– Ти що? При надії?Ні, не дозволю! – закричала свекруха, побачивши живіт, який невістка, Карина, ретельно приховувала 6 місяців.

– Алло Петрівно, моє рішення ніяк не стосується вас, – намагаючись зберегти спокій, сказала Карина.

– Ще як стосується! Саме мене воно і стосується! – Алла Петрівна зробила крок до невістки, зі страхом і ненавистю дивлячись на її живіт.

– Мамо, припини! Я не дозволю тобі втручатися в мою сім’ю. – У передпокій вийшов чоловік Карини, Микола. Якби він знав про те, що мати планує візит до них додому, то вже точно пішов би відчиняти двері сам, не пустив би дружину… Але було пізно. Алла Петрівна вже все побачила і зібралася піти.

– Бабусю, привіт! – не розуміючи загальної трагедії, слідом за батьком у передпокій вибігла трирічна Настя. Вона дуже любила Аллу Петрівну. – Мамо, а чому вона йде?

На очах у дитини моментально з’явилися сльози образи.

– Це я винна? Я щось не так зробила?

– Ти не винна, донечко. Бабуся просто забула вимкнути плиту вдома. Ходімо. – Карина взяла дитину за руку. Вони з чоловіком старанно вдавали, що все добре. Але коли дівчинку поклали спати, Карина не витримала.

– Твоя мати зовсім втратила розум. Я боюся її. Боюся за своє здоров’я і життя нашого майбутнього сина.

– Карина, ти впевнена, що буде хлопчик? – тихо запитав Микола.

– Ти що?! Теж не в собі?! Ми разом були в лікаря! – Карина відсахнулася від чоловіка, інстинктивно прикриваючи живіт.

– Ні! Ти не так зрозуміла. Люба, не бійся! Я зовсім не вірю в те, у що вірить мама! Я радий, що в нас буде син… Просто я був би також радий, якби в нас була дівчинка… УЗД не завжди правдиве… – слова Миколи пролунали непереконливо, і Карина квапливо вийшла з кімнати.

Вона мала побути сама. Товариство чоловіка в одну мить стало обтяжувати.

Алла Петрівна повернулася додому. Вона йшла на ватних ногах і думала про те, що краще б це був сон. Як вона могла дозволити цьому статися?! Як міг допустити це Микола? Адже вона веліла йому підсовувати дружині ті пігулки!

Навіщо? Дитина вже є, дівчинка-сонечко, Настя, в яку Алла обожнювала. Саме до неї йшла Алла того дня. Скучила за онукою, хотіла повозитися, погратися! І тут такий удар!Ще одна дитина…

Алла Петрівна тремтячими руками намацала ключі й відчинила замок. Її улюблена дворняжка, Боня, кинулася в ноги.

– Тільки ти мене любиш, тільки ти розумієш… – голосила жінка, впавши перед собакою на коліна. Сльози, які вона стримувала, потекли струмком. Боня подивилася на господиню і завила.

“Поганий знак… Треба йти до Галини”, – подумала Алла Петрівна.

Галина жила на околиці міста. У старому дерев’яному будинку.

– Прийшла? Ну кажи що треба… – знахарка подивилася впритул своїми чорними очима. Від цього погляду перехопило дух.

– При надії.

– Хто?

– Невістка. Живіт уже такий, що звичайними методами не позбутися… – видихнула Алла Петрівна, сідаючи на стілець.

– Зараз гляну. – Галина запалила свічку і щось пробурмотіла. – Так, термін великий. Хлопчика чекає. Серце б’ється, росте…

– Що мені робити?! – Алла Петрівна подивилася на знахарку.

– Живи. Від долі своєї не втечеш. Твоя доля вже вирішена, – примружившись, сказала та.

– Я не хочу! Я жива, а цей… він ще не людина! – вигукнула Алла. – Допоможи мені! Дай який-небудь відвар. Не треба йому з’являтися на цьому світі!

– Погубити невинну душу хочеш? Розумієш, що гріх?

– Він усього лише клітка! Не дитина навіть! Так… – Алла сама лякалася своїх слів.

– Кров твоя в ньому тече… Рідний онук він тобі, Алло! Та й не допоможе це…

– Не нагнітай, Галю! Я до тебе прийшла не за моралями! Плачу не за те! Циганка мені сказала, я вірю! Не можна допустити появи другого хлопчика. Не можна!

