Олег був абсолютно переконаний, що двадцять чотири роки шлюбу дали йому особливе право: він міг спокійно завести двадцятирічну коханку, дозволяти матері принижувати дружину, а потім, ніби нічого й не сталося, ще й розраховуватися банківською карткою тієї самої дружини. Помилився він лише в одному. Я не збиралася більше оплачувати чоловікові його нове життя, у якому для мене вже просто не лишилося місця.
— Мій син вартий молодої дружини! — Валентина Миколаївна сказала це з такою самовдоволеною усмішкою, ніби повідомляла не про зраду власного сина, а про його довгоочікуване підвищення. Вона підсунула мені тарілку з пирогом і додала майже лагідно, але з викликом: — Ірино, ти тільки не влаштовуй зараз трагедії. Олексію п’ятдесят два роки. Чоловік у його віці ще хоче жити, відчувати до себе інтерес, бачити поруч жінку, яка дивиться на нього із захопленням, а не з вічними питаннями.
Олексій сидів навпроти, повільно крутив виделку в пальцях і чомусь дуже уважно роздивлявся візерунок на скатертині. За двадцять чотири роки шлюбу я вивчила цю позу до дрібниць. Саме так він поводився, коли хотів перечекати неприємну розмову, сподіваючись, що хтось інший зробить за нього всю брудну роботу. Це було його звичне ухиляння.
— Я правильно розумію, Валентино Миколаївно? — запитала я, не підвищуючи голосу, але відчуваючи, як стискається серце. — Ваш одружений син завів двадцятирічну студентку, познайомив її з вами, а винною в цій історії призначили мене, бо мені сорок вісім?
Свекруха відкинулася на спинку стільця й невдоволено підібгала губи.
— Не перекручуй моїх слів! Я не сказала, що ти винна. Я лише зауважила, що життя не закінчується після сорока. Ти доросла жінка й маєш розуміти: іноді стосунки просто вичерпують себе. Аліна молода, легка, весела. Олексій поруч із нею буквально змінився. У нього очі загорілися, він почав стежити за собою, знову будує плани.
— Як цікаво, — відповіла я, ледь стримуючи гірку усмішку. — А я останні місяці думала, що він почав стежити за собою заради нових клієнтів. Виявляється, клієнтка таки з’явилася. От тільки диплом вона, судячи з віку, ще не отримала.
— Ірино, досить, — нарешті втрутився Олексій. Він підняв на мене погляд і роздратовано смикнув плечем. — Не треба принижувати Аліну. Вона взагалі ні до чого.
Я кілька секунд дивилася на нього. Мій погляд був холодним, як лід.
— Дивно, Олексію. Твою коханку я ще навіть не бачила, а ти вже поспішаєш захищати її від власної дружини. Коли твоя мати щойно назвала мене жінкою, поруч із якою тобі нібито нічим дихати, ти чомусь не відчув такої нагальної потреби втрутитися.
— Мама сказала різкіше, ніж треба, — пробурмотів він, уникаючи мого погляду. — Я збирався поговорити з тобою сам.
Валентина Миколаївна тут же фиркнула.
— Якби я чекала, доки ти наважишся, Ірина ще рік удавала б щасливу сім’ю. Хтось повинен був нарешті назвати речі своїми іменами.
— Тоді давайте справді назвемо їх своїми іменами, — запропонувала я, дивлячись то на нього, то на його матір. — У мого чоловіка коханка. Його мати знає про це й схвалює. Чоловік сидить поруч і просить мене не ображати коханку. Я нічого не пропустила?
Олексій різко поклав виделку на тарілку. В його очах спалахнув гнів.
— Ти навмисно все робиш максимально огидним. Між мною та Аліною не просто інтрижка. Мені з нею добре. Вона мене розуміє. Поруч із нею я відчуваю себе живим, а не людиною, яку щовечора перевіряють за списком досягнень.
— Нарешті, — сказала я, кивнувши. — Тепер ми хоча б дісталися причини. Виявляється, проблема не в коханні. Проблема в тому, що Аліна не питає, скільки ти заробив і чому вже третій місяць переносиш платіж по кредиту.
