– Ми з мамою порадилися, і вирішили, що я чоловікові нічого не говоритиму. Мама теж мовчатиме, а моє сумління мене абсолютно не турбує.

– А якщо раптом він про все дізнається, мені доведеться виказати йому все. Якщо до нього дійде, це чудово, житимемо далі, а якщо не зрозуміє…

– Ну що ж, значить, буде розлучення. Живемо ми непогано, до розлучення я не прагну, але в разі чого я залишуся фінансово незалежною.

Я одружилася дев’ять років тому, у нас росте донька, якій уже пішов восьмий рік. На зорі свого шлюбу ми з чоловіком планували, що у нас буде двоє дітей.

Але після тієї поведінки чоловіка я передумала. Чоловік переживав, звичайно, йому хотілося другу дитину. Поговорив, поговорив і заспокоївся.

Живемо у матеріальному плані ми досить непогано. Обидва працюємо, а якщо знову буде дитина, то це знову декрет, знову проблеми з грошима, навіщо це потрібно?

Чоловік не знає, що в мене вже немає проблем із коштами.

Я не просто так передумала мати другу дитину. На те я мала дуже серйозні причини, і причина саме в декреті. Я чула від інших жінок, що чоловіки в декреті поводяться огидно. У мене була трохи інша ситуація.

Кошти на жіночу гігієну та колготки мені у чоловіка не доводилося випрошувати, і він мене не гнобив і не принижував.

Але з його боку була така поведінка: він ясно давав мені зрозуміти, хто зараз усім кермує і хто гроші заробляє, хто головний у сім’ї, та хто все вирішує.

Коли я сиділа в декреті, то ми вже мали в іпотеці нашу двокімнатну квартиру. З платежами, звичайно, було важкувато.

Трохи пізніше чоловіка підвищили, у нього пішло кар’єрне зростання, і ось тут почалися проблеми у відносинах.

Я дуже намагалася себе у всьому урізати, економити на всьому, а чоловік міг прийти й показувати мені свій новий телефон, чи свій новий костюм, і всі ці речі коштували дуже дорого. Я почала обурюватися.

– Ну, як же так? Чому я повинна заощаджувати на дрібницях, а ти допускаєш такі неузгоджені витрати й вирішуєш все сам?

У відповідь я почула такі слова, які запам’ятала на все життя, і як не намагалася, забути я їх не можу.

– Я заробляю дуже непогані гроші, – впевнено відповів мені чоловік. – І, між іншим, ти зараз не заробляєш жодної гривні. Працюю я один, тому можу іноді себе побалувати.

– Ти хочеш сказати, що права я не маю?

– На що ти жалієшся? Холодильник у нас повний, чи тобі ходити нема в чому? Адже я тобі даю на кишенькові витрати, і звіту за це не вимагаю.

– А купувати чи ні мобільний, та інше, вирішуватиму я, бо це я гроші для нашої родини заробляю.

У мене навіть сльози на очах виступили. Як мені було прикро. Мені хотілося закричати: «А з чиєю дитиною я сиджу? З чиєї вини я не заробляю?».

Але я промовчала. Добре подумавши, я вирішила, що другої дитини у нас не буде. Проковтнула цю образу, й у відповідь мило посміхнулася.

І навіть коли свекруха вихвалялася подарунками, які вона від сина отримує, і примовляла: «Ось нарешті синок може свою матусю порадувати», і тут я мовчала і посміхалася.

Мені хотілося обуритися з приводу грошей, але я розуміла, що не має сенсу говорити, тому що відповідь була передбачуваною.

Звичайно, така поведінка чоловіка тривала недовго, але цей період був, і його не забудеш і з життя не викреслиш. І я не забула!

Попри те, що мені хотілося обуритися, я мовчала і розуміла: “А навіщо, адже нічого не зміниш”.

Згодом я вийшла з декретної відпустки на роботу. Там у мене теж пішла кар’єра до гори. Зараз у нас зарплати однакові, і зараз мій чоловік ніяких витрат, без обговорення зі мною, собі не дозволяє, навіть ніяких витрат на свекруху.

А от я від чоловіка на сьогоднішній момент маю таємницю. Рік та два місяці тому у мами не стало рідної сестри, моєї рідної тітки.

Вона давно була у розлученні, а сина її не стало рано, від невиліковної хвороби. Загалом, вийшло так, що спадок дістався мамі.

А це, між іншим, будинок, дуже навіть непоганий, з усіма зручностями, і двокімнатна квартира в центрі міста.

Мама подумала і вирішила подарувати квартиру мені, а в будинку вона оселилася сама. Вона завжди мріяла жити за містом.

Свою ж двокімнатну квартиру вона здала, і я у свою квартиру орендарів пустила. Добре подумавши та порадившись із мамою, я написала заповіт на користь доньки.

Про це нічого не знає чоловік. Гроші я зберігаю на маминому рахунку. Я – одна-єдина в сім’ї, і гроші там вже накопичилися чималі, адже і мама чудово живе, і в неї додатковий дохід є.

Мій чоловік знав, що тітки не стало, але він думав, що все успадкувала теща, і навіть заявив мені:

– А що твоя мама квартири солити збирається? Могла б тобі подарувати що-небудь, тоді б ми свою іпотеку не напружуючись виплатили.

– І взагалі, нам у фінансовому плані було б легше жити. Дивись, а то знайдеться якийсь шустряк, одружиться з твоєю мамою, і нічого ти не отримаєш.

Я відповіла:
– Це мамина спадщина, і їй вирішувати.

У чоловіка з мамою відношення не дуже, а мамі глибоко фіолетово на те, що думає про неї зять. Я приховувала правду від чоловіка, бо пам’ятала, як страждала за часів декрету. Мене навіть совість абсолютно не мучить.

Я міркую так: «Якщо в мене є спадок, це не означає, що я теж купуватиму собі мобільний телефон останньої марки та сукні”.

“А потім говоритиму чоловікові про те, що я маю право себе балувати та радувати, якщо додаткові грошики через мене в сім’ю течуть».

А швидше за все сталося б ось що: чоловік швидше за все розслабився б і почав своїй дорогоцінній матусі дарувати шикарні подарунки. Але я все вирішила по-своєму.

– А якщо раптом дізнається чоловік про все? – Запитала мене мама.

– Ну що ж, у мене двокімнатна квартира в центрі міста, та ще половина нашої спільної з чоловіком квартири.

– Та й іпотеки за цю нашу спільну квартиру залишилося платити не так вже й багато. А чоловік? Ну, чоловік…

Не забувайте, що в мене ще й мамина квартира, та будинок за містом. З чоловіком я живу добре, у нас цілком нормальна родина, ми можемо дозволити собі їздити відпочивати, чудово проводити час разом. Але я пам’ятаю, як поводився чоловік!

– Я не вважаю, що я помстилася чоловікові. Ні, мені це не потрібно, я його не зраджую. – Я просто скоригувала своє життя та поведінку з урахуванням особливостей його характеру.

Ось і все! А ви як вважаєте, я маю розповісти чоловіку свою таємницю? Чи нехай все йде, як йде?