Незважаючи на неділю, Ліда прокинулася рано. Умилася і поставила на газ чайник. Поки він грівся, вона стояла біля вікна і дивилася на подвір’я, за звичкою виглядаючи машину чоловіка. “Досить уже, – відсмикнула себе. – Його машина давно в іншому дворі стоїть”.

Настрій одразу зіпсувався. Ліда відвернулася від вікна і вимкнула конфорку, перервавши істеричний свист чайника. Насипала в чашку ложку розчинної кави, залила окропом і з чашкою пішла в кімнату.

Коли вони з чоловіком придбали цю квартиру, вона одразу вирішила, що на кухню обов’язково купить круглий стіл. У цьому бачила щось символічне, що уособлює сімейне вогнище. Вечорами і у вихідні сім’я збиратиметься за круглим столом, обговорюватиме плани, ділитиметься новинами.

Стіл вона купила, який і хотіла – круглий. Але для двох він виявився занадто великим. А тепер вона і зовсім залишилася одна. Тому пити каву вранці вона воліла в кімнаті, та й вечеряти теж, під монотонне бубніння працюючого телевізора.
А раніше…
***
Лідія насипала в чашку кави і чекала, коли закипить чайник. Вухом вловила кроки за спиною. І тут же теплі руки чоловіка ковзнули по її талії, зімкнулися в неї під грудьми. Вона відкинула голову назад і блаженно прикрила очі. Підборіддя Віктора вперлося в її плече. Так вони й застигли на цілу мить.

Потім Віктор прибрав свої руки і відсунувся. Його кроки завмерли в передпокої клацнув вимикач у ванній… А Ліда спиною відчула холод. Коли чоловік знову увійшов до кухні, на столі вже стояла чашка з кавою і тарілка з бутербродами.

– Не затримаєшся сьогодні? Що на вечерю приготувати? – запитала Ліда.

Чоловік відкусив бутерброд і жував, тому відповів не відразу.

– Не знаю.

Ліда тихо зітхнула і пішла в кімнату одягатися. Щоранку чоловік підвозив її до офісу на машині і їхав далі, на свою роботу.

– Не забудь, у суботу обідаємо в батьків, – нагадав він, коли Ліда вийшла з машини. Вона посміхнулася йому і махнула на прощання рукою.
У суботу вони сиділи на просторій кухні батьків Віктора.

– Ви скільки вже одружені? – раптом запитав батько.

“Ну ось, зараз почнеться…” – Віктор із Лідою приречено обмінялися поглядами.

– Що мовчите? Квартиру купили, машину. А діти? Коли ми з матір’ю онуків дочекаємося?

– Тату, не починай, – невдоволено відповів Віктор.

– А мені ось цікаво. Що очі опустили? Досить, пожили для себе. Чи ви теж вирішили замість дітей собачку завести? – розпалювався батько, відклавши вбік виделку.

– Михайле, правда, дай дітям поїсти, – заступилася мама.

– А ти мені рота не затикай.

– Тату, ми працюємо над цим, – сказав Віктор.

– Погано, значить, працюєте. Якщо дружина не може дитину подарувати, то навіщо вона взагалі потрібна. Із дитячого будинку дитину візьмете? Не потрібні мені чужі діти, не зрозуміло від кого. Я рідних онуків хочу, – батько розійшовся не на жарт.

– Усе, досить. Скільки можна? Дякую, мамо, як завжди, все дуже смачно. Ми підемо, – Віктор встав з-за столу.

– Михайле, вічно ти все зіпсуєш… Синку, Лідо, не ображайтеся на батька. Він просто переживає… – Мама вийшла за ними в передпокій.

– Нехай ідуть, працюють краще, – крикнув із кімнати батько.

– Він має рацію. У мене не буде дітей. Може, справді візьмемо дитину з дитячого будинку? Або будинку малятка, зовсім маленьку? Що мовчиш? – порушила мовчання Ліда дорогою додому.

– Не кажи дурниць. Не чула, що батько сказав? Йому потрібні свої рідні онуки, – мляво відмахнувся Віктор.

