності — з чистого дослідницького інтересу, як дивляться на павука, що незрозуміло навіщо заліз у чашку. Вона відчинила двері під’їзду і пропустила його вперед.
— П’ять хвилин, — попередила. — І то тільки тому, що я голодна і зла, а коли я голодна і зла, я не сперечаюся, я їм.
— Чудово! — зрадів він. — Їсти — це правильно.
У квартирі він акуратно роззувся, поставивши черевики носками до стіни — раніше ж кидав їх де попало. Вероніка віднесла пакети на кухню і почала розкладати продукти, слухаючи, як він ходить по коридору і торкається речей.
— Ти що, інвентаризацію в мене проводиш? — крикнула вона.
— Просто дивлюся. У тебе тут нічого не змінилося.
Вона поставила каструлю з супом на плиту, увімкнула вогонь і пішла в кімнату переодягатися.
— То чого тебе занесло в мої краї? — спитала вона через стіну. — Скучив? Давай швидше, я їсти хочу.
— Я теж хочу їсти, — долинуло з кухні.
Вона пропустила це повз вуха. Стягнула светр, натягнула домашню футболку, зібрала волосся. У дзеркалі відбивалася тридцятичотирирічна жінка з чітким поглядом людини, яка вміє описати словами все, що бачить. І те, що вона зараз побачила на кухні, вимагало дуже точних слів.
Костик уже сидів за столом, нахабно посунувши до себе повну тарілку супу, й навіть відламав шматок хліба. Вероніка спокійно оглянула цю картину.
— Ти анітрохи не змінився, все такий же нахаба, — промовила вона, підійшовши ближче. Різким рухом забрала тарілку прямо в нього з-під носа, переставила на свій бік столу, сіла й почала їсти.
— Ей! — Костик аж підскочив. — Ти це серйозно? Шкода тарілки супу?
— Тобі — шкода, — кивнула Вероніка, набираючи повну ложку. — Кажи, що хотів. І що мені так «сподобається».
Він знову впав на стілець. Її уваги не оминуло, як дрижали його пальці — це була перша дрібниця, що насторожила її по-справжньому.
— Ніко, розлучення розлученням, — сказав він вагомо, намагаючись бути переконливим. — Але хтось же мусить мене годувати.
Вероніка похлинулася. Потім відклала ложку, і її розібрав сміх — щирий, аж до сліз, що бризнули в куточках очей. Вона так від душі не сміялася тижнів зо три.
— Дякую тобі, Костику. Правда, дякую. Мені сьогодні якраз не вистачало гарного настрою.
Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Римма Львівна». Вероніка натиснула «прийняти» і ввімкнула гучний зв’язок, адже відчувала: вечір обіцяє бути насиченим.
— Вероніко, Костик прийшов? — у голосі свекрухи чулося водночас занепокоєння й вимогливість.
— Прийшов. Виклянчує їжу. Ви що, його не годуєте? Чи він від чергової подруги втік? Точніше, його вигнали, причому без сухого пайка.
— Як ти розмовляєш?! — Римма Львівна аж задихнулася від обурення. — Що це за манера така! Не будь жадібною, погодуй чоловіка.
— Колишнього, — поправила Вероніка. — Приставку «колишній» я оплатила чималим митом. Дванадцять разів ходила до суду, а ще раз — до юриста, який жував жуйку і називав мене «дівчино».
Вона вимкнула телефон і поклала його на стіл. Костик неспокійно перебирав ногами на стільці, зовсім як школяр, що чекає біля кабінету директора.
— Ти де зараз мешкаєш? — запитала Вероніка, навмисно повільно доїдаючи суп. — У знайомих — це в кого? У Єгора?
— У Єгора було, — промимрив Костик. — Три тижні. Потім його дружина сказала, що кухня — не готель.
Костик нервово смикнув плечем. Його погляд був прикутий до каструлі, такий, ніби він шукав вихід із охопленої вогнем будівлі.
— А Ася — це котра? — Вероніка підняла брову. — Та, що після Сніжани?
— Тобі обов’язково у всьому колупатися?
— Обов’язково. Мені за це не платять, тож роблю це безкоштовно, виключно з любові до мистецтва.