— Ось саме тому з тобою неможливо розмовляти! — Олексій підвищив голос і одразу ж відкинувся назад, наче хотів показати, що це я змусила його зірватися. — Ти все зводиш до грошей. Я говорю тобі про почуття, а ти починаєш рахувати платежі.
— Тому що твої почуття, Олексію, чомусь дуже зручно розміщуються у виписці з мого банківського рахунку, — відповіла я тим самим спокійним тоном, який, схоже, дратував його ще більше.
Валентина Миколаївна різко поставила чашку на блюдце, аж дзенькнуло.
— Це вже дріб’язково, Ірино. Ви ж чоловік і дружина. У вас двадцять чотири роки спільного життя. Які ще твої гроші й його гроші? Ти зараз так говориш, наче Олексій усі ці роки сидів у тебе на шиї.
— Ні, не всі роки, — виправила я. — Лише останні три, коли його бізнес почав занепадати, і я оформила йому додаткову картку до свого рахунку, щоб дорослому чоловікові не доводилося щоразу просити в дружини гроші на бензин і продукти.
— Не роби з цього благодійність! Я теж вкладався в сім’ю, — огризнувся Олексій.
— Я цього не заперечую, — сказала я. — Саме тому, коли в тебе почалися проблеми, я не питала, де закінчується твоє і починається моє. От тільки, мабуть, я пропустила той момент, коли квіти біля університету, ресторани вечорами й таксі через усе місто теж стали нашими спільними сімейними витратами.
Олексій змінився на обличчі, але швидко опанував себе, намагаючись зберегти хоч якусь гідність.
— Мені не потрібно ніде ритися. Виписка приходить власнику рахунку автоматично. Така нудна банківська функція. Мабуть, Аліна про неї теж не знає.
Свекруха перевела погляд із сина на мене, і її обличчя виражало суміш занепокоєння та обурення.
— Навіть якщо Олексій десь дозволив собі зайві витрати, це не привід перетворювати розмову на бухгалтерський звіт. У людей трапляються почуття. Не можна все життя тримати чоловіка біля себе лише тому, що ви колись розписалися.
— А я його тримаю? — запитала я. — Олексію, скажи мамі, будь ласка, я замикаю тебе вечорами в шафі чи пристібаю до батареї?
— Не треба кепкувати, — відрізав він. — Ти чудово розумієш, про що мама говорить.
— Тоді поясни сам. Бажано без перекладача.
Олексій шумно видихнув, провів долонею по підборіддю й заговорив повільніше.
— Я не знаю, що буде далі. Я не казав, що завтра подаю на розлучення. Я хочу розібратися в собі. Мені з Аліною добре, але це не означає, що я перекреслив двадцять чотири роки з тобою. Нормальні дорослі люди здатні обговорювати такі речі без дешевих сцен.
— Яка зручна конструкція. З молодою дівчиною ти розбираєшся в почуттях, зі мною зберігаєш двадцять чотири роки, мама забезпечує тобі моральну підтримку, а моя картка тим часом продовжує забезпечувати все інше.
— Іро, я тебе попереджаю, не починай фінансову війну.
— Я тобі не погрожую, Олеже. Погроза передбачає умову. Наприклад: «Залиш Аліну, інакше я заблокую картку». Я нічого подібного не сказала. Мені абсолютно не потрібно, щоб ти кинув Аліну заради доступу до мого банківського рахунку. Це було б надто принизливо для всіх трьох.
— І що ти збираєшся робити?
Я встала з-за столу й узяла сумку.
— Рівно те, що ви обоє мені сьогодні запропонували. Прийняти вибір Олексія.
Свекруха помітно розслабилася.
— Ось бачиш, можеш же міркувати розумно. Я знала, що ти доросла жінка й не станеш чіплятися за чоловіка.
— Ви абсолютно праві. Ваш син має повне право вибрати молоду дружину, молоду коханку або цілу студентську раду. Тільки право вибирати нову жінку не включає довічну підписку на гроші попередньої.
