Лікарняна палата пригнічувала й дратувала. Аня затулила долонями вуха, щоб не чути нестерпного плачу немовлят у сусідній палаті. Їй хотілося тільки одного, швидше втекти звідси, і забути все, як страшний сон.

— Аню, дитинко, ну хоч подивися на неї! — просила літня акушерка, тітка Ніна. — Адже вона схожа на тебе, як дві краплі води!

— Ні! Навіть не вмовляйте! Я написала відмову? Написала! Що вам ще від мене потрібно? — мало не плакала молода дівчина. — Мені нікуди її забрати! Ви розумієте, про що я говорю?!

— Тихіше! Дитину налякаєш. Як це нікуди? Тобі немає де жити? — примружилася акушерка. — У тебе є мама, тато?

— Так. Є старенька мати. Їй самій допомога потрібна! Я не можу заявитися в село з дитиною. Мене люди засміють.

— Так нехай сміються на здоров’я! Веселішими будуть! — усміхнулася тітка Ніна. — А якщо серйозно, то люди попліткують і забудуть, а ти будеш лікті все життя кусати! Ніколи не забудеш, що кинула таку крихітку.

Аня закрила обличчя руками і заплакала. Ніна Андріївна зрозуміла, що майже вмовила дівчину, залишилося зовсім трохи.

— Поглянь! У неї носик твій. А очі, одразу видно, що буде блакитноока красуня, як і матуся.

— Але… у мене навіть пелюшок немає. І взагалі, на які гроші я доїду з нею додому? — почала здаватися Аня.

— Теж мені, проблему знайшла… Ми допоможемо. Гроші виділимо з фонду, і придане дівчинці зберемо. Я особисто проведу тебе на вокзал. Ну? Як доньку назвеш?

— Єва…
— Чудове ім’я! Дуже їй личить. Візьми Євочку, погодуй, а я трохи пізніше зайду.

Тітка Ніна, затамувавши подих, простягнула матері дитину. Аня дуже дбайливо, невпевнено взяла дівчинку.

По обличчю молодої жінки котилися сльози. Притиснувши дитину до себе, вона зрозуміла, що ніколи в житті не залишить її.

— Ну що? Вийшло? — запитав лікар. — Забере заяву?
— Вийшло! — усміхнулася акушерка, змахуючи сльозу.

Уже на пероні Аня наче прокинулася від якогось страшного сну. Дівчина притискала до себе доньку, ніби боялася, що її зараз відберуть.

Поруч стояла Ніна Андріївна. Жінка, як і обіцяла, проводжала Аню з донькою.

— Дякую! Соромно згадувати, що хотіла покинути доньку, — промовила Аня.

— У тебе справді не легке становище. Але важкі часи обов’язково минуть, а доньку можна було втратити на все життя… Якось я зробила непоправну помилку. Досі розплачуюся, — відповіла Ніна Андріївна.

— Яку помилку? — здивувалася дівчина. — Мені здавалося, що ви свята людина.

— Була в мене така сама ситуація, як у тебе. Щоправда, не було ні матері, ні дому.

Я вирішила позбутися небажаної дитини. Лікарі відмовлялися допомагати, говорили, термін не дозволяє.

Довелося звертатися по допомогу до знахарки. Вона допомогла, але відтоді я не можу мати дітей.

— Як же так? — здивувалася Аня. — Взагалі нічого не можна було зробити?

— Ні, — похитала головою жінка. — Чоловік був хороший, але й він пішов, дізнавшись, що в нас ніколи не буде дітей…, — Ніна Андріївна заплакала, не в силах стримувати емоції.

— Мені дуже шкода вас! Ви ж усе життя приймаєте діток, ви перша берете їх на руки, а своїх дітей так і не довелося тримати на руках.

— Аню, бережи Єву. І запам’ятай, якщо коли-небудь стане особливо важко, ти знаєш де мене знайти.

Жінки обійнялися, немов рідні, близькі люди. Незабаром підійшов поїзд.

Аня ще довго дивилася у вікно, махаючи на прощання акушерці. Ніна Андріївна стояла самотньо на пероні, час від часу витирала зрадницькі сльози.

Дорога видалася довгою і важкою. Аня підходила до рідного дому. Однією рукою тримала доньку, в іншій великий пакет із приданим, який подарували в пологовому будинку. «Як нас прийме мати? Що скаже?» — хвилювалася дівчина, не знаючи, якою буде реакція матері.

— Анька? Ти, чи що? — запитала з-за воріт сусідка.
— Я. Тітка Надя, мати вдома?

— Ти що, не знаєш нічого? — здивувалася жінка. — Уже півроку, як не стало твоєї матері.

Може це й на краще, що не дожила Людмила до такої ганьби! Твоя дитина? — подивилася на Єву.