— Ася мене виставила, — процідив він крізь зуби. — Замок змінила. Речі в двох пакетах на сходову клітку виставила. Як сміття.
— Яка турботлива. Могла б і без пакетів.
Він раптом нахилився вперед, і голос його став діловим, немов він збирався запропонувати їй вигідні умови на бутельовану воду. Саме цим він і займався останні чотири роки: їздив по ресторанах, пояснюючи метрдотелям різницю між водою з гір і тією, що з-під гір.
— Ніко, ось у цьому й проблема. Ти подивися на мене. Я зовсім схуд. Дванадцять кілограмів скинув.
— Чудово виглядаєш. Прямо просвітлений.
— Розлучення — це вже в минулому. Але ти зобов’язана мене годувати.
— Стара пісня, — вона підвелася й понесла тарілку до раковини. — Придумай щось нове, раніше тобі це добре вдавалось.
— Я придумав! — він пожвавішав і гучно грюкнув долонею по столу. — Слухай геніальну ідею. Я тобі плачу. Ти готуєш, я вечеряю. Тричі на тиждень. Нормальний обмін. Усім добре.
Вероніка обернулася. Вона дивилася на нього секунди чотири — рівно стільки часу, скільки дається на репліку тифлокоментаря між двома фразами героїв.
— А може, тобі ще й ліжко надати? — запитала вона, повільно вимовивши кожне слово.
— Так! — Костик промовив це абсолютно серйозно, і ось це було по-справжньому страшно. — Чудово. Скільки коштуватиме ніч?
Тиша на кухні стала такою густою, наче кисіль.
— Ти мене за кого маєш? — тихо запитала Вероніка. — За жінку, яку можна винайняти на ніч? За повію?
— Ну навіщо одразу такі слова, — він замахав руками. — Усі у вигоді. Ти отримуєш гроші, я отримую задоволення. І ліжко. І їжу. Це ж чесно, Ніко, це ж чесніше, ніж…
Вероніка взяла каструлю за ручку і виплеснула залишки супу йому прямо в обличчя. Це був не окріп — теплий, хвилин двадцять як знятий з вогню. Морква, вермішель, картопля — все, що вона варила вранці на два дні.
Костик заверещав — високо, тонко, наче сирена сигналізації, — і звалився зі стільця на підлогу. Він сидів на лінолеумі, вермішель звисала в нього з вуха, а по сорочці повільно розповзалася жирна пляма.
— Ти божевільна! Ти мене ошпарила!
— У тебе є інша сорочка. У пакеті. Ася, напевно, поклала.
Вероніка витерла руки об рушник і пішла відчиняти двері. На порозі стояла Жанна — у куртці з емблемою кінологічного розрахунку, з коробкою в руках і з обличчям людини, яка зараз хвилин сорок розповідатиме про свою собаку.
— Ніко, ти не уявляєш! Він під плитою! Через два метри! Йому кінолог із Житомира не вірив, а він…
— Заходь, — Вероніка втягнула її в квартиру за рукав. — Тобі сподобається.
Жанна ступила на кухню і завмерла на місці.
Костик підводився з підлоги, тримаючись за стільницю. З нього капало. Він бурмотів щось злобне і нерозбірливе, виловлюючи з-за коміра шматок картоплі.
— Ого, — сказала Жанна. — Привіт, Костику. Гарно виглядаєш. Соковито.
— У нас тут вийшло невелике непорозуміння, — світською манерою пояснила Вероніка. — Жанно, у мене манник ще з учора. Будеш?
Костик, залишаючи за собою мокрі сліди, пішов до ванної. Зашуміла вода. Жанна дочекалася клацання засувки й повернулася до подруги.
— Він запропонував мені гроші за те, що я його годуватиму.
— Ну, припустимо, це просто хамство.
— А потім, уяви собі, він запропонував мені гроші за ніч. Прямо так і запитав, який мій «тариф» за інтим.
У Жанни очі стали круглі, як тарілки. Вона навіть коробку з печивом, що тримала, поставила на підвіконня, ніби та заважала їй осягнути почуте.