– Гаразд. Воля твоя. На тобі буде гріх. – Знахарка щось пошепотіла, взяла якусь траву, підпалила і поклала в мішок. – Ось. Віддаси це невістці.

– Так вона мене не прийме!

– Значить, потайки підклади. У цьому я тобі не помічниця. А тепер іди геть. І не приходь більше. Душа в тебе почорніла. Нічим тобі вже не допомогти… – останні слова Галина говорила вже в спину клієнтці. Та отримала своє і, кинувши на стіл гроші, поквапилася піти.

Не придумавши нічого, окрім як підсунути чаклунський мішечок онучці, Алла Петрівна пішла до дитячого садочка і вичекала момент, коли Настуся піде гуляти з вихователем.

– А я за онукою. Раніше заберу, – Алла Петрівна знала виховательку, і та віддала дитину без підозр.

– Бабусю! Ти того разу встигла плиту вимкнути?

– Встигла, сонечко. Ходімо. Я тобі морозиво купила. І лялечку нову. А цю картину мамі в кімнату віднеси. Запитає – скажи, що бабуся вибачення просить, – жінка поклала в дитячий рюкзачок подарунки.

– Дякую, бабусю. Ти така хороша! Я тебе так люблю! – Настуся обійняла Аллу Петрівну, і в тієї полилися сльози. – Ти чого? Не плач…

– Це в мене алергія. Я не плачу, – збрехала Алла Петрівна.

Вони погуляли, і жінка відвела дівчинку до сина на роботу.

– Мамо… А Карина знає, що ти Настю забрала із садка?! – ахнув Микола.

– Ні. Ти їй подзвони, щоб не хвилювалася. Вона мене навряд чи захоче бачити і чути… – Алла опустила очі.

– Мамо, ти наступного разу попереджай, гаразд?

– Гаразд. Ну я пішла.

– Іди…

Микола швидко зателефонував дружині і заспокоїв її.

– Усе добре з донькою. Зі мною. Приїдемо додому скоро.

Настя хвалилася лялькою, а про невелику картину забула. Рамочка так і залишилася в рюкзаку дівчинки. Її виявили тільки через кілька днів, коли Настя різко захворіла.

– Підозра на апендицит. Швидку терміново! – сказала медсестра в садку.

Дитину відвезли просто на операційний стіл.

– Ось, рюкзачок. Все буде добре,- сказали в приймальному покої Карині, яка була сама не своя.

– Давай мені. А ти посидь. Я зараз мамі подзвоню…

– Не треба Аллі Петрівні дзвонити! – замахала руками Карина. – Не хочу її бачити!

– Вона любить онучку… Треба їй сказати. Ой, у мене телефон сів. Дай свій.

– Не дам.

– Тоді я з Настиного подзвоню.

У дитини був найпростіший, кнопковий телефон для екстреного зв’язку з ріднею. Настя вже знала цифри і могла зателефонувати мамі чи татові в разі чогось поганого.

Микола поліз у рюкзак доньки і знайшов картину.

– Це що?

– Не знаю… – Карина подивилася на рамку. Вона була дивною. Полотно було натягнуте некрасиво, немов хтось засунув щось усередину. Карина займалася в художній школі й могла помітити дивну натяжку полотна, коли як Микола просто здивувався.

– Може, робили на занятті з малювання?

– У садочку? У три роки? Миколо, твоя донька днями малювала кота – він був схожий на нарізний батон! А тут справжній, Чеширський Кіт! – Карина взяла в руки рамку, і їй стало недобре.

Картина випала з рук і підрамник тріснув. З нього випав мішок із травою.

– Це твоя мати… – останнє, що сказала Карина перед непритомністю.

На щастя, жінка була в приймальному покої, і їй встигли надати допомогу. Микола швидко викинув і картину, і мішок. Він не вірив у ці дурниці, але навіть йому стало не по собі.

Микола вирішив серйозно поговорити з матір’ю.

– Мамо! – він додзвонився, як тільки зумів. – Дочка в лікарні! Забрали із садочка! – Микола описав усю тяжкість ситуації. – Стан нестабільний.

– Я зараз приїду! – Вона не хотіла їй нашкодити і навіть не подумала про те, що змова може подіяти на Настю.

– Мамо, не приїжджай. Карині погано. Вона ледь не втратила дитину. Моя дружина не хоче тебе бачити. – Зізнався Микола.