– Тоді давай розлучимося, – не дивлячись на чоловіка, тихо сказала Ліда.

Вони прожили разом п’ятнадцять років. Але за круглим столом вони завжди вечеряли й обідали удвох. Одного разу Ліда все ж таки зважилася і пішла в дитячий будинок.

– Ви одна, без чоловіка? Сподіваюся, ви прийняли обопільне рішення? А то знаєте, як буває… – запитала директорка, літня жінка з втомленим, але приємним обличчям.

– Так, чоловік працює. Наступного разу ми обов’язково прийдемо разом, – сказала Ліда і посміхнулася.

– Ходімо. – Директорка вела Ліду коридором та інструктувала.

Вони увійшли у велику ігрову кімнату, де на них втупилися два десятки пар дитячих очей. Лідія розгубилася. Погляд затримався на хлопчику років чотирьох, з блакитними очима і світлими кучериками. Саме такою вона й уявляла собі їхню з Віктором дитину. Директорка перехопила її погляд.

– Це Дмитро Бойко, три роки і вісім місяців. Хочете з ним поговорити?

З дитячого будинку Ліда вийшла переповнена емоціями. Вона зробила кілька знімків хлопчика на телефон і тепер поспішала показати їх чоловікові. Його серце обов’язково розтане, побачивши їх.

– Ти вже вдома? – запитала Ліда, увійшовши до квартири. – Вибач, затрималася. Я зараз швидко вечерю приготую, тільки переодягнуся…

– Сядь, мені потрібно тобі дещо сказати, – зупинив її Віктор.

– Ти знаєш, у мене для тебе теж є новина, – не помічаючи похмурого погляду чоловіка, сказала Ліда, але на диван усе ж сіла.

– У мене є інша жінка. Вона чекає від мене дитину. Вибач. Я знаю, що це підло, але я йду до неї. – Віктор стояв перед Лідою, засунувши руки в кишені штанів, і дивився на неї з-під лоба.

– Ти йдеш? Після стількох років… А як же я?

– Я залишаю тобі квартиру.

– Відкупитися хочеш? Ми разом вирішили тоді… А тепер у тебе буде дитина…

– Вибач, – повторив чоловік.

Тільки зараз Ліда помітила біля стіни валізу. “Уже й речі зібрав”, – усміхнулася вона.
Він пішов, навіть не запитавши, яку новину вона хотіла йому повідомити. Ліда довго сиділа, втупившись в одну точку і згадувала…
***
– Ви кохаєте одне одного? Чудово. А на що жити збираєтеся? Чи ти вирішив кинути навчання? – погляд батька вперся у Віктора. Ліда стояла поруч, вчепившись у його руку.

– Ні, звісно, – квапливо сказав Віктор. – Я працюю в інтернеті, роблю сайти…

– Ви студенти, вам ще півтора року вчитися. Що за поспіх такий? Вивчіться і живіть на здоров’я, після весілля, як усі нормальні люди. Я не можу схвалити цього вашого співжиття. Потерпіти не можете?

– Тату, яка різниця, зараз, потім. Ми все одно будемо разом, ми кохаємо одне одного, – гарячкував Віктор. – Ви теж із мамою…

– Не порівнюй. Ми обидва були з села, дурні й зелені. Тому й кажу, що знаю, як було важко. Дорослий став? – не вгамовувався батько. – Так доведи, що дорослий і самостійний. Ні копійки не дам. Подивимося, на скільки вас вистачить. І не здумай допомагати їм, знаю я тебе, – пригрозив він матері, яка стояла тут же.

– Я ж казала, що вони будуть проти. Не подобаюся я їм, – сумно сказала Ліда, коли вони вийшли від батьків Віктора.

– Не переживай, усе владнається. Головне, що ми разом. Мама обіцяла допомагати, – шепнув Віктор, обійнявши кохану. Ліда довірливо пригорнулася до нього.