— Так. Моя! — гордо відповіла Аня.

Дівчина увійшла у двір. Їй хотілося кричати й плакати від болю та відчаю. Але на руках була донька.

Вона не могла дати волю почуттям, потрібно було думати про дитину насамперед. «Нічого, донечко, нас же двоє, я не одна тепер. Ми з тобою сильні, і обов’язково впораємося!» — притискала до себе крихітку.

***
Минуло десять років. Наближалося Різдво. Аня поралася біля плити, а Єва дивилася у вікно на засніжені доріжки в саду.

— Матусю, а чому в мене немає бабусі? Мої подружки хвалилися, що кожного Різдва ходять у гості до своїх бабусь і дідусів. Ті дарують їм гарні подарунки, і завжди чекають із нетерпінням, — запитала Єва.

— На жаль, нашої бабусі давно не стало. Вона навіть не встигла познайомиться з тобою, — сумно промовила жінка.
— А друга бабуся?

— Яка друга? — здивувалася Аня.
— Адже у всіх дітей має бути по дві бабусі, — не здавалася дівчинка.

— Друга? До речі, є в нас така бабуся! Може з’їздимо до неї в гості, пиріжків відвеземо?

Вона працює в пологовому будинку, дуже добра і мила, — усміхнулася жінка, згадуючи Ніну Андріївну.

Наступного дня Аня з донькою поїхали в місто. Приїхавши в пологовий будинок, жінка попросила покликати акушерку, Ніну Андріївну.

— Не працює вона давно! — повідомила чергова. — На пенсію вийшла, за станом здоров’я.

— Як же так? Ми довго їхали, щоб побачитися. У вас же є її адреса або телефон? Можете дати нам? — просила Аня.

— Взагалі-то, це заборонено. Ви хто Ніні Андріївні? — суворо запитала старенька.

— Я племінниця, — збрехала Аня, розуміючи, що чужій людині не дадуть адресу. — У гостях у тітки була давно, вже забула, де живе. Адреса була, але загубилася десь… Прошу вас, допоможіть! — взмолилася жінка.

— Будь ласка! Ми дуже хочемо побачити бабусю, — попросила Єва.
— Ну добре! Спробую щось зробити, — відповіла жінка.

Чергова повернулася за хвилин п’ятнадцять. Простягнувши аркушик з адресою, побажала відвідувачкам усього найкращого, і попросила передати привіт Ніні Андріївні.

— Дякую! Обов’язково передамо! — сяяла від щастя Аня.

Взявши таксі, Аня з донькою поїхали за вказаною адресою. Жінка із завмиранням серця підіймалася на третій поверх.

«Тільки б не запізнитися…» —промайнуло в голові. Двері відчинилися майже одразу ж.

На порозі стояла Ніна Андріївна, на щастя, почувалася вона добре.

— Добрий вечір! — усміхнулася Аня.
Старенька пильно розглядала її, намагаючись пригадати, звідки знає цю молоду вродливу жінку.

— Аня?! — запитала майже пошепки.
—Так! А ви практично не змінилися! — усміхнулася Аня. — Це Єва, пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, звісно! — засміялася Ніна Андріївна. — Що ж ми стоїмо в дверях?!

Проходьте, мої дівчатка. Через півгодини вони сиділи за столом, розмовляючи про життя.

Їм було що розповісти одна одній. Єва гралася з кішкою на дивані, дивилася улюблені мультики.

— Аню, залишайтеся у мене. Адже я одна, та й ви з донькою самі…, — попросила старенька.

Єву віддамо в хорошу школу, ти на роботу влаштуєшся.

— Навіть не знаю… А як же мій будинок? Шкода його кидати. Може, до нас поїдемо? Заведемо господарство, корову можна купити. У нас таке повітря чудове! Поруч річка, влітку така краса, що з містом не порівняти, — вмовляла Аня.

— Можна спробувати! Усе життя мріяла доглядати маленький городик, а про корову, навіть не мріяла! — засміялася Ніна Андріївна.

Її очі заблищали від радості. У них з’явилася надія, і колишній азарт.

— Значить вирішено! Їдемо до нас! —зраділа Аня.

— Бабусю Ніно, ти тепер із нами будеш завжди? — Єва обійняла стареньку.

— Так. Завжди мріяла про таку чудову внучку!

Наступного дня, жінки з величезними валізами вирушили в село. Кожна з них була щаслива по-своєму.

Аня раділа, що тепер не одна з донькою, що поруч буде близька, практично рідна людина.

Ніна Андріївна навіть не мріяла про те, що на старості знайде сім’ю і переїде жити із задушливого міста в мальовничий, райський куточок.

Єва була рада тому, що тепер і в неї є улюблена бабуся.