– Але чому?! Я маю право побачити онучку! Я їду!

– Краще помолися за неї. Справа погана… Ще ця картина незрозуміла… Звідки взялася, невідомо. Ти ж не дарувала Насті нічого, крім ляльки?..

– Ні. – Здригнувшись, голосом сказала Алла. Вона раптом зрозуміла, що накоїла. – Усе буде добре, синку.

Жінка швидко зібралася і викликала таксі. Уже за 20 хвилин вона стояла на порозі будинку Галини. Але та не хотіла впускати гостю.

– Казала тобі, не приходь!

– Я заплачу втричі більше! Тільки врятуй мою онучку! Ця трава, хай їй грець… Не на ту подіяла!

Галина відчинила двері.

– Сідай і мовчи. Буду знімати змову. Пощастило тобі, що вчасно лікарі встигли.

Алла Петрівна розплакалася. Вона зрозуміла, що вчинила жахливу річ, і дуже каялася.

– Усе. Іди. Втомилася я, – через деякий час сказала Галина. – Усе нормально. Жива залишиться.

– А дитина?

Галина подивилася на Аллу Петрівну так, що в тієї серце пропустило удар. Знахарка не відповіла. Мовчки кивнула на двері.

Це була остання їхня зустріч.

Того дня все обійшлося. Операція пройшла успішно. Настуся одужала, і незабаром її виписали додому. Карину залишили на збереження, а через кілька тижнів вона повернулася додому і не зустрічалася зі свекрухою до появи дитини. Вони з донькою поїхали в область до рідні.

Микола теж цурався товариства матері, особливо після того, як Настя проговорилася, що забула подарувати мамі картину.

– Ось бабуся буде сваритися! – пробурмотіла дівчинка.

– Не буде. Усе добре, сонечко, – казав Микола. – Тільки мамі не кажи, що це бабуся тобі подарувала картину. Тоді ніхто не стане тебе сварити.

– Гаразд.

Життя текло своєю чергою. Більше жодних ексцесів не було.

У призначений термін Карина привела у світ сина. Хлопчик був здоровий, і незабаром молоду маму виписали додому. На виписку бабусю не покликали. Карина була категорично проти того, щоб Алла Петрівна приходила до них.

Так минув рік.

На перше свято синочка були запрошені тільки найближчі.

– Доню, може, все-таки Аллу Петрівну покликати? – запитала напередодні мати Карини. – Вона все-таки бабуся… Я не розумію, що у вас із нею сталося? Усе ж було нормально.

– Мамо. Не треба тобі в це лізти.

– Донечко… Ти можеш зі мною поділитися. Я все зрозумію.

– Добре. Якщо хочеш знати, у неї з головою проблеми! – процідила Карина.

– Так? А на весіллі здалася мені нормальною.

– Мені теж! Але це було лише ілюзією! Коли на світ з’явилася Настю, вона підійшла і сказала: “От і добре. Одна дочка є і вистачить вам”. На що я відповіла, що ми з Миколою плануємо двох дітей.

– І?

– Вона почала кричати на мене! “Не дозволю! Нізащо! Микола знає, він тобі мав сказати!”

– Про що? – мати Карини нервово крутила браслет на зап’ясті.

– Про те, що на ній прокляття. Бачте, циганка в дитинстві передбачила нещастя!

У відповідь жінка глухо розсміялася. Але Карині було не смішно.

– Вона повірила в передбачення якоїсь циганки?!

– Так! При цьому вона сама якась одержима. Микола зізнався, що в тому пророцтві були слова, що Алла буде прикута до ліжка через другого хлопчика!

– Боже мій! – мати перехрестилася.

– Ти б бачила її обличчя, коли вона дізналася, що в нас буде синочок. А потім цей апендицит! Я знайшла в Насті підклад…

– Оце так… Мабуть, тому Іван так часто хворіє. Свекруха твоя зовсім того… Тепер розумію, чому ти її не запрошуєш до вас додому.

Алла Петрівна, втім, і сама не горіла бажанням приходити до сина й невістки. Вона боялася. Щоранку вона прокидалася зі страхом. Жінка обійшла всіх ворожок, знахарок у пошуках відповідей на своє запитання, але ніхто не міг їй допомогти.

