Єдина дочка Саша поїхала від своєї матері одразу після закінчення школи. Батька свого вона не пам’ятала, бо їй і року не було, коли його не стало. В столиці жила якась рідня. У них і жила, поки навчалася в університеті. Почала працювати на великому підприємстві. І – дуже вдало вийшла заміж. Чоловік служив у якихось силових структурах.
Мама її, Люба, невдовзі теж зійшлася з чоловіком. Обидва працювали. Доглядали разом город при будиночку, що залишився від колишньої свекрухи й великих запитів не маючи, ні чого не потребували. Чоловік Любин пішов на пенсію, а вона ще працювала.
Саша часто приїздила навідувати маму. Сім’я виросла – з’явився синок Богдан. Приїжджала кожного разу на новій машині. А рік тому – на розкішній “Тойоті”, що вразило Віру-сусідку наповал. “Саша, це скільки ж вона коштує? Чи не в лотерею виграли?”
А якось зазвичай не дуже балакуча Люба приголомшила сусідок оглушливою новиною. Усі мовчки слухали незвично довгий її монолог.
“Виїжджаємо ми. До Саші їдемо. Вони з чоловіком побудували будинок. Великий – для себе. А поруч трішки менший – для нас. Заживемо однією сім’єю. З роботи я звільнилася. Свій будинок виставила на продаж.”
Сусідки, приголомшені, мовчали, перезираючись. І тільки Віра, не підбираючи слів, висловилася дуже відверто, що до Нового року вони повернуться, якщо буде куди. “Сашці твоїй прислуга безкоштовна потрібна. Та пацана, щоб було кому по гуртках водити. А чоловіку твоєму навколо їхнього будинку робота знайдеться – газон стригти, машину мити”
До Нового року ще понад місяць, а тиждень тому вони повернулися. Люба жалілася подругам:
“Будинок великий. Навіть величезний! А нам відвели будиночок для прислуги. Самі вранці – хто на роботу, онук – до школи. А ми. Не будем же склавши руки сидіти! Сашка начебто і не просить ні про що, але тут і обід приготуй, та приберись, та квіти полий, та мало ще що по дому. Два поверхи. Кухня – як весь їх будинок, який, слава Богу, продати не встигли, приладами різними напхана. Не можна жити разом. Чим далі – тим рідніше. Бо якщо поруч, то неодмінно конфлікти та невдоволення одне одним. Життєві цінності – різні”.
“А я що казала! – крикнула Віра. – Здуріли на старості років! Та кому ви там потрібні? Чого не сидіти вдома? Чого не вистачало? Не напрацювалися за все життя, добре що будинок не продали”