— Ну от же ж мерзотник! Вероніко, це вже не хамство, це справжнісінький діагноз!
— Ти йому цього не кажи, — махнула рукою Вероніка. — Він все одно не зрозуміє. Слова довші за три склади він сприймає як особисту образу.
Вероніка дістала з холодильника манник, нарізала його великими шматками, розставила чашки. З ванної кімнати долинало пихтіння і гучний шум води — Костик, судячи з усього, відчайдушно намагався випрати сорочку, але без особливого успіху.
Хвилин за десять він таки вийшов. Волосся мокре, зачесане назад, сорочка вогка, вся в неакуратних розводах. Він сів на табурет біля столу, кинув погляд на манник, потім перевів його на жінок.
— Так от, — Жанна відламала шматок пирога, — уяви собі: завал, три поверхи склалися, всі впевнені, що там вже нікого нема. А Байкал сів собі і дивиться в одну точку. Просто сів, і все.
— Він у тебе завжди так робить, коли точно знає?
— Завжди! Він же брехати не вміє. Він собака, а не людина.
— Я, між іншим, тут сиджу! — раптом обурився Костик.
— Ми це помітили, — Вероніка навіть голови не повернула. — Жанно, а в мене ж ще котлети є! З учорашнього дня. І пюре.
— Вероніко, ти мені життя рятуєш! Я з шостої ранку на об’єкті.
Вероніка дістала сковорідку, виклала чотири котлети, поставила розігрівати пюре. Кухня миттєво наповнилася звичними звуками нормальної, людської вечері. Костик сидів за півметра від усього цього, і на нього ніхто взагалі не звертав уваги.
Він потягнувся було за манником, але Вероніка, не дивлячись на нього, відсунула блюдо на інший край столу.
— Це що за дитячий садок? — він аж підскочив.
— Це називається ціноутворення, — спокійно відповіла вона. — Ти ж так любиш говорити про вигоду. Манник коштує дорого.
— Ти запропонував мені приниження з доплатою. Такий собі «вигідний» обмін.
Жанна підсунула до себе тарілку з котлетами та пюре і почала їсти з апетитом людини, яка сьогодні розбирала бетонні завали.
— М-м-м, Вероніко! Ти що в них кладеш?
— Трохи хліба і багато злості.
— Відчувається. Обидва інгредієнти.
Вероніка глянула на Костика. Він сидів, склавши мокрі руки на колінах, і стежив за виделкою Жанни так, ніби від неї залежала доля світу, як за секундною стрілкою в черзі до стоматолога. І тоді їй на думку спала ідея — з тих, що приходять до людей спокійних, але доведених до краю чужим нахабством.
Вона взяла телефон і набрала Римму Львівну, увімкнувши гучний зв’язок. Перший гудок. Другий.
— Що ще? — роздратовано пролунав голос свекрухи. — Вероніко, я взагалі-то зайнята, у мене замовлення на п’ять шапок.
— Риммо Львівно, питання. Ви ж розлучилися з Віктором Павловичем?
— Двадцять років тому. До чого тут це?
— Уявіть: він приходить до вас. Голодний. І пропонує вам гроші за інтим. Як повії. Ви б погодилися?
Костик зашипів і кинувся до телефону. Жанна, не припиняючи жувати, показала йому кулак — кулак у неї був саме того розміру, що знімає всі питання. Костик відразу сів назад.
— Які жарти?! — голос свекрухи підскочив ще вище. — Ти взагалі при своєму розумі, Вероніко?
— А от ваш син вирішив мене купити. Причому дешево. Мені цікаво, чому в нього в голові така схема. Може, був приклад? Може, він так зі своїми подругами розраховувався?
— Він сидить навпроти мене і чекає, коли я подам йому котлету. Спитайте в нього самі.
У слухавці запанувала тиша. Було чути, як щось клацнуло — мабуть, спиці.
— Костику, — нарешті вимовила Римма Львівна. — Костику, це правда?
