Вчора чоловікові зарплатню на картку перевели.

Так хочеться проїхатися машиною магазинами, але чоловік на роботі. Сина свекруха забрала на вихідні. Вона поки ще канікули, завжди його з ранку в п’ятницю забирає. Сидіти вдома одній, коли гроші на картці є, просто нестерпно. Юлія вкотре виглянула у вікно:

“Картка у мене, схожу хоч за продуктами. Чоловіку смачний обід приготую. Треба йому зателефонувати”.

Дістала телефон:

– Вадиме, ти скоро повернешся?

– Люба, сьогодні ж п’ятниця. Ти не забула?

– Думала, ти раніше повернешся. По магазинах проїхалися б.

– Юлю, завтра. Якщо хочеш, можеш сьогодні прогулятись, але без мене.

– Гаразд, любий!

Поклала телефон у сумочку і почала збиратися.

Юлія просто заходила до магазинів. У продовольчих щось купувала. Зайшла подивитись одяг, незабаром осінь – треба прицінитися.

Підійшла до чергового відділу. Якась жінка розглядала шуби. На обличчі Юлі майнула поблажлива посмішка:

“Судячи з зачіски і одягу, село-селом, а дивись, теж шуби розглядає”.

Жінка різко відійшла від шуб і випадково штовхнула Юлю:

– Обережніше не можна! – обурилася Юлія і раптом скрикнула. – Ганнусю!

Та вдивилася в обличчя міської красунь, її рот злегка розплющився:

– Юлько?! Це ти? Яка гарна!

– Ганно, скільки ми з тобою не бачилися?

– Років п’ятнадцять.

– А ти що так у нашому селі й живеш.

– Так. Із чоловіком приїхала. У нього тут якісь справи. Мене взяв із собою. Ось гуляю магазинами.

– Ходімо до мене в гості! Я тут недалеко мешкаю.

– Якось незручно! – Збентежилася Ганна

– Та годі тобі,все добре!

– Гаразд, зараз Глібу подзвоню.

– Якому Глібу?

– Чоловікові. Пам’ятаєш неподалік нас жив.

– Ти вийшла заміж за Гліба? – Здивувалася Юлія.

– Так.

– То він же нижчий за нас зростом?

– Після армії підріс. На півголови вище за мене.

– Ну, Ганнуся! Дзвони швидше своєму Глібу!

Та з усмішкою на обличчі натиснула виклик і приклала телефон до вуха:

– Глібе, ти знаєш, кого я зараз зустріла? Юлю.

– Передавай їй привіт.

– Глібе, ти ще довго там пробудеш?

– Години три – не менше.

– Я до Юлі в гості схожу.

– Звісно, ​​звичайно!

Юлія завела подругу до своєї трикімнатної квартири з євроремонтом:

– Одягай капці! Заходь! – а в самої майнула думка. – “Нехай позаздрить”.

Пройшлися кімнатами, вийшли на балкон. З восьмого поверху було видно досить багато. Постоявши на балконі, повернулися до кімнати:

– Ну як? – гордо спитала Юлія.

– Гарно в тебе! Все місто видно.

– А ти там, у селі, де мешкаєш?

– Перші роки у батьків Гліба жили. Потім, син з’вився на світ, поряд будинок почали будувати. Де Жукови мешкали. Пам’ятаєш, старий зі старенькою? Він пішов з життя, а бабуся нам свій будинок продала і до дочки в місто поїхала. Ми будинок довго приводили до ладу. Батьки його, і мої допомагали. Вселилися, коли вже і донька з’явилася.

– У тебе двоє?

– Четверо вже: двоє хлопчаків та дві дівчинки.

– Як ти з ними справляєшся. Тут з одним стільки проблем.

– Справляюсь…

– Ходімо на кухню! – Підштовхнула Юля подругу. – Там поговоримо і пообідаємо.

Зайшли на кухню. Хазяйка дала можливість помилуватися подрузі і кухонним гарнітуром, і імпортним холодильником.

– Сідай!

Юлія заварила чай. Дістала з холодильника ковбасу, сир, шоколадні цукерки, кивнула головою:

– Чим твій Гліб займається?

– На фермі…

– Ех, Ганнусю, – перебила подруга. – Адже я кликала тебе з собою в місто. – Мій Вадим уже начальником цеху на нашому заводі працює. Ми з ним познайомилися, коли він ще в інституті на останньому курсі навчався. У нього багато друзів було. Захомутала б когось із них, і ти жила б зараз у нормальній квартирі.

– Ні, Юлю, я свого Гліба люблю.

– Ну, кожному своє! У мене один синок. Йому вже тринадцять років.

– Моєму старшому теж тринадцять, – вставила Ганна.

– Так у тебе, окрім нього, ще троє. Ти з ними мабуть і життя не бачиш.

– Важко, звісно. Але поряд дві бабусі. Допомагають небагато.

– А ми з Вадимом, майже щороку на море їздимо в Одесу, в Карпатах побували. Раз навіть у Туреччину їздили.

– Ми з Глібом теж на море мріємо поїхати. Ось діти підростуть.

– Ой, Ганно, співчуваю тобі! Із чотирма дітьми про море лише мріяти можна. Ти що ковбасу не їси?

– Дякую, Юлю, мені твої цукерки сподобалися. А ковбасу щось не хочу.

– Ти їж, їж! Я поки що м’ясо поставлю варити. Чоловік із роботи скоро прийде. Він у мене цілими днями на заводі пропадає. Приходить додому голодний.

– Юлю, я, мабуть, піду, – подруга встала з-за столу.

– Ганно, куди ти? Ми ще не наговорилися.

– Мій, певно, вже чекає, – підійшла обняла подругу. – Юлію, завтра субота. Приїжджайте до нас із чоловіком та сином, із ночівлею. Ти коли востаннє була у селі?

– Давно вже. Там у мене нікого немає.

– Ось і приїжджайте завтра!

– З ночівлею…, – на обличчі Юліани з’явилася мрійлива посмішка. – Ганно, незручно. Вас ітак там багато,а ще й ми приїдемо ночувати.

– Якось розмістимося! Давай номер телефону! Я тобі подзвоню.

– Записуй!

Подруга записала номер телефону, попрощалася та пішла. А перед очима Юлії спливло дитинство у рідному селі, куди непогано б справді з’їздити.

Увечері повернувся чоловік. Юля налила йому борщ і сіла поряд:

– Вадиме, я сьогодні подругу дитинства зустріла.

– Добре, – кивнув той головою, продовжуючи поглинати борщ.

– Вона все ще у нашому селі живе.

– Угу! – почулося у відповідь.

– Вадиме, давай завтра до них у гості з’їздимо.

Чоловік підвів голову:

– Хотів завтра відпочити.

– Так там і відпочинеш. До села лише п’ятдесят кілометрів. І Дениса візьмемо. Що він усі літні канікули у бабусі у місті.

– Що за відпочинок? Туди, назад…

– Так ми з ночівлею поїдемо.

– З ночівлею? – На обличчі чоловіка з’явилася мрійлива посмішка.

– Ну, Вадим.

– Гаразд, – махнув той рукою. – Поїдемо!

– Вадику, тільки треба подарунки купити. В них четверо дітей. Старший ровесник нашому Денису. Інші менші. Живуть, звісно, ​​небагато.

– Ну, сходи! Купи!

– Вадим, мабуть, треба й до столу щось купити. Пішли разом!

– Ходімо, – відповідно кивнув головою чоловік.

У суботу вранці забрали у бабусі сина. Сіли до своєї машини і поїхали на батьківщину Юлі.

Настрій у всіх радісний. Цього літа на море їхати не планували, то хоч на вихідні на природу з’їздити.

Ось і рідне село. Але як тут усе змінилося? Хатки , в ячкій вона жила нема, на його місці величезний будинок стоїть.

Під’їхали до хати батьків Гліба. Будинок на місці. А ось поряд, де раніше старі Жукови жили, стоїть величезний двоповерховий котедж. Юлія навіть розгубилася, але біля воріт стоїть її подруга та посміхається.

– Це що будиночок твоєї подруги? – здивовано спитав Вадим у дружини.

– Схоже на це, – розгублено сказала та.

Зупинилися вийшли із машини. Подруги обнялися:

– Це що ваш дім? – здивовано спитала Юлія.

– Так.

Тут і сам господар будинку вийшов:

– Ой, Юлія, яка ти красива!

– Гліб, тебе й не впізнати. – А це мій чоловік Вадим.

Чоловіки привіталися, господар одразу запропонував:

– Вадиме, ти зажени машину у двір. Сьогодні ми вас нікуди не відпустимо. Зараз ворота відчиню.

Відчинив. А у дворі джип стоїть.

– Став, поруч! – Скомандував господар.

Поставив Вадим свою машину, куди той вказав, і така його машина маленькою і непоказною стала здаватися.

Тут і хлопці з хати вибіжали. До Дениса підійшов хлопець, його ровесник, тільки міцніший і в плечах ширший. Познайомились і пішли кудись у город. А господарка подругу з чоловіком у свій будинок завела, на другий поверх піднялися.

– Ось ваша кімната буде, – і вказала рукою. – Туалет і ванна, он, наприкінці коридору.

Зайшли до кімнати. Простора. Ліжко, шафа і навіть телевізор невеликий.

– Розташовуйтесь, освоюйтесь! І виходьте на город. На свіжому повітрі посидимо.

Зайшли до кімнати. Юля до вікна підійшла:

– Ой, дивись! Наш Денис, з їхнім старшим шашлики смажать.

– Таа-ак! – Похитав чоловік головою. – Дивлюся, твої друзі далеко не бідні.

За півгодини всі сиділи в альтанці. На столі стояло все домашнє . Лежала нарізана ковбаса, також домашня. Юля спробувала та зрозуміла, чому вчора її подруга міську ковбасу їсти не стала.

– Пригощайтеся, пригощайтеся! – пригощала гостинна господиня. – Це все з нашої ферми.

– У вас своя ферма? – поцікавився Вадим.

– Так, Гліб мій головний фермер. Вся рідня і моя, і його там працює.

Тут і родичі почали підходити. Юлю тут ще пам’ятали.

Веселощі до ночі тривали. Гості попрямували до відведеної їм кімнати.

– Які вони всі дружні і як у них добре, – зітхнула Юлія. – Я їм навіть заздрю але по доброму.

Неочікувала подруга,що Ганна в достатку живе ,і цим зовсім не вихваляється.