Посмішка повільно зникла з обличчя Валентини Миколаївни.
— Навіть не думай зараз робити якусь дурницю. Ти на емоціях.
— Можливо. Тому я нічого твого чіпати не буду.
— Твою особисту картку не зачеплю. Твій рахунок теж. Машину в тебе не заберу. Робочі документи не сховаю. Навіть піджаки акуратно згорну.
Я взула туфлі й відчинила двері.
— Ті, які сьогодні ввечері поїдуть разом із тобою до мами.
Коли я повернулася додому, найперше дістала з верхньої полиці велику сіру валізу Олексія.
Я поклала туди кілька сорочок, брюки, нижню білизну, запасні окуляри, зарядки, бритву й косметичку. Потім зупинилася біля шафи, подивилася на решту речей і вирішила не перетворювати збирання валізи на переїзд століття. Якщо знадобиться решта, забере пізніше.
Після цього я сіла за стіл і відкрила банківський додаток.
Додаткова картка Олексія стояла другою у списку.
Три роки тому я оформляла її без жодних сумнівів. Тоді він втратив великого клієнта, кілька проєктів зірвалися поспіль, і його дохід майже зник. Олексій нервував щоразу, коли йому доводилося просити в мене гроші. Я сама запропонувала додаткову картку.
«Ми ж сім’я», — сказала тоді я.
Ця фраза тепер згадувалася особливо глузливо.
Потім увійшла до особистого кабінету паливної компанії. Дві картки були оформлені на мій договір. Однією користувалася я, другою Олексій. Його картку теж закрила.
Нічого, що належало чоловікові, я не чіпала.
Просто перестала надавати своє.
Хвилин через сорок у замку повернувся ключ.
Олексій увійшов, кинув телефон на тумбу й майже одразу помітив валізу.
— Ірино, ти серйозно вирішила виставити мене з дому після однієї розмови в матері?
Він вимовив це обурено, але поки ще впевнено. Наче був певен, що варто йому правильно натиснути, і я почну виправдовуватися.
— Не після розмови, Олексію. Після того, що з’ясувалося під час розмови. Різниця доволі суттєва.
— Я тобі нічого нового не сказав. У нас давно проблеми.
— У нас були проблеми. А тепер у тебе з’явилася Аліна. Це вже розв’язання проблеми за твоєю методикою.
Він зняв піджак і роздратовано кинув його на спинку стільця.
— Ти знову все спрощуєш. Люди іноді заплутуються. Почуття не можна ввімкнути чи вимкнути за командою.
— З почуттями справді складно. А ось банківські картки, виявляється, вимикаються одним натисканням. У цьому сенсі техніка значно чесніша за людей.
— Я відключила додаткову картку до свого рахунку і паливну картку, оформлену на мене.
Кілька секунд він дивився на мене так, ніби чекав, що я засміюся й зізнаюся в жарті.
— Ти зараз серйозно кажеш, що заблокувала картку, якою я щодня користуюся?
— Абсолютно серйозно. Саме тому попереджаю заздалегідь, щоб завтра на заправці ти не вирішив, що стався технічний збій.
— Ти не маєш права використовувати гроші як засіб тиску!
— Олексію, давай не будемо псувати гарну українську мову. Тиск виглядає так: я вимагаю від тебе якоїсь дії й погрожую наслідками. Я від тебе нічого не вимагаю. Ти можеш продовжувати зустрічатися з Аліною, переїхати до неї, винайняти квартиру, полетіти з нею на край світу. Я просто більше це не фінансую.
Олексій розгублено ходив кухнею, наче шукав у порожніх шафках не лише слова, а й хоч якийсь притомний аргумент.
— Ми ж двадцять чотири роки в шлюбі! Ти не можеш так ось, зненацька, заявити, що твоя зарплата тепер існує сама по собі, окремо від нашої родини!