— Мамо, та вона все перекручує! — зачастив він. — Я запропонував нормальну угоду, взаємовигідну, я…
— Угоду? — свекруха перейшла на такий тон, що у Жанни виделка завмерла на півдорозі до рота. — Ти жінці запропонував угоду? Тобі тридцять сім років, а ти вештаєшся по чужих хатах і торгуєшся за тарілку борщу? Це огидно. Ти чуєш? Це огидно!
— Не дзвони мені тиждень. Ні. Два.
Вероніка поклала телефон на стіл.
— Ну от, — сказала вона. — Сімейна рада відбулася. Протокол не вела.
— Ти спеціально! — прошипів Костик. — Ти навмисно це все підлаштувала.
— Я поставила питання. Питання — не зброя. Зброя — це відповідь.
Жанна доїла вечерю, акуратно зібрала хлібом залишки пюре і підвелася.
— Гаразд, мені вже пора, Байкала вигулювати. — Вона натягнула куртку і повернулася до подруги. — Може, його теж забрати?
Вона кивнула на Костика, немов на зайвий мішок, який залишили в коридорі.
— Забирай, — погодилася Вероніка. — Він увесь твій. З потрохами.
— Я ще не договорив! — Костик схопився на ноги. — Вероніко, ми з тобою не закінчили, у мене конкретна пропозиція, я готовий обговорювати суму…
Жанна взяла його за лікоть. Просто взяла — двома пальцями, трохи вище суглоба — і повела в коридор. Він спробував упертися, але швидко зрозумів, що це марно: жінка, яка тягає по завалах сорокакілограмових псів, фізику знає краще.
— Черевики, — сказала вона, ставлячи взуття перед ним. — Одягнеш. Або босоніж підеш, мені без різниці.
— Я тут взагалі-то в гостях був!
Вона відчинила двері і виштовхнула його на сходову клітку. Костик обернувся вже за порогом — злий, мокрий, із розводами на грудях, з прилиплим до манжета шматочком вермішелі.
— Я ще не все сказав! — кричав він у двері, що зачинялися. — Завтра прийду знову!
На сходовому майданчику горіла лампочка, десь поверхом нижче працював телевізор. Костик стояв, застібаючи куртку мокрими пальцями, і злість у ньому росла рівними кільцями, як на зрізі дерева. Жанна вийшла слідом, поправила ремінь сумки і рушила до сходів.
Прямо там, посеред сходової клітки, Костика раптом осяйнула, як йому здалося, геніальна думка. Свіжа, як ранкова роса, і напрочуд логічна, вона виникла з нізвідки. Адже Жанна — самостійна, при роботі, живе сама, і собаку має.
— Слухай, — гукнув він у спину Жанні, яка вже спускалася. — А тобі хіба не потрібен чоловік? Ну, по-дорослому, знаєш. Я ж платитиму, а ти…
Жанна розвернулася так швидко, що він навіть злякався. Кулак влетів просто в груди — короткий, різкий удар у сонячне сплетіння. Костик зігнувся навпіл, повітря зі свистом вийшло з легенів. Наступний удар, коліном у лице, знизу вгору, був чітким і прицільним. Третій — відкритою долонею по щелепі — остаточно вибив ґрунт з-під ніг. Він полетів донизу сходами, перелічуючи кожну сходинку спиною, боком і ліктем.
Зупинився Костик аж на майданчику між поверхами.
— Не міряй жінок по собі, — спокійно промовила Жанна зверху, наче давала команду вихованцю. — Ще хоч слово — зламаю носа.
Ніс, судячи з усього, вже був зламаний. Кров хлинула одразу, густо, заливаючи підборіддя та комір куртки. Костик завив, стискаючи обличчя долонями.
— Свиня, — додала Жанна, обережно переступаючи через його ногу, і продовжила спуск.
За мить нагорі клацнув замок. Вероніка вийшла на майданчик в хатніх капцях, подивилася вниз і спустилася на кілька сходинок. У руці тримала пачку паперових серветок.
— Витрися, — сказала вона, простягаючи йому пачку. — Виглядаєш жахливо.
Він вихопив серветки, притиснув до носа. Біла тканина вмить просякла червоним.