Мама потайки від батька дала їм грошей, вони зняли маленьку квартиру. Як же вони були щасливі тоді! Ночами Віктор сидів за комп’ютером, роблячи сайти або налаштовуючи рекламу. Вони були обережними, але через три місяці Ліда все ж дізналася,що чекає на дитину. З винуватим виглядом сказала про це Віктору.

– Я не знаю, як вийшло.

– Ти ж не збираєшся залишати дитину? Лід, ми не можемо зараз мати дитину. Тим більше, тут. – Віктор розставив руки в сторони, і вперся долонею в шафу зі зламаними дверцятами. – У нас немає грошей. Батько тільки й чекає, щоб я на уклін до нього пішов. Нам ще вчитися…

– Я розумію, – пониклим голосом сказала Ліда. Вона чекала від нього не цих слів. Вона сама все розуміла. Сподівалася, що він підтримає її, скаже, що все обов’язково буде добре.

– Лідо, на дворі двадцять перше століття. Медицина зараз на такому рівні, що наслідки будуть мінімальні. У нас будуть діти, хлопчик і дівчинка, як ми хотіли. Але зараз ми не зможемо собі це дозволити. Ти згодна?

– Так. – Ліда опустила голову ще нижче, ховаючи сльози.

Вона позбулася дитини. Після закінчення інституту вони з Віктором влаштувалися на роботу, зіграли весілля і купили в іпотеку квартиру. Свою!

Ліда прискіпливо вибирала меблі. На кухню вона одразу пригледіла великий круглий стіл – символ родинного вогнища і щастя, благо розмір кухні дозволяв. Поступово квартира наповнилася милими дрібничками, які надали їхній квартирі неповторну індивідуальність і затишок.

Все у них вийшло, як мріяли. Ось тільки за великим круглим столом вони вечеряли й обідали вдвох. Після того ,Ліда не могла мати дітей. Сучасні методи лікування не допомогли. Вона ходила навіть до ворожок. З кожним роком надія згасала…

Позбутися дитини було їхнім спільним і єдино правильним рішенням, як їм обом тоді здавалося. Тепер у чоловіка буде дитина від молодої дружини. А Ліда залишиться одна. Одна! Назавжди! Вона житиме в цій квартирі, засинатиме й прокидатиметься сама, старітиме, звинувачуватиме себе й жалітиме…

– Кішечку чи собачку заведи. А що? Багато хто так робить. Ти уявити не можеш, як іноді набридають діти, – сказала подруга. Вони сиділи в кафе в обідню перерву.

За сусіднім столиком дві дівчини щось обговорювали. Подруга пішла в туалет, і Ліда мимоволі прислухалася до їхньої розмови.

– Ну ти даєш. Ти впевнена, що він розлучиться, що не обдурить тебе? Що одружиться з тобою? Дивись, залишишся з дитиною одна, – говорила одна з дівчат, помішуючи ложечкою в чашці.

– Нікуди він не дінеться, – сказала друга найгарніша з них. – Його дружина вже стара, не може дітей мати. А в мене буде дитина. Знаєш, як він зрадів! Дивись, що він мені подарував. – Вона виставила руку з розчепіреними пальцями. На одному з них красувалася каблучка з досить великим діамантом.

– Тільки б розлучення не затягнулося. Не хочеться з величезним животом до РАЦСу йти, – зітхнула дівиця.

– Ну не знаю… – Каблучка не переконала другу дівчину.

Лідія задихалася, їй не вистачало повітря. Вона не стала чекати подругу, вибігла з кафе на свіже повітря. Їй здавалося, що вони говорили про неї. Адже це вона стара, це вона не може мати дітей!

– Лідо, куди ти? Повернулася, а тебе немає. Добре, дівчата за сусіднім столиком сказали, що ти пішла. Що сталося? – Її наздогнала захекана подруга.

– Душно там. – Ліда намагалася заховати сльози, що набігли, проковтнути грудку образи на себе, на чоловіка, що застрягла в горлі.