— А чому ж це зненацька? — Я підняла брову. — Ти сам сьогодні дуже чітко пояснив, що сім’я для нас — поняття тепер «гнучке». Мені лишилося лише підлаштувати свої фінанси під цю нову, прогресивну концепцію.
— Олексій, — я зітхнула, — у садочку діток годують вихователі. Тобі ж п’ятдесят два роки. Думаю, ти цілком здатний подбати про себе сам.
— Думаєш, я без твоєї картки пропаду?
— Я взагалі так не думаю. Більше того, щиро сподіваюся, що ти чудово впораєшся. Тоді мені абсолютно незрозуміло, чому ми вже кілька хвилин обговорюємо якийсь шматочок пластику.
— Бо ти робиш це мені на зло!
— Ні, любий. На зло було б заблокувати твою картку, якби я мала до неї доступ. А я відключила свою. Відчуваєш різницю?
— Ірино, я не прошу тебе забути про Аліну прямо зараз. Але не можна ж вирішувати фінансові питання, коли тобою керує образа! Завтра ти заспокоїшся, і ми все нормально обговоримо.
— Ти так швидко став прихильником роздільних обговорень, просто дивовижно! — Я ледь стримала усмішку. — Коханку можна було обговорювати з мамою без мене, а мою картку чомусь необхідно обговорювати винятково разом.
Він сердито смикнув ручку холодильника, заглянув усередину й тут же грюкнув дверцятами. Його обличчя скривилося від роздратування.
— У мене сьогодні зустріч. Мені потрібні гроші.
— На моїй особистій картці зараз небагато. Я чекаю оплату за проєкт.
— От і чудово! Скоро ж прийдуть твої гроші, і питання вирішиться само собою!
Олексій дивився на мене відверто злим поглядом.
— Ти навмисно хочеш мене принизити, поставити в незручне становище!
— Ні. Ти сам обрав собі це становище. Я просто перестала підкладати під нього фінансову подушку.
— Гаразд. Сьогодні ночую в мами. Завтра повернуся, і ми поговоримо, коли ти закінчиш грати в ображену королеву.
— Тоді візьми речі. Вони вже зібрані.
— Облиш цей спектакль. Я завтра повернуся.
— Валіза теж може повернутися, — спокійно відповіла я. — Але сьогодні нехай поїде з тобою. Мені буде спокійніше знати, що в тебе є чиста сорочка для продовження твого прекрасного нового життя.
Олексій різко схопився за ручку валізи, але за секунду відпустив її.
— Не дочекаєшся. Я не буду тягати речі туди-сюди через твій характер!
— Тоді валіза почекає тут.
— Ірино, я тобі серйозно кажу: навіть не думай більше нічого відключати! У мене робота, зобов’язання, зустрічі! Не намагайся руйнувати моє життя тільки тому, що твоя гордість постраждала!
— Усе, що належить тобі, Олексію, залишилося недоторканим. Якщо без мого рахунку руйнується твоє життя, то, можливо, проблема не в моїй гордості.
Я так і залишилася стояти у передпокої поруч із сірою валізою. І лише тоді до мене по-справжньому, остаточно дійшло, що саме відбувалося в нашому житті останні три роки.
Я щиро допомагала чоловікові пережити важкий період. А він, виявляється, поступово вирішив, що моя допомога перетворилася на його законне майно.
Олексій зателефонував о дев’ятнадцятій хвилині на десяту вечора. За фоновим шумом я одразу зрозуміла, що він у ресторані. Чутно було дзвін посуду, тиху музику, голоси людей, які розмовляли поруч.
— Ірино, поясни мені, будь ласка, ти справді остаточно відключила картку, чи її зараз можна знову активувати?
Жодного привітання. Жодної розмови про наш шлюб.
— Я відключила її саме так, як і казала тобі вдома, — відповіла я. — Жодної банківської помилки тут немає.
— Вона не проходить через термінал.
— Отже, система працює справно, — констатувала я.
— Ти можеш хоча б зараз припинити цю свою їдку манеру? Я сиджу в ресторані, мені принесли рахунок, довкола люди! Просто увімкни картку на десять хвилин, а завтра ми продовжимо наш сімейний скандал, скільки тобі буде потрібно!
