У Світлани та Миколи дача всього за двадцять кілометрів від міста. Добре! Влітку можна після роботи з’їздити город полити.

А ще Микола любив надвечір посидіти на річці з вудкою.

Тож часто Світлана, чекаючи на чоловіка з роботи, готувала вечерю, розкладала в термоси, а як тільки він приїжджав, вони одразу на дачу їхали.

Там у річці скупаються, город поллють, якщо треба, потім Микола йде на рибалку, а Світлана будинком та грядками займається: огірки підв’язує, ягоди збирає.

А вранці встануть раніше, і знову в місто – Микола на роботу, дружина господарством займається.

Загалом краса!

У будинку, де у Світлани та Миколи була квартира, жили ще дві родини, у яких були дачі в тому самому селищі, що й у них.

Так сталося тому, що колись, ще в сімдесятих роках, у цьому будинку давали квартири працівникам одного підприємства. І ділянки дачні також. Отримували їх ще батьки нинішніх власників.

Хтось квартири потім продав, мешканці змінилися, хтось, навпаки, продав дачі. А ось ці три сім’ї так і залишилися сусідами й по будинку, і по дачі.

Одна сім’я, яка жила у восьмому під’їзді – це Галина Олександрівна, вже пенсіонерка, та її сорокарічний син – Антон.

Друга – з третього під’їзду – Федір та Настя – подружжя. Їхні діти вже охазяйнувалися своїми сім’ями, та жили окремо.

Якось, у п’ятницю, коли Світлана вже спустилася надвір і сідала в машину, до них підійшли Галина Олександрівна та Антон. У них у руках були сумки.

– Світлано, Колю, я дивлюся, ви на дачу зібралися, нас не захопите? Сумки важкі, а там від автобуса йти далеко, – попросила Галина Олександрівна.

– Добре, підвеземо, – погодився Микола.

Галина Олександрівна швидко прослизнула на заднє сидіння «Ниви», а Антон, який був дуже повним чоловіком, ледве проліз за матір’ю.

– Треба було тобі, Свєта, назад сідати, а Антона пустити на переднє сидіння, – сказала пенсіонерка. – Наступного разу так і зробимо.

Микола та Світлана тільки переглянулися.

Зазвичай дорогою на дачу подружжя обмінювалося новинами: що нового сталося у Миколи на роботі, про що Світлана розмовляла телефоном із донькою, що цікавого дружина почула в новинах.

Сьогодні їм не вдалося перекинутися навіть кількома словами: Галина Олександрівна тріщала, як радіо, яке неможливо вимкнути.

Вона повалила на сусідів стільки непотрібної їм інформації, що Світлана до кінця поїздки вже страждала на головний біль.

Доїхавши до дачного селища, Микола зупинився на перехресті: їм треба було повертати праворуч, дача сусідів була на протилежному боці.

– Приїхали, – сказав Микола. Світлана вийшла з машини, щоб дати можливість пасажирам залишити заднє сидіння.

– Ну що ти, Миколо, довези додому. Тут лише двісті метрів, – невдоволено сказала Галина Олександрівна.

– У вас вузький провулок, мені там не розвернутися потім. Подивіться, всі ваші сусіди машини тут на майданчику залишають, – сказав їй Микола.

Антон абияк виліз з автомобіля. Микола навіть занепокоївся про спинку переднього сидіння, на яку той сперся всією своєю масою.

Сказавши скупе «дякую», сусіди попрямували до своєї ділянки.

– Слухай, Колю, ти теж чув про наступний раз? – Запитала чоловіка Світлана.

– Чув. Сподіваюся, що він буде не скоро.

Але він схибив.

Прохання Галини Олександрівни посипалися, як із рогу достатку.

Вона почала навіть дзвонити їм:

– Ви на дачу їдете? Нас прихопіть.

– Ой, Колю, ми на тебе біля нашого під’їзду чекаємо, у нас стільки речей!

– Ви вранці чи ввечері в місто їдете? Вранці? А може, поїдете ввечері? Антон у понеділок у першу зміну, йому до восьми треба бути на роботі.

– Сусіде, ну куди ти зник? Нам на дачу час їхати! Давай, вантаж.