– Стежити треба було за гулящою, – сказала одна сумнівна дамочка в тюрбані й чорною підводкою на очах, після того як довго вдивлялася у свою кришталеву кулю.

– Ви стверджуєте, що хлопчик мені некровний?!

– Жіночко, звісно, ні! Це очевидно! Нагуляла твоя дівка. Тепер чекай біди. З тебе п’ять тисяч за прийом.

– Чому так дорого?!

– Тому що випадок важкий.

– Але ви ж нічим не допомогли.

– Інформацією допомогла. Все йди.

Алла Петрівна йшла додому чорніша за хмару. Життя її втратило всілякі барви і сенс. З онукою їй бачитися не дозволяли, і єдиною радістю залишилася Боня. Та й та нещодавно підвела: зірвалася з повідця і втекла. Тільки через три тижні сусідка привела кошлату дворнягу. Алла вже й не сподівалася її повернути…

За весною настало літо, і щоб трохи відпочити, Алла вирушила на дачу. Собаку вона взяла із собою. Там Боня і привела цуценят. Трьох дворняг, яких тут же полюбила Алла Петрівна. Вона буквально тряслася над ними, як над власними дітьми. Вони замінили їй онуків.

Життя знову набуло яскравих фарб.

Коли цуценята почали підростати, жінка стала шукати для них дбайливих господарів. Навіть синові наважилася зателефонувати.

– Ні. Не думаю, що це гарна ідея. Не візьмемо собаку. Іван повзає всюди, Карина за нього боїться.

– Ти спитай у друзів, вони вже скоро великі стануть. Уже жваві, як коні! Ростуть не по днях, а по годинах. Боня така в мене мала, а ці видно, у тата пішли. Напевно, він який-небудь доберман або дог. Я не потягну стільки собак удома. Одна дівчинка, два хлопчики. Запам’ятай.

– Добре, мамо. Я запитаю знайомих.

Вони розпрощалися, і Алла Петрівна вирушила на вигул. Вона так боялася за цуценят, що купила кожному повідець і нашийник. Йшла вона з ними як на упряжці: кожен тягнув у свій бік.

І ось, одного не найпрекраснішого дня, щось привернуло увагу цуценят і вони вирішили кинутися через дорогу.

Алла схопила собак, але втримати зграю не змогла. Молоді пси виявилися сильнішими за літню господиню. Друге цуценя, найбільше, сіпнулося і побігло. Повідець накрутився на ноги, Алла втратила рівновагу і впала. Собаки протягли її дорогою просто під колеса мотоциклісту, який проїжджав повз…Спеціально для сайту Stories

Хлопець не встиг загальмувати, і жінка отримала серйозні травми.

– Стій! Почекай! – кричала Алла Петрівна, побачивши вдалині ту саму циганку з дитинства. Вона бігла по полю, а її довга квітчаста спідниця майоріла на вітрі. Алла не встигала за нею. Вона втомилася. Було погано, спекотно, важко дихати. – Та зачекай же!

– Чого тобі?

– Навіщо ти мені сказала тоді про прокляття?! Ти винна у всьому! Ти!

– Я? – циганка розсміялася.

– Ти! Я так і не побачила онука! Усе життя прожила в страху!

– Дурна жінка. Боятися треба було не його! За собаками своїми краще б стежила. Онук твій ні до чого!

– А до чого тут мої собаки? – Здивувалася Алла. Циганка не відповіла. Розчинилася разом зі сном. Алла почала приходити до тями і відчула біль і безпорадність.

Язик не ворочався, виходило тільки важко дихати.

– Що з нею, лікарю? Вона житиме? – голос Миколи був немов з іншого кінця всесвіту.

– Так. Але рухатися не зможе. І мова, найімовірніше, теж не повернеться. Вам доведеться повністю її обслуговувати… Або наймати доглядальницю, – тихо сказав лікар.

Микола закрив обличчя руками.

Через кілька днів. У лікарні

– Бабусю, мені так тебе шкода! Ось, візьми мою ляльку! А це тобі Іван передав, ми з ним разом намалювали, – сказала Настя, прийшовши провідати бабусю і стискаючи її руку у своїй. Але та не могла відповісти їй.

Алла Петрівна лежала, знерухомлена. І лише по її щоці скотилася сльоза. Ванечка. Настуся… Справа була не в онуках. Вона тільки зараз це зрозуміла. Ось тільки було занадто пізно.