— Я не збираюся її вмикати ні на десять хвилин, ні на десять секунд. Ти знав про це ще до того, як поїхав у ресторан.
— Я думав, ти просто психанула й за годину отямишся!
— Дуже шкода, що ти так погано мене почув. Хоча сьогодні це вже стає нашою сімейною традицією, чи не так?
На задньому плані пролунав молодий жіночий голос.
— Олексію, банк знову не пропускає оплату? Може, іншою карткою спробуєш?
Він одразу приглушено відповів їй.
— Алінo, почекай трохи. Я зараз вирішую технічне питання.
— Технічне питання? — Я не втрималася. — Цікава назва для дружини, з рахунку якої ти намагаєшся сплатити вечерю зі своєю коханкою.
— Я нічого не починаю! Я взагалі зараз удома. Сьогоднішній вечір почав ти.
— На моїй особистій картці зараз не вистачає коштів. Мені мають переказати гроші за кілька днів. Ти це прекрасно знаєш! Невже тобі настільки хочеться принизити мене перед цією людиною?
— Я тебе нікуди не приводила, Олексію. Столик не бронювала, Аліну не запрошувала, меню тобі не обирала й твою особисту картку не спустошувала. То поясни мені, будь ласка, в який саме момент твоє приниження стало моїм обов’язком?
Жіночий голос знову наблизився.
— Олексію, а до чого тут Ірина? Ти ж сказав, що банк заблокував твою преміальну картку.
— Алінo, я зараз усе вирішу. Просто посиди хвилину.
— Я вже десять хвилин сиджу. Ти розмовляєш зі своєю дружиною через наш рахунок, і мені починає здаватися, що я чогось важливого не розумію.
— Бо розуміти тут нічого! У нас сімейний рахунок, Ірина вирішила влаштувати сцену й тимчасово відключила картку.
— Олексію, — спокійно перервала його я, — якщо вже й брешеш, то хоч заздалегідь придумай щось путнє. Це ж мій особистий рахунок. А ту додаткову картку я тобі відкрила ще три роки тому, коли в тебе були проблеми з роботою.
Запала тиша. Занадто багато секунд для звичайної розмови.
Потім Аліна знову подала голос, але тепер у ньому не було й сліду колишньої легковажності.
— Зачекайте. Ірино, я правильно зрозуміла, що ця картка, якою Олексій останні місяці постійно розплачувався в ресторанах, прив’язана до вашого особистого рахунку?
— Господи, Аліно, та яка різниця, на чиє ім’я той рахунок оформлений? Ми ж двадцять чотири роки разом, у нас завжди все було спільне.
— Ні, Олексію, різниця є, — тихо, але твердо заперечила вона. Легкості в її голосі вже не було й сліду. — Ти ж мені казав, що це твоя преміальна картка. Ще й посміювався, мовляв, банк постійно тобі персональне обслуговування пропонує, бо ти такий VIP-клієнт.
— Та тому що ми сім’я! Ти зараз просто до формальностей чіпляєшся.
— Формальність, кажеш? Це, мабуть, у тому, що рахунок належить дружині, яку ти називаєш майже колишньою?
— Аліно, не роби поспішних висновків, ти ж ще нічого не знаєш.
— Тоді розкажи. Мені якраз стало неймовірно цікаво.
Я почула легкий шурхіт, ніби Аліна присунулася ближче до телефону, щоб краще чути.
— Ірино, — звернулася вона до мене, — Олексій мені говорив, що ви вже давно живете окремо. Що розлучення — лише справа часу, і вас пов’язує в основному лише спільне майно.
— Сьогодні в обід я вперше почула від його мами, що Олексій, виявляється, гідний молодої дружини. Сам Олексій, до речі, сидів тоді поруч. До того моменту про жодне «завершення шлюбу» мені ніхто й словом не обмовився.
— Ірино, навіщо ти зараз усе перекручуєш? — різко кинув Олексій, його голос був сповнений роздратування. — Ти чудово знала, що у нас криза!