Після роботи йшла додому пішки. Який сенс жити далі? Навіщо? Для кого? Чоловік пішов від неї, дітей немає, ніколи не буде онуків. Вона постаріє і піде засвіти на самоті, ніхто не триматиме її за руку. Та дівчина, у кафе… Її не хвилює, що буде з дружиною її коханця. Що буде з Лідою?

Чому так несправедливо влаштовано? Чому за все мають розплачуватися жінки? Якби Віктор тоді сказав: “Все буде добре, впораємося…” Хіба вони не впоралися б? Їхньому синові чи доньці вже було б… Господи, він навчався б у дев’ятому чи десятому класі. Був би зовсім дорослим! А може, в них уже було двоє дітей…

Вона згадала, як у магазині обирала круглий стіл. Як мріяла про затишні вечори вчотирьох… Нічого цього ніколи не буде. Навіщо жити?

Сльози заливали очі, Ліда нічого не бачила перед собою. Вона не зрозуміла, що сталося, коли поруч голосно завищали гальма, як хтось закричав на неї… Ліда присіла навпочіпки, закривши голову руками.

– Куди поперлася під машини? Жити набридло?

Ліда підняла голову. Чоловік у шкіряній куртці стояв перед нею і кричав, розмахуючи руками.

– Так, я не хочу жити… Мені нема чого жити. Я сама… Вас би виправдали… Я не хочу жити… – повторювала Ліда.

– Заспокойтеся. Це нервовий шок. Можете встати? Ми заважаємо руху. Ось так. Давайте відійдемо на тротуар, – уже спокійніше примовляв чоловік у шкіряній куртці, відводячи її з дороги. – Вас відвезти додому?

– Не треба. Я сама… – Ліда озирнулася. – Я поруч живу. – Вона схлипнула і повільно пішла геть.

– Божевільна, – сказав їй услід чоловік.
Вдома Ліда пройшла в кімнату, лягла на диван у брудних штанах і прикрила очі. Вона не хотіла кидатися під машину, так вийшло. Її все ще потрясало від пережитого. Але поступово вона заспокоїлася.

Перед нею раптом спливло обличчя хлопчика з дитячого будинку. Він дивився на неї з надією і осудом своїми блакитними очима. Він дуже хоче мати сім’ю, маму, а вона, Ліда, мало не потрапила під колеса машини.

Ліда різко сіла на дивані. Видіння зникло. Вона знайшла свій телефон і зателефонувала в дитячий будинок, але їй ніхто не відповів. Уже пізно, завтра вона обов’язково дізнається про того хлопчика. А раптом його вже всиновили? Господи, про що вона тільки думала? Скільки часу змарнувала…

Наступного дня вона відпросилася з роботи і поїхала в дитячий будинок. Директор згадала її.
– Що ж ви пропали? Ні, хлопчика не всиновили, але він сподобався одній подружній парі. Хоча, вони ще вибирають, хотіли дівчинку.

– А можу я його побачити?
Директорка зітхнула і вийшла з кабінету. Хвилин за десять вона повернулася з Дмитром Він тримав директора за руку, дивився на Ліду насторожено.

Вона підійшла, присіла перед ним.

– Вибач мені. Я хворіла, не могла прийти. Я більше не зникну.

Хлопчик мовчав і дивився на неї, а потім раптом обвив її шию руками. Ліда притиснула його до себе. Їй є заради кого жити! Заради цього самотнього, як і вона, хлопчика.

Вона може подарувати йому сім’ю, зробити його щасливим. Сльози текли по Лідиних щоках.

– Ось список паперів, які ви маєте надати. У вас є чоловік? – запитала директорка після того, як відвела хлопчика.

– Ні. Ми розлучилися

– Погано. У сімейної пари перевага перед вами. Дитині потрібна повна сім’я.

– Я обов’язково все зберу, я скоро прийду знову. Не віддавайте його нікому, – вмовляла Ліда перед відходом. Вона злякалася. Щойно в неї з’явилася надія, сенс життя, син… Так, вона вже вважала Дмитрика своїм сином. Як з’явилася небезпека, що її випередять, заберуть його.

