– Такого діда ще пошукати треба, він же за батька і за маму зовсім Сашкові став, – хвалили Микиту односельці.

У селі за річкою та старими липами, стояла хата з білими віконницями. Біля неї – стара криниця з журавлем, а під вікнами – чорнобривці. Там жив дід Микита. Самотній, але не сам. Бо з ним ріс онук, Сашко.

Микита був із тих людей, які не розповідають нікому про свої біди. Його обличчя було зморшкуватим, як земля після дощу, але очі світилися спокоєм. Життя прожив нелегке, дружини рано не стало… А потім – одна ніч, яка змінила все.

Донька Марина поїхала на заробітки за кордон. Спочатку дзвонила, писала. Потім – все рідше. А згодом дід отримав листа, в якому було лише кілька рядків: «Тату, забери Сашка. Я не справляюсь…». І вже за тиждень п’ятирічний хлопчик стояв на подвір’ї, з маленьким рюкзаком і заплаканими очима.

– Здоров був, козаче, – сказав тоді дід, присівши до рівня хлопчика. – Тепер ми з тобою вдвох, як дві берези край поля. Будем жити.

Життя з дідом було просте, як хліб. Сашко швидко звик до сільських порядків: вставати рано, годувати курей, носити воду з криниці. А ще – до тиші, в якій було тепло.

– Діду, а ти не боїшся, що я колись тебе покину? – спитав якось.

– А ти не рости з таким страхом, – усміхнувся дід. – Моя справа – посіяти в тобі добро. А твоя – як зійдеш, так і рости.

Сашко ріс тихим, розумним хлопцем. Дід навчав його всьому: і косити, і пекти хліб, і читати газету. А ввечері вони сиділи під грушею, і дід розповідав про молодість, про бабусю Ганну, яка пекла найсмачніші пиріжки.

– А мама? – питав Сашко.

Дід завжди мовчав хвилинку, а тоді казав:

– Вона тебе дуже любить. Просто життя не всім дає силу бути поруч.

Коли хлопець пішов до школи, дід кожного ранку відправляв його словами:

– Будь розумний, не лізь у суперечку, не цурайся правди. І вчися – знання в житті легше носити, ніж мішок з картоплею.

Деякі діти в селі глузували: «Та в тебе ж ні мами, ні тата, тільки дід». Але Сашко не злився.

– У мене є більше, ніж у вас, – відповідав спокійно. – У мене є справжній чоловік, який мене виховує.

Роки йшли. Дід старів, а Сашко ставав усе вищим, розумнішим, тихішим. У дев’ятому класі він переміг на олімпіаді з історії. Першим поділився новиною з дідом.

– Молодець, – гордо сказав Микита. – Значить, недарма я тобі кожного вечора книжки читав. Он воно як – зерно проросло.

Сашко часто казав: «Я піду в місто, вступлю в університет. Але я завжди повертатимусь, бо ти – моя домівка».

Одного разу дід упав у погребі. Пошкодив ногу. І тоді Сашко вперше побачив, що його герой – старіє. Тихий біль у дідових очах, залежність від допомоги, сором за свою слабкість.

– Діду, не переживай. Я тепер усе зроблю. І город скопаю, і свиней погодую. Ти мені дав більше, ніж хтось може дати за все життя.

А дід лиш відповідав:

– Добре, що я маю тебе. Бо знаєш, найважче – не бути старим, а бути старим і непотрібним.

Коли Сашко поступив в університет, дід проводжав його на автобус, тримаючись за костур.

– Їдь, вчися, стань людиною. Але якщо колись щось піде не так – вертайся. Криниця тебе завжди чекатиме. Як і я.

В університеті Сашко був найкращим. Викладачі хвалили його, дівчата задивлялись. Але він не зазнавався. Завжди носив у гаманці дідову пожовклу світлину, на якій вони удвох – він ще маленький, а дід у вишиванці.

Раз на місяць приїжджав у село. Привозив гостинці, сам лагодив паркан, порався на городі. А вечорами вони з дідом пили чай і мовчали.

– Знаєш, Сашку, – сказав одного разу дід, – я жив довго. Але справжнє життя для мене почалося з тобою. Бо ти – мій останній врожай. І найкращий.

На останньому курсі дідуся не стало. Пішов тихо, у сні, в сорочці, яку сам колись вишив. Сашко приїхав відразу. Цілу ніч просидів біля нього, тримаючи за руку.

Поховали Микиту під грушею, поруч із бабусею. І все село прийшло.

Священник сказав:

– Цей чоловік жив просто, але чесно. І виростив внука. Внук – найкраща памʼять про нього.

Минуло кілька років. Сашко повернувся в село. Купив дідову хату, відремонтував, посадив молоді яблуні. І криницю стару полагодив.

Щонеділі приходив до могили, сідав на лавку і говорив уголос:

– Діду, я ще не все зробив, але я стараюсь. Твій голос у мені звучить, коли я приймаю важливі рішення. І пам’ятаєш, ти казав, що зерно проросло? Воно цвіте.

А поруч бігав його маленький син – Микитка.

– Синочку, – казав йому Сашко, – он там криниця. То твій прадід копав її своїми руками. І вона не пересохла. Як і його любов до нас.

Не завжди потрібно багато людей, щоб виростити добру людину. Іноді достатньо одного серця, яке б’ється для іншого. Дідова любов – це не лише про піклування, а про силу передати життя далі. Як вода в криниці – тиха, глибока, вічна.