— Кризу я знала. Аліну — ні. Це, погодьтеся, зовсім різні речі.
— Олексію, а ти мені казав, що твоя дружина про мене знає.
— Я сказав, що вона розуміє ситуацію.
— Ні. Ти сказав дослівно: «У нас з Іриною давно все закінчено, вона сама розуміє, що ми просто тягнемо час». А тепер виходить, що сьогодні про все це їй уперше розповіла твоя мама.
— Аліно, послухай мене, — поспішно почав Олексій. — Зараз зовсім не час обговорювати наші стосунки. Ми ж у ресторані сидимо, у нас проблеми з оплатою, і дружина, схоже, спеціально тебе провокує.
— Дружина? — здивовано перепитала Аліна. — Та сама, яка сидить удома й не хоче оплачувати нашу вечерю власною карткою? Яка цікава і, мабуть, дуже небезпечна жінка.
Сарказм у її голосі Олексій, здається, теж уловив.
— Не треба ставати на її бік.
— Я ні на чий бік не стаю, Олексію. Я просто намагаюся зрозуміти, хто зараз сидить переді мною. Бо чоловік, якого я знала останні два місяці, розповідав мені, що він чудово заробляє, винаймає нам квартиру в центрі, взимку повезе мене в Таїланд і давно вже фінансово незалежний від своєї дружини.
— Усе це буде, Аліно! У мене зараз просто тимчасові труднощі. Мені гроші за один проєкт заборгували.
— І скільки у тебе зараз на твоїй власній картці?
— Аліно, це вже просто нетактовне запитання!
— А приводити мене в дорогий ресторан і потім намагатись розплатитись карткою дружини — це, виходить, пристойно?
Олексій щось сердито відповів офіціантові, а потім я почула короткий сигнал терміналу.
— Та яка вже тепер різниця? Я все вирішу!
У голосі Олексія з’явилася справжня тривога.
— Різниця в тому, що я не хочу брати участь у цьому цирку. Якщо в чоловіка тимчасово немає грошей, у цьому немає нічого страшного. Можна чесно сказати: «Аліно, давай сьогодні краще в кафе попростіше» або «розділимо рахунок». Але ти два місяці вдавав із себе людину, в якої все «схвачено», а тепер телефонуєш дружині й вимагаєш увімкнути її картку, бо тобі, бачте, незручно переді мною.
— Ти зараз йдеш через один лише рахунок?
— Я йду не через рахунок. Я йду тому, що сьогодні вперше побачила, скільки правди було в твоїх розповідях. Ти казав, що шлюб закінчений, а твоя дружина дізналася про мене лише сьогодні. Казав, що сам забезпечуєш наше «красиве життя», а вечерю намагаєшся оплатити її грішми. Казав, що повністю незалежний, а тепер нервуєшся через заблоковану додаткову картку. Мені двадцять років, Олексію. Але це не діагноз.
— Не влаштовуй сцену в ресторані!
— Ти просто дивовижна людина. Спершу брешеш двом жінкам, потім приводиш одну вечеряти за гроші іншої, а сцену, чомусь, завжди влаштовує хтось, окрім тебе.
Я почула, як відсунувся стілець.
Олексій заговорив майже благально:
— Аліно, сядь, будь ласка, назад. Давай хоча б спокійно поговоримо. Ти зараз просто на емоціях і робиш абсолютно неправильні висновки.
— Якраз я вперше за два місяці роблю висновки не з твоїх слів, а з реальних фактів. Рахунок оплати сам. Квартиру в центрі можеш теж знімати сам. А Таїланд залиш для наступної дівчини, якій розповідатимеш про свою «преміальну картку».
— А як мені йти? Попросити Ірину викликати мені таксі з її картки?
Навіть я на мить примружилась від такої репліки.
Почулися кроки. Потім ресторанний шум став глухішим.
Олексій, мабуть, вимкнув гучний зв’язок.
— Достатньо задоволена тепер? — процідив він. — Ти таки добилася свого. Спеціально все розповіла і виставила мене нікчемним ідіотом.