— Та що ж це з вами всіма сталося?! — гугняво заверещав Костик. — Дурепи! Всі баби — дурепи! Ніхто нічого не розуміє! Я по-людськи ж, я нормальний варіант запропонував, а ви…
Ляпас був хльостким, без розмаху, прямо по щоці, не зачепивши розбитого носа. Вероніка навіть не здригнулася.
— Та що на вас найшло?! — Костик відсахнувся і ледь не сів повз сходинку.
— Фільтруй слова, — відповіла вона. — Голова тобі не тільки для того дана, щоб у неї їсти.
Вона розвернулася і пішла нагору. Капці шаркали по бетону. Двері зачинилися.
Він сидів на сходинці, затискаючи носа, а лампочка над ним блимала, як у дешевому телесеріалі. Сорочка в супі, куртка в крові, черевик розстебнутий, лікоть болів.
Першою була Сніжана. Рік тому вона клялася, що чекала його все життя, а за місяць після розлучення з Веронікою пояснила, що утримувати дорослого чоловіка не наймалася, і попросила звільнити полицю в шафі. Потім були два тижні в Єгора, поки дружина Єгора не дала зрозуміти, що кухня — це не готель, а гість — не меблі.
Після них була Ася. Вона трималася найдовше — чотири місяці. Годувала, прала, навіть сміялася над його жартами про воду з льодовиків. А потім, коли одного разу він зауважив, що їй варто б і підробляти, адже він тимчасово “між контрактами”, — ввечері Костик знайшов свої речі на сходовому майданчику. У двох пакетах. Акуратно зав’язаних.
Адже він прийшов мирно! Прийшов до колишньої дружини — а колишня дружина зобов’язана зрозуміти, вона ж три роки його борщами годувала, її ж руки пам’ятають. Він навіть гроші запропонував, між іншим, чесно, а міг би просто попросити. І що в підсумку? Суп в обличчя. Мати кинула слухавку і сказала «не дзвони два тижні». А її подруга — взагалі ненормальна, у неї удар, як у вантажника.
І все ж, як не крути, винна Вероніка.
З неї все почалося. Якби не подала тоді на розлучення — жив би вдома, їв би вдома, спав би вдома, і ніяка Сніжана б не знадобилася, ну, тобто, знадобилася б, але по-тихому, як у нормальних людей. Це вона запустила цю лавину. Це через неї мати тепер не бере слухавку, Єгор не відчиняє двері, а на телефоні грошей не залишилося.
Винна Вероніка. І хоч як би він далі не думав — винна буде тільки вона.
Він підвівся, тримаючись за поручні, і поволі пішов вниз, залишаючи на сходинках темні краплі крові.
Вероніка витерла підлогу на кухні. Суп встиг підсохнути, тому довелося терти двічі — спершу мокрою ганчіркою, потім насухо. Вона прибрала тарілки зі столу, вимила посуд, поставила сковороду сушитися. Каструлю відмила в останню чергу — та пахла морквою і глупотою.
Телефон дзенькнув — Жанна.
— Живий? — спитала подруга без жодних передмов.
— Живий. Пішов додому своїми ногами.
— Я, здається, йому носа зламала.
— Значить, буде що розповісти матері, коли та врешті візьме слухавку.
— І я ні краплі не шкодую. На добраніч, Жанно. І передай вітання Байкалу. Він молодець.
— Він-то якраз завжди молодець.
Вероніка відключила телефон і поклала його на підлокітник.
Їй зовсім не було діла до колишнього чоловіка. Анітрохи. Розлучилися — і все, крапка. Далі кожен несе свої ноші сам.
Вона все ж відкрила листування з Риммою Львівною і написала три коротких слова: «Костик спіткнувся. Живий».
Відповідь прийшла менш ніж за хвилину: «Він мені не син».
Вероніка подивилася на цю фразу, знизала плечима і відклала телефон.
Потім сіла у крісло, увімкнула телевізор і потрапила на середину серіалу, який ніколи не дивилася і не збиралася. Жінка на екрані плакала, чоловік у дверях щось доводив.
Вероніка машинально, за звичкою, проговорила про себе: «Чоловік стоїть у дверях. Жінка не обертається. Жінка бере пульт».
Вона взяла пульт і додала гучності.