– Яночко, я вирішив переїхати до тебе, – на порозі стояв Олег. – Господиня продає квартиру, а до мами я повертатися не хочу. З нею, звісно, добре, але вона весь час мене пиляє.
– А в мене для тебе теж є пропозиція. Виходь за мене заміж. Не поспішаю, подумай, тільки недовго, не прогав наречену. Такі, як я, на дорозі не лежать. Просто обручки поки що немає, не встиг купити.
– Олеже, ми знайомі лише два місяці. Я поки не планувала жити з кимось.
– Тимчасово я можу мешкати в окремій кімнаті. У тебе ж їх дві. Мені цілком підійде диван.
Олег уже сам пройшов до кімнати, поставив валізу й велику круглу коробку.
– Гаразд, влаштовуйся на дивані.
– А що у нас на вечерю?
– У нас? Я вже повечеряла. На тебе не чекала. Замов собі щось, тільки потім за собою прибери.
– Добре. Я все розумію, але скоро ти станеш моєю дружиною.
– Я ще не дружина. Над твоєю пропозицією подумаю, а поки що ти на випробувальному терміні.
– Чудово. Будемо перевіряти одне одного.
***
– Яна, у мене немає прасованих сорочок.
– Праска в шафі.
– Я ніколи сам не прасував сорочки. Це робила мама, а потім господиня квартири. Я їй доплачував, мама з нею давно про це домовилася.
– Супер. Господині квартири вже немає, хай прасує мама. І подякуй мені за те, що я їх випрала. Вони мені заважали.
– Це ж обов’язок дружини.
– Я поки що не дружина і не хатня робітниця! Краще скажи дякую, що я готую для нас обох, а не тільки для себе.
– Але ж я оплачую половину всього!
– Оплачуєш, та це не означає, що я маю прати твою білизну й прасувати твої сім сорочок.
– Їх вісім.
– Восьма.
– Мама завжди прасувала всю білизну. І батькові, і мені. Навіть спідню!
– Я тобі не дружина і не мама, ти прийшов сюди сам. Це не означає, що я повинна тебе обслуговувати. Своєї згоди стати твоєю дружиною я не давала. І взагалі, дружина — це не хатня робітниця!
– Не означає, але ж це мається на увазі. Дружина веде господарство, чоловік працює.
– Чоловік працює, а дружина і працює, і за домом стежить. А ще пере та прасує сорочки чоловіка. А чоловік тим часом лежить на дивані.
– При цьому ти не збираєшся вкладати в сім’ю більше грошей, ніж я. Ти ж платив господині за прасування сорочок, то чому мені не запропонував заплатити?
– Ти ж майже дружина, із дружиною таке зайве.
– Тоді знайди собі для цього хатню робітницю!
– Гаразд, забудемо цю розмову. Я вже дозрів до шлюбу, ти подумала? Завтра мама прийде до нас у гості, хоче з тобою познайомитися.
– А не можна було сказати трохи раніше?
– Так вийшло, у нас вихідний. Мама просто хоче подивитися, як я живу.
– То вона хоче познайомитися чи подивитися?
– Не придирайся.
***
Мати Олега прийшла на обід. Зоя Петрівна окинула квартиру поглядом. Прискіпливо оцінила все, навіть провела пальцем по полиці над телевізором. Потім мовчки сіла за стіл.
– А ти зовсім не готувалася до мого приходу?
– А треба було? Обід я приготувала, а влаштовувати показ не збираюся. Усе прибрано ще два дні тому.
– Прибрано, але пил усе ж зібрався. Трохи. А так нічого, пристойно, квартира непогана. Я схвалюю ваш шлюб. Тільки одразу скажу тобі: сорочки мого сина мають завжди бути чистими.
– Їх треба прати не всі разом, коли накопичаться, а через день. Зараз у нього в шафі лише одна чиста сорочка, решта лежить у кошику з брудною білизною. Вони всі різні, під різні випадки, як краватки.
– Мій син — інтелігентна людина, з дитинства привчена до гарного стилю. Я й чоловіка до цього привчила, і сина виховала з манерами. У них робота, становище. Дружина має жити для чоловіка.
– І про прибирання в домі подумай, пил треба витирати частіше. До речі, треба перевезти до вас шафу Олега і всі речі, що в нього лишилися. Я покажу, як правильно там усе організувати.
– Ми завтра цим і займемося. Йому так буде легше шукати. І шкарпетки, я ще не сказала про шкарпетки. Я їх не прасую, але їх треба складати парами, рівно. І краваткам теж треба знайти місце.
Зоя Петрівна ще щось говорила про черевики, про їжу. Усе злилося в суцільний клубок. Яна замислилася й перестала її слухати. Потім Зоя Петрівна почала вчити сина. Знову говорила про сорочки та краватки, тільки вже йому.
– Яно, ти мене чуєш? Слухаєш?
– Так, кажіть. Я уважно слухаю.
– Я виховала пристойного сина, твій син має бути його копією. Я допоможу вам із вихованням.
– Ось бачиш, Яночко, мама не проти нашого шлюбу. Час призначити дату. Та й про все інше вона тобі вже розповіла.
– Дякую, дуже повчально. У вас чудовий син, ви так добре його виховали. Пишайтеся ним! Не хочу забирати його у вас. Залиште його собі разом із сорочками та краватками. Речі сам збереш чи потрібна допомога?
– У тебе десять хвилин — час пішов! Тобі вистачило десяти хвилин, щоб заселитися сюди, стільки ж маєш на виселення.
– А ви, Зоє Петрівно, зачекайте сина надворі. Погода сьогодні чудова, сонце світить, тепло, весна, хоч і насувається гроза, але якщо поквапитеся, то встигнете доїхати до будинку.
Зоя Петрівна відкрила рота, але так нічого й не сказала, а потім вийшла. Олег швидко склав валізу.
– Така дружина мені не потрібна. Дружина має обожнювати чоловіка, слухатися, а тут навіть сорочки брудні. Де ти собі пристойного чоловіка знайдеш? Такі, як я, на дорозі не валяються!
Двері за Олегом зачинилися. Ключі так і лишилися в передпокої на гачку. Він майже ніколи ними не користувався. Ішов раніше за Яну, приходив пізніше.
Яна відчинила вікно, впустила свіже весняне повітря. Поки що світило сонце, але десь далеко вже гуркотів грім.
Такі на дорозі не валяються. А може, й валяються? Може, просто впали? Олег явно впав не з тієї планети. Яна усміхнулася своїм думкам. Життя триває — які її роки, щоб підбирати з дороги всякий непотріб…