– Добре, тільки покваптеся, – сказала директорка.

Ліда йшла додому й усміхалася. Її не лякав довгий список документів для усиновлення. Лише б її ніхто не випередив. Світлофор ніяк не хотів перемикатися. “Ну ж бо”, – квапила його Ліда. До зупинки на іншому боці вулиці підійшов автобус. Загорівся жовтий, і Ліда зробила крок на проїжджу частину… У небезпечній від неї близькості різко загальмував позашляховик.

– Знову ви? – З машини вийшов чоловік у шкіряній куртці. – Ви що, спеціально кидаєтеся під колеса, побачивши мою машину? – накинувся він на неї.

– Вибачте, я поспішала… автобус… – Поруч голосно сигналили, заглушаючи її слова.

– Швидко сідайте в машину, – наказав чоловік.
І Ліда підкорилася.

– І куди ж ви так поспішали? – запитав чоловік.

– На автобус. Я хотіла встигнути купити машинку для сина, – додала вона.

– У вас є син?

– Майже. Скоро буде. Я, правда, не хотіла кидатися під вашу машину.
Чоловік покосився на Ліду, його погляд прослизнув по її животу.

– Тим паче потрібно берегти себе.

– Ні… Я хочу взяти сина з дитячого будинку, – сказала Ліда.

– А… – протягнув чоловік. – Навряд чи його вам віддадуть. Він усе ще не був упевнений у її адекватності.

– Чому?

– Ви незаміжня, – знайшовся він.

– Звідки ви? І що мені робити? Я обіцяла…

– Слухайте, звідки ви звалилися на мою голову? – Він пригальмував біля кафе. – Давайте вип’ємо кави й поговоримо спокійно.
Ліда плутано йому все розповіла.

– Думаю, я можу вам допомогти, – сказав чоловік, вислухавши її.

– Дивна ви. Спочатку я навіть подумав, що божевільна. Я не одружений, розлучений. У мене знайома працює в РАЦСі, може по-швидкому нас розписати.

– Ви смієтеся наді мною? Ви пропонуєте мені фіктивний шлюб? Навіщо вам це?

– Просто хочу допомогти. Чи у вас на прикметі є інший претендент на роль чоловіка? Ви двічі мало не опинилися під колесами моєї машини. Вам не здається це дивним? Чому під мою? Таких збігів не буває. Це доля. То що? Ви хочете всиновити дитину?

– Тільки майте на увазі, у мене нічого немає, крім квартири. Вам потрібна моя квартира?

– Дурепа ти, – сказав чоловік у шкіряній куртці.

Ліда віднесла в органи опіки всі необхідні папери, включно зі свідоцтвом про шлюб.

– А коли я можу забрати Дмитрика?

– Засідання ради буде за два-три тижні. Ми викличемо вас.

Через три тижні Ліда отримала дозвіл забрати Дмитра з дитячого будинку. Інша пара обрала дівчинку.

Дорогою до дитячого будинку Ліда
попросила Микиту зупинити машину біля магазину. Вона купила всі машинки, які їй сподобалися, і вже йшла до виходу зі стопкою коробок, як її окликнув колишній чоловік.

– Привіт. Ти гарно виглядаєш. Кому накупила стільки іграшок?

– Синові.

– Синові? А хіба…

– Так, у мене тепер є син, Дмитро. Вибач, я поспішаю, він чекає на мене.

Віктор вийшов за нею з магазину. Бачив, як чоловік у шкіряній куртці відчинив перед Лідою дверцята позашляховика, як узяв у неї коробки. Як Ліда проїхала повз нього, щасливо посміхаючись.

Вона поспішала за сином, за надією, за сенсом життя, за щастям!

” До чого ж це прекрасно – знати, що ти комусь так сильно потрібен… У кожної дорослої людини, на відміну від дитини, є вибір. І цей вибір ніколи не буває легким, він завжди складний, болісний і повний сумнівів. Але зате він здатний дати надію.”