Сльози котилися по щоках Антоніни Степанівни, коли вона майже бігцем поспішала до старого парку. Там, під лавкою, все ще сиділо цуценя та кошеня. Малята не намагалися покинути коробку, притискаючись один до одного, немов оберігаючи теплом.

Антоніна Степанівна тим часом бачила сон: вона сиділа на березі блакитного моря, де сонце зігрівало шкіру, а величезною ложкою їла запашний, бурштиновий мед. Поруч затишно влаштувався її пухнастий улюбленець — смугастий кіт Василь Другий, що обвив її ноги лапами.

Прокинувшись, вона не могла викинути цей дивовижний сон із голови. Терміново треба було дізнатися про його зміст. Всі ознаки говорили про щось хороше: на радість, на подарунок, на удачу або, можливо, на знахідку!

Від цих думок засвербіли ніс і ліва долоня. Точно! Має бути щось незвичайне, і без святкування сьогодні не обійтися – адже всі прикмети до прибутку!

У прикмети Антоніна Степанівна вірила ще змалку. Всі її сни збувалися, щоправда, в основному не надто добрі, але цей — зовсім особливий.

Вперше за довгий час вона з незвичайною легкістю підвелася з ліжка. За нею ліниво витягнувся кіт, невдоволено промуркотів:

— І чого ти з самого ранку метушишся?

Антоніна Степанівна схопила кота, що все ще не прокинувся, цмокнула його в ніс і, сяючи, вимовила:

— Чекай на зміни, Василю, сьогодні в нашому житті трапиться щось хороше! Що ти такий похмурий? Знову не з тієї лапи підвівся?

«Тобі легко, — обурено подумав кіт. – У тебе тільки дві ноги. Встала і пішла. А я з чотирма — спробуй розберись, з якої встав?»

Насправді кіт не завжди був таким поважним Василем Другим. Спочатку господиня дала притулок закудланому котику, на ім’я Васька — на помсту своєму колишньому чоловікові Васі. Хотілося лаяти кота, як колись лаяла чоловіка, з тим самим виразом:

— Васько, знову пустуєш? Ось тобі!

Але все сталося інакше. Цей безрідний смугастик виявився справжнім джентльменом. Порівняно з ним Василь Перший, її ексчоловік з інтелігентного середовища, виявився сущим вискочкою.

Кіт був не тільки вихований та охайний, але й з характером. Відтепер його й кликати інакше, тільки як Василь Другий було непристойно. Тільки біда: розпестився він настільки, що сприймав господиню виключно як обслугу. Прямо як його тезка, перший чоловік.

Ось і тепер із кухні долинав обурений голос:

— Цареві сніданок подати забули?

Антоніна Степанівна йшла вулицею — ні, вона буквально летіла над землею, натхненна передчуттям. А раптом просто зараз… зупиниться, подивиться під ноги та побачить гаманець? Золоту прикрасу? Може, навіть скарб?

Але реальність була куди прозаїчніша: під ногами траплялися лише уривки пакетів, чиїсь забуті недопалки та іржава монетка.

Вирішивши не здаватися, жінка попрямувала до старої подруги. Разом вони пройшлися магазинами, посиділи за філіжанкою кави та докладно обговорили значення сну. Але, на жаль, день тягнувся без пригод.

Пізніше Антоніна Степанівна вирушила до парку. День хилився надвечір, небо хмурилося, і сни, як і надії на диво, здавались далекими та забутими.

У свої шістдесят з гаком вона вперше почувала себе такою обманутою долею.

Плелася додому, похнюпивши голову. Звичайно, вдома чекав на неї Василь Другий — єдина радість, вірний друг. Він, як завжди, дозволить себе погладити, стримано прийме частування, з королівським виразом огляне лоток і вирушить до телевізора.

Але де ж у цьому кохання? Втім, Василь Другий, як і його попередник, здавалося, вважав прояви почуттів зайвими.

Роздуми обірвав тоненький писк. Під лавкою, серед сміття та опалого листя, щось причаїлося. Або хтось. Два злякані погляди — один жовтий, інший сірий — дивилися на неї. Цуценя і кошеня пригорнулися у старій взуттєвій коробці. Поруч — порожні упаковки корму та дитяча записка:

“Сьогодні мене забирають від батьків. Напевно, до дитячого будинку. Мені 11 років, мене звуть Вася. Собачка Білка і кошеня Стрілка – мої найкращі друзі. Будь ласка, прихистіть їх. Вони добрі та майже нічого не їдять”.

Внизу, нерівним дитячим почерком, була написана адреса, школа та приписка:

“Не віддавайте їх моїм батькам. Дуже прошу! Я повернуся і заберу їх!”

У Антоніни Степанівни серце пропустило удар. Це виглядало як жорстокий жарт. Вона сіла на лаву, не в змозі дихати, намагаючись упоратися з хвилюванням. Зібравшись із духом, вона попрямувала за вказаною адресою.

Будинок був саме таким, яким його можна було уявити за почерком на записці: двоповерховий барак, дірки у вікнах, запах запустіння. Музика гриміла зсередини.

— Тут мешкає Вася? Одинадцять років? У нього щеня і кошеня?

Чоловік, явно напід питку, з каламутним поглядом відповів:

— Сьогодні його до казенного будинку забрали. А цих тварин якщо ще раз побачу…

Він скинув кулак, насилу утримавшись від удару.

— Ти, тітко, чого прийшла? Опіка знову, чи що? Забирайся! І бабки давай! Хто тепер до магазину мені бігатиме, га?

З квартири лунало жіноче виття :

— Сину мій, як же ти без мамки там будеш… Васяяя…

Антоніна Степанівна вискочила надвір, ледве стримуючи сльози. І знову побігла до парку — туди, де залишилися ті двоє, через яких тепер боліла її душа. Цуценя і кошеня сиділи все там же, під лавочкою, не рухаючись, ніби знали — їх таки знайдуть.

— Оце знахідка! — не могла повірити подруга Антоніни, почувши новину телефоном. — Прямо як із кіно! І що, обом дала притулок?

— Не тільки дала притулок, а й ніч провела, відпоюючи себе валеріанкою. Бачиш, прикмета збулася — ніс свербів не дарма! Тепер у мене цілих два щастя!

А вдома Василь Другий, трохи ображений, обвивав лапами її коліна. Його королівська величність була явно не в захваті від конкурентів, що з’явилися, — спритної Білки та всюдисущої Стрілки. І тепер він боявся відпустити господарку навіть на крок.

Він і не здогадувався, що в мріях Антоніни Степанівни з’явився ще один — Вася. Той самий хлопчик. Василь Третій – як кликала його уві сні.

А уві сні вона знову їла запашний мед. Значить бути ще одній щасливій знахідці. Адже сни в неї завжди віщі.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.