— Я нічого спеціально не розповідала, доки Аліна сама не спитала. І, до речі, нікчемним я тебе не називала. Я сказала правду: картка належить мені.
— Ти чудово розуміла, до чого це призведе.
— Ні, Олексію. Я розуміла лише одне: я більше не хочу оплачувати твої побачення. Те, що без моєї картки одночасно розвалиться вся твоя любовна історія, виявилося несподіванкою навіть для мене.
— Ти хочеш, щоб я пішов? — запитав він, а в голосі вже не було колишньої впевненості.
— Я хочу, щоб ти перестав жити одночасно у двох версіях реальності, — спокійно, але твердо промовила я. — В одній версії в тебе молода жінка, нові почуття й мама, яка вважає мене відпрацьованим матеріалом. В іншій ти повертаєшся сюди за чистими сорочками, бензином і доступом до мого рахунку. Обидві версії одночасно більше не працюють.
Олексій кілька секунд мовчав, потім заговорив ще тихіше:
— Іро, ми ж були щасливі.
— Невже для тебе це нічого не означає? — запитав він, а в його погляді читався докір.
— Для мене це значило дуже багато, Олексію. Саме тому мені так важко стояти зараз перед тобою й не запропонувати звичне рішення. Колись я б знайшла сотні виправдань. Сказала б собі, що ти заплутався, що бізнес тисне, що вік складний, а мама втручається. Що Аліна — це лише випадковість.
І потім я б повернула тобі картку. Приготувала б смачну вечерю, а сама відчувала б себе мудрою жінкою, яка врятувала родину.
— Бо після її відходу ти зателефонував мені зовсім не для вибачень. Ти звинуватив мене в тому, що я зруйнувала ваші стосунки. А сьогодні прийшов і одразу попросив картку. Цього виявилося більш ніж достатньо.
— Ти зводиш усе до найнеприємніших слів, а решту ігноруєш.
— Добре. Тоді скажи мені найважливіше. Ти вчора при матері мав вимовити одну просту фразу: «Мамо, не принижуй мою дружину». Чому ти її не сказав?
— Усе сталося надто швидко.
— Валентина Миколаївна говорила хвилин п’ятнадцять. Довго так, розмірено.
— Я не хотів влаштовувати конфлікт із матір’ю.
— Зате конфлікт зі мною тебе зовсім не злякав.
— У цьому й проблема. Ти взагалі перестала мене бачити.
Він довго мовчав. Його погляд блукав по кімнаті, ні на чому не зупиняючись. Потім він узявся за ручку валізи.
— Отже, доступу до мого рахунку більше не буде. Паливну картку теж не поверну. Твої гроші залишаються твоїми. А всі інші питання ми будемо вирішувати окремо, без ресторанів, коханок і маминих сімейних рад.
Олексій потягнув валізу до виходу, але вже на порозі знову зупинився.
— Мама завжди казала, що ти занадто горда. Навіть тоді, коли в нас усе було добре.
— Передай Валентині Миколаївні, що після двадцяти чотирьох років очікування вона нарешті виявилася правою хоча б в одному.
— Я припускаю, що мені буде важко. Сумуватиму. Можливо, навіть захочу все повернути, просто тому, що старе звичніше за невідоме. Але є одна річ, про яку я точно не шкодуватиму.
— Я більше не утримуватиму чоловіка, який пояснює дружині, що гідний іншої жінки, а потім веде цю жінку в ресторан за її ж картку.
Колеса валізи гучно переступили через поріг. За мить двері за ним зачинились.
Я повернулася до кімнати, дістала телефон і відкрила додаток банку. У розділі додаткових карток світився один короткий рядок: «КАРТКИ ВІДКЛЮЧЕНО».
Я дивилася на нього лише кілька секунд, але відчуття було, наче минула ціла вічність. Учора скінчився мій шлюб, яким я його знала. А сьогодні закінчилася ще одна річ.
Звичка рятувати Олексія від наслідків його власного вибору.