І таке інше.

А якось взагалі цікавий випадок був.

Микола та Світлана з дачі додому їхали. У багажник завантажили дещо з нового врожаю: кабачки, огірки, два відра смородини. Щось у закрутки, щось дочці віддати.

До перехрестя доїхали, а там їх уже Галина Олександрівна з Антоном чекають, руками махають, зупиніться, мовляв.

– А ми на вас тут чекаємо. Колю, ти багажник відчини, нам треба кабачки покласти, – сказала пенсіонерка.

Микола дивиться, а біля них два величезні мішки стоять.

– У нас все зайнято – свій урожай веземо.

Микола навіть відчинив багажник, щоб показати.

– Ой, та у вас небагато! Відра можна в ногах примостити, а сумки, Світлана на коліна поставить, – заявила Галина Олександрівна.

– Ні, нічого ми мостити не будемо. А ви свої кабачки автобусом за пару разів відвезете, – сказав Микола.

Галина Олександрівна, звісно, ​​образилася. Та ненадовго. Незабаром знову присіла сусідам на шию.

Дивлячись на неї, стали користуватися послугами «особистого таксиста» й інший сусід – Федір. У того дружина все літо на дачі жила, урожай вирощувала, займалася заготівлями.

А чоловік регулярно їй через сусідів щось передавав: чи то банки для солінь, чи то десять кілограмів цукру, чи сумки з продуктами.

А одного разу навіть запхав Миколі в машину двох онуків дванадцяти та чотирнадцяти років:

– Відвези пацанів до бабусі на дачу.

Тепер Галина Олександрівна з Антоном та Федір конкурували за право скористатися послугами Свєти та Миколи. Вони мало не графік склали, хто коли до сусідів по допомогу звертатиметься. Але не завжди могли домовитись.

Якось справа трохи до чубанини не дійшла.

Микола приїхав із роботи, зателефонував дружині, щоб спускалася. У цей час з величезними торбами до нього вже підходили мати та син. А з іншого боку Федір віз на візку мішок і тягнув скручені скотчем три упаковки скляних банок.

Зійшлися і засперечалися:

– Федоре, нині наша черга, ти минулого разу Насті дві сумки відправляв.

– Нічого подібного, ви з Антоном у п’ятницю на дачу їздили. У мене Настя ягоди зібрала, чекає на цукор і банки, щоб варення варити.

А далі перейшли майже на крик.

Світлана в цей час вийшла з під’їзду, сіла в машину, і вони з Миколою поїхали, залишивши халявників, що скандалять, з’ясовувати стосунки.

За тиждень Федір зустрів Миколу у дворі:

– Ну, що ти тоді психанув, поїхав?

– Та набридло мені ваші суперечки слухати. Я ще Галину Олександрівну можу зрозуміти, але ж у тебе і в сина, і в зятя машини є. Чому їх не можеш попросити?

– Так у них машини дорогі, тільки для міста призначені, а останні п’ять кілометрів, коли до селища з траси звертаєш, там така дорога, що вони за кілька разів підвіски вивернуть.

А твоя “Нива” козликом проскакує, – пояснив сусід. – Ну, коли наступного разу поїдеш? Бо мені Настя вже надиктувала, що купити.

– Ні, тепер самі. Немає ліцензії на вантажоперевезення, – відповів Микола.

А Галина Олександрівна так образилася, що навіть вітатись зі Світланою та Миколою припинила. Та ще й намагалася сусідам поскаржитися, що їй, бідній, нещасній пенсіонерці в допомозі відмовили.

– Не скаржся, Галино, – сказала їй одна із сусідок. – Чому вас чужі люди повинні на горбу тягати, якщо в тебе Антон – он який здоровий.

– Ти його ганяй більше, а годуй менше – ось тоді він сам будь-які вантажі тобі куди завгодно доставить.

А Світлана з Миколою вирішили, що їм байдуже на їхні образи – для всіх хорошим не будеш. В бак вони не воду з крана ллють.

Ну то й що, що попутники? Ці попутники так вантажать машину, що потім собі дорожче вийде. Покаталися – і годі. Потрібно і совість мати.

А ви як вважаєте, слушно вчинили Світлана